У цьому матеріалі піде мова про долі Героїв Соціалістичної Праці Івана Володимировича Черненка та Паші Матвіївни Комісар.
Далекі зловісні тридцяті роки минулого століття. Прискорене створення колгоспів призвело до збільшення незадоволення, а пізніше – до масового супротиву селянства владі. Виникла реальна загроза всенародного повстання. В Україну вводили полки ГПУ, чекістів та міліцію. Придушивши де силою, де поступками стихійні виступи селян, представники влади вирішили голодом поставити на коліна українців. Застогнала Україна, мільйони вмирали голодною смертю. Ватагами ходили по селах, відбирали все, що було з їжі. Конфісковували корів, птицю, свиней, майно…
…Хата сім’ї Володимира Черненка стояла по вулиці Нагорна, що на околиці Улянівки. Молоде подружжя мало чотирьох діточок. Голод наче косою косив улянівців: живі не встигали хоронити мертвих…
Анастасія Черненко залишилася сама з чотирма дітками. Сили покидали її тіло. Ледве переступаючи опухлими від голоду ногами, ходила за село збирати різні бур’яни: хоч і не було відчуття ситості, зате притуплялося бажання їсти.
Сутеніло, коли вона вкотре повернулася до хати, де на маму чекали діти. Висипавши з фартуха на стіл різний бур’ян, внесла оберемок хмизу й розпалила в печі. Налила в горщик води й поставила до вогню. Поглянула на кволих діток, у яких ледь жевріло життя. В хаті віяло пусткою: голі стіни, відсутні меблі. В неї вже не було сил підійти до діток. Схиливши голову на стіл, так, бідолашна, й померла. За ніч померли разом із мамою синок Петрик та доця Наталка. Ледве вдалося вижити Вані та Марійці.
Вранці, їдучи конячкою у колгоспних справах на станцію Вири, до них заглянув сусід. Побачивши жахливу картину, повідомив представників місцевої влади. Посадивши дітей на воза, відвіз на станцію й попросив машиніста потяга, що йшов до Харкова, забрати дітей.
Доброї душі чоловік поділився з малечею своїм скромним пайком, а прибувши до міста, висадив їх на вокзалі.
Міліціонери відвели братика й сестричку у кімнату для сиріт при вокзалі. Умови були жахливими, й через деякий час вони втекли. На прохання дітей невідомі люди посадили їх у товарний потяг, що йшов до Сум.
Брудні, голодні, нікому не потрібні діти деякий час тинялися вулицями міста. Натрапили на якогось чиновника, що організував відправку в Улянівку: там на базі місцевого колгоспу ім. Орджонікідзе відкрили патронат для сиріт.
1941 рік. Над неосяжними просторами велетенської держави вже літала патріотична пісня того часу «Катюша». Війна вже стояла на порозі західного кордону. Додавши собі віку, Ваня добровільно пішов служити в армію й брав участь в обороні Москви.
Доки спішно формувалися сибірські дивізії, солдати в умовах суворої зими, в обмотках та черевиках, із постійною нестачею набоїв, у підмосковних снігах стримували шалений натиск фашистів, які вже мали досвід війни в Європі, були добре озброєні та ситі.
Як учасник тих подій, не думав Іван про помсту владі за скалічене його дитинство, за голодну смерть мільйонів українців. Він відстоював власну землю, захищав свою Батьківщину. Тисячі бійців назавжди залишилися в снігах Підмосков’я, та війська вистояли.
Маючи контузію та поранення, вижив й Іван. Його дивізію відправили під Ленінград. Частково зруйноване, але нескорене місто зустріло бійців ревом та гулом війни. Виснажливі, тяжкі дні й ночі оборони закінчилися перемогою. Було прорвано блокаду фашистами Ленінграда. Знекровлену в боях дивізію відправили для відновлення відповідної боєздатності, а згодом вона з боями пішла на південь країни.
Після війни Іван повернувся в Улянівку…
Сільська дівчина Паша Комісар виросла в старенькій похилій хаті, яка вже вросла в землю. Верх – солом’яний, віконця – маленькі, долівка – глиняна. Стати гарною дояркою мріяла ще перед війною, тоді їй ще й сімнадцяти не було. Чорною зловісною хмарою налетіла війна. Вирішили евакуювати худобу. Паша поклала в торбину хліб, сало, цибулю й із іншими погоничами погнала корів на схід. Але біля села Юнаківка гітлерівці перерізали їм дорогу. Довелося повернутися додому. Що пережили за страшні роки окупації, й розповісти важко. Малопродуктивних корів, яких повернули в село, фашисти пустили під ніж. Тих, які давали гарні надої, поліцаї розвели по подвір’ях, зобов’язавши господарів щоденно здавати молоко у їдальню фашистам, що квартирували в селі.
Команда місцевих поліцаїв на чолі з офіцером-есесівцем чинила звірства. За те, що дав червоноармійцям, котрі виходили з оточення, корову на забій, завгоспа Івана Терещенка у присутності односельців прив’язали до кам’яних воріт колишньої поміщицької садиби й розстріляли. Залишилася вдова з трьома дітками.
