Весна… Чи не найкраща пора року. Пора пробудження від зимового сну всієї природи. А розпочинається все у березні місяці. Дні стають довшими і теплішими. Вдень сонечко розтоплює сніг. Він стає важчим, густішим, а під ним вже є тала вода.
Поступово вона збирається у природних заглибленнях, утворюючи невеличкі озерця, що в нічний час вкриваються льодком. І якщо ніч порівняно морозяна, то по такому настилу навіть можна прогулюватись, поплавати на підошвах взуття. Але це зранку.
До обід знову озерце наповнюється водою. З часом її стає так багато, що вона шукає шлях до виходу, утворюючи струмок. Спочатку невеликий, але коли сонце прогріває довкілля сильніше, то потік цей стає стрімким: ось тут не зівай, а запускай паперові кораблики.
Таке озерце було напроти подвір'я Мелашків – так прозивали по вуличному моїх бабусь Варю і Ганну Щиглів. Вставши раненько, можна було вволю наплаватись. А якщо вже і вночі озерце слабо замерзало, то хоча б виміряти його глибину у різних місцях. І байдуже, що набереш води повнісінькі чоботи. Зразу біжиш до дому. Правда, тебе трішки вилають, але роззують і відправлять на піч сушитись. Зате тепер ти знаєш де глибоко, а де не так. Завтра попробуєш ще досконаліше дослідити цю леваду. Правда, часто з таким же успіхом… І з такими ж наслідками…
Надлишок води з цієї долинки стікав досить стрімким потічком у Сулу поза хатою Каюків, наших сусідів. Струмок підтікав під огорожу і прямував мимо хати, через город далі, до берега. Що з ним було там далі, невідомо. Огорожа була для мене перешкодою неприступною. А в щілину хіба ж дослідиш досконало. Постоявши, повернешся знову до озерця.
Але ось сніг весь сходить. Тепер до озерця не підійти, хоча в ньому ще повнісінько води. А на заваді стоїть грязь. Та така липка, що ноги з неї не витягнеш. І чоботи можна згубити. Але це все тимчасово. З часом все просихає, довкола все більше і більше зеленіє. Довкілля наповнюється співом птахів. Сонечко вже гріє так, що доводиться роздягатись.
Бугри просихають перші. Ось тут вже збирається дітвора всього Низу, і не лише – з Гори дітвора тут як тут. Сміху, веселощів, крику довкола – не оберешся. І ігри… ігри… Тут тобі і в ножичка, і в гили, і в класів. Можна і в «крем'яхів», хоча і вважалась ця гра дівчачою. І просто побурюкатись, чом не привілля. Але треба остерігатись старших хлопців, особливо Василя Бондаренка, бо він може так тебе кинути через себе, що і до плачів дійде.
Ах, любе, миле дитинство… Ти Сулою відпливло вдалечінь. Ось тут було це озерце. Правда, хатки були зовсім іншого типу. Не такі добротні. Та і гора позаду вже заліснена: он які дерева повиростали – цілий ліс! На інших фото весна на Сулі.
