Кожного разу, проходячи повз корову, думаю, яка вона велична, поважна, гарна… І водночас: «Слава Богу, що в мене немає!» А колись була. Ох і була… корівка Малютка. Пройшло з тих пір уже років 17 точно.
Захотілося мені корову, щоб було молоко і гроші. Усе, як у кота Матроскіна з Простоквашино: «Карррову купим, молоко пить будем, на базаррр возить будем». Чоловіка довго вмовляти не довелося, хочеш - на тобі корову.
Зайшла у двір велика рогата худобина з красивими очима і мокрою, великою, пахучою мордочкою. Мені завжди коров’яча мордочка пахне молоком, мабуть, тому, що молоко в корови на язиці, а язик якраз близенько, довгий, широкий і шаршавий. І почалося моє господарювання.
А ви вмієте швидко ножем нарізати кормовий буряк, так, щоб чик-чик-чик, і рівненькі шматочки спритно наповнили відро? І я не вміла. Скажу вам більше, так і не навчилася. Якщо буряк великий, то мені не зручно було тримати його в руці, він важкий, весь час норовив вискочити з рук, а якщо маленький, то, або перерізався навпіл, або випадав. Тому, якщо страву з буряка готувала я, то корова отримувала нерівномірні порції.
Свекруха часто мені примовляла, що корова любить, щоб до неї рано вставали. «То, мамо, ваша любить, а моя любить спати!». Перші дні я й справді прокидалася годині о шостій і йшла доїти годувальницю, та оскільки я люблю спати довше, то вистачило моєї «сільської» витримки зовсім на короткий проміжок часу, і моя корівка стала «спати», доки і я сплю. Якби на той час я жила зі свекрухою, то вона вирядила б мене на другий день зі словами «Чортова ледарка!» Людям старої закалки це винести неможливо! Хіба ж можна, корову завжди треба доїти в один і той самий час! Та мені можна було все, сама собі господиня, у скільки зможу, у стільки й подою!
На той час дитині моїй було пару рочків, я – у декретній відпустці, чоловік на роботі - насолоджуюсь життям! Чоловік – на роботу, а я «розважаюсь», «відриваюсь на повну», хочу – веду корову пасти, хочу – їсти варю, хочу – пранням займаюсь, хочу – з дитиною граюся, хочу – сплю. «Кіт із дому – миші в пляс».
Прокидаюся вранці і йду до корови. Подоїла, потім – на ланцюг і тягну пасти, в одній руці коляска з дитиною, а в іншій – корова на цепку, видовище не для слабких нервами. Можна було вигнати, звичайно, в череду, так як же я вигоню, якщо я ще сплю! Люди вже попідхвачувались бозна коли, впорались із господарством, збігали на город, може і їсти понаварювали, а покійний сусід дід Василь вже тричі вправився усіх перематюкати.
Коли приводиш корівку з пасовища, їй треба дати води. Тоді у нас ще не було водопроводу, а глибина колодязя на вулиці більше тридцяти метрів. Вона те відро вихлистала, як за себе кинула, несеш іще, і те ковтнула, як собака муху, тільки облизнулась…
Форму одягу, в якій я ходила до худоби, моя мама і свекруха зі сміхом згадують і по ці пори, це був якийсь чорний халат і рожева хустка. Хусток я не люблю з дитинства, і спочатку я доїла без хустки, але потім сталося щось страшне! Я побачила на корові велику блоху! Люди добрі, тепла хата! Алєс капут! Я бачила котячих і собачих бліх, але я ж не знала, що в корів вони теж є, та ще й такі здоровенні, як коні! Це був край моєму спокою. Як я могла тепер це терпіти, та ще й упиратися лобом корові в пузо… О ні! А раптом блоха? А як ще й не одна! О Боже! Ні! І стала я в’язати хустину так, що тільки одні очі виглядали, так точно не пролізе жодна комаха. Це було вбрання щось на кшталт протичумного костюма.
Вправні доярки вміють доїти, сидячи на стільчику й тримаючи відро ногами, а в мене воно ніяк не хотіло так триматися. Чи то я була малувата для відра, чи то відро було завелике для мене, чи просто не втребна та й усе! Та й чого я повинна робити так, як ті хазяйки, хай роблять як хочуть, у мене свої правила. Я робила так: доїла навприсідки, бо раптом корова надумає вдарити мене ногою, то я швидко підхвачуся і відбіжу, а зі стільчика хіба так швидко зістрибнеш?! Куди ж те відро? Хай мабуть – на підлозі, бо якщо тварина брикне ногою, то я за відро і відскочу. Ох і весело було!
А скільки ж було банок і баночок! Одні з-під молока, інші для молока, треті з молоком, ті з вершком. Господи, їм не було ні кінця, ні краю… Зате молоко… яке воно було смачнюче, особливо тепле і з пінкою.
А одного разу чоловік привіз додому аж сім корів. У якомусь колгоспі купив на забій, але вони були такі худючі, що треба ще відгодовувати. Кожна з них давала по цілій склянці молока! Це була жесть! Спочатку ми їх доїли удвох із чоловіком, він прив’язував кожну по черзі і чекав поки я «поцяпаю». А одного разу повертаюсь додому після зміни, вже дев’ята година вечора, чоловіка вдома немає, мобільних телефонів у нас ще не було, на столі лежить записка: «Іра, подій корів!» Я, мало не луснувши від обурення, написала під низом: «Пішов ти!», а ще нижченько конкретний напрямок, куди саме йти. Посиділа, попихтіла з півгодини, може й сплакнула трохи, та не мабуть, а точно, бо плакати я люблю... Його немає, корови чекають, потім за відеречко та й – за роботу. Прив’язувати кожну в мене не було часу, ніколи довго чухатися, тож доїла «на ходу». Якісь терпляче стояли, якісь тьопали хвостом по пиці, якісь переходили з місця на місце, а я слідом за ними. «Вспомню, вздрогну». Не доярка, а золото!
Якщо колись буду складати своє резюме на роботу, то обов’язково впишу, що корову доїти вмію! Але не хочу!
Ірина Галета