Колишнього голову господарства «Правда» Миколу Миколенка, його дружину Євгенію та сина Василя повісили в присутності доньки Наталі. За зв’язок із партизанами повісили Пашу Гаруненко. За те, що кинула кусень хліба полоненим червоноармійцям, яких гнали селом, убили дванадцятилітню Ніну Ясенок у присутності матері. Поліцаї прикладами вбили трьох військовополонених: Дементьєва, Тарасова, Кудрявцева. Офіцер СС застрелив дев’ятнадцятилітню красуню Марію Кулик. Рудий прищавий арієць не міг стерпіти вроду українки. Чорнобрива Марія лежала в труні ніби жива. Коли згорьовані батьки прощалися з донькою, відчинилися хатні двері й на порозі постав убивця. Поцмокавши губами, промовив: «Гут, фрау, гут…» і пішов.
За відмову їхати в німецьке рабство поліцаї на чолі з офіцером СС прикладами вбили Гришку Комісара, Степана Мишуру, Андрія Слабка, Левка Комісара…
Днями й ночами селяни жили одним бажанням – якомога швидше позбавитися фашистів. Після звільнення восени 1943 почали відновлювати господарство. Зібрали жалюгідні рештки корів: худі, охлялі, самі кістки та шкура, ледве на ногах тримаються. Без сліз на них неможливо було дивитися. Та сльозами горю не допоможеш. Почали діставати корми, звідки тільки можна було, й носити на ферму, аби корівок на ноги поставити. Так починався зоряний шлях знаменитої доярки…
Молодий енергійний Іван Володимирович Черненко погодився очолити господарство. Колишні три господарства – «Комуніст», «Політвідділ» і «Правда» - об’єднав в одне.
Не все йшло гладко, чимало труднощів і перешкод довелося подолати, але все нове й прогресивне наполегливо запроваджувалося, господарство стало швидко підніматися…
Наприкінці серпня 1941 року потягнулися на схід біженці, гурти худоби, ешелони евакуйованої техніки. Наближався фронт. Необхідно було рятувати лебединську породу корів.
Сумом і болем повите село. Фашисти – вже в Штепівці. Дорога забита військами, обозами, біженцями. Згорьовані нещасні люди тікали від війни. Колишня наймичка у панів, а нині доярка Марія Савченко разом із односельцями гнала корів у тил держави. У холодному степу за лютих морозів корови ранили ратиці на замерзлому грудді, почали падати, хворіти. Обв’язували ноги корів шматтям і йшли далі. Переправившись через Дон, вийшли на територію Воронезької області. Згодом – переправа через Волгу, потім вийшли на територію Саратовської області. Худоба була збережена…
Коли бої стали точитися на Заході, зібралися в нелегку дорогу додому. Все літо долали близько двох тисяч кілометрів. Уже жовтіли першим багрянцем сади, коли повернулися в рідне село Токарі-Бережки. Корови впізнали рідну домівку й пришвидшили ходу до корівників, від яких залишилися лише стіни, ставали на свої місця, обнюхували, ревли. Люди, котрі посходилися до ферми, плакали. Корови стали ядром, із якого почалося відродження слави «лебединок»…
Одного дня Іван Володимирович посадив в автомобіль Пашу Матвіївну й разом вони поїхали у Лебедин за досвідом до вже знаменитої доярки Марії Савченко. Після знайомства виникла дружба в однодумців щодо надоїв та догляду за поголів’ям. Паша стала гідною ученицею Марії Харитонівни. Надвисокі тогочасні надої молока принесли їм славу заслужених героїв. До них приїздили за досвідом, про них писали газети, їхні імена лунали з трибуни Верховної Ради України. Їх знали за кордоном. Виживши, пройшовши нелегкий шлях, власними мозолями та самовідданою працею вони творили багатство країни…
Прадавнє село Вири розкинулося по обидва берега річки Вир. За всі часи його існування не було такого господаря, як Іван Володимирович Черненко. Великий людинолюб усе своє життя присвятив вирівчанам. Цегельний та консервний заводи. Маслобійний, ковбасний, винний, забійний цехи. Тисячі голів ВРХ. Величезний свинокомплекс на тисячі голів. Новозбудовані корівники з механізованим доїнням корів. Майстерні тракторних бригад, збудовані з цегли. Викладені бруківкою центральні вулиці. Сотні цегляних будинків у селах. Двоповерхова контора, дитячий садочок, величний Будинок культури. Комунальне господарство, до якого входили олійниця, крупорушка, де переробляли гречку на крупу. Автогараж із більш ніж сотнею автомобілів. Тракторний парк теж із понад сотнею тракторів різних марок, лазня та багато інших будов. За кошти господарства збудований міст через річку Вир.
Майже все щезло з лиця землі. Незаслужено забуті місцевими керівниками ім’я та заслуги Івана Володимировича. Це наша історія, і пам’ять про тих людей, які її творили, повинна жити в наших серцях. Вважаю, що хоча б одну із вирівських вулиць варто назвати ім’ям Івана Черненка. І залежить це від рішення громади.
