Зараз про футбол хіба що праска не говорить. І це добре, бо яка ще гра так об’єднує і надихає? А під час світових чи європейських першостей увага до місцевого футболу посилюється. І це добре, бо, можливо, така увага стане стимулом для його розвитку у містах і селах.
Але я не про Великий футбол, а про наш, маленький, той, з якого, як із цеглинок, будується та гра, яка сьогодні збирає біля екранів мільйони.
Як піраміди не будують згори, так і світові першості не виграють столичні гравці.
Чим більший вибір гравців, чим жорсткіша конкуренція на всіх етапах футбольних баталій, тим більші шанси піднятися на світові першості.
І знову мова - не про них. Повертаюся до ігор наших найменших білопільських футболістів, з мамами яких та ними безпосередньо спілкуюся останні тижні.
Футболіст і вболівальник я - так собі. Не дуже… Дивлюсь хіба що світові та європейські першості. Ну, як нікуди діватись у компаніях футболістів, слухаю їхні розмови.
Але увага наших читачів газети та користувачів інших ресурсів до футболу в районі привела мене на білопільський стадіон ім. Юрія Білонога. І з минулого року я вивчила не лише розклад ігор команди «Аграрник Авангард», познайомилась із більшістю гравців, а й зрозуміла значення таких слів, як «аут», «гра корпусом», «водопой» тощо. І, скажу вам, це захоплює!
Тож цікавість глядачів (а наші футбольні трансляції набирають до чотирьох тисяч переглядів!), змушує мене йти на стадіон і на свій телефон та за допомоги справжнього футбольного вболівальника Лідії Крушинської коментувати те, що відбувається на полі.
Трансляції змусили мене більш детально вивчити футбольні ресурси Білопільщини. І я здивувалась їх масштабам!
На всю колишню Білопільщину маємо команду ФК «Вікторія», яка грає на першість України, маємо ФК «Аграрник-Авангард», який цьогоріч грає у вищий лізі, бо виграв у першій торік. Маємо команду «Локомотив» у Ворожбі і три команди футзалу, які взимку не дають згасати футбольним пристрастям. Ще є команди, які грали колись за районну першість, а зараз змагаються між громадами.
Може ще когось забула, підкажіть, я ж футболіст не дуже… Ну це - «доросла»» частина футболу. Але є ще й діти.
Дитячий футбол - то особливе дійство!
Мене вразив ресурс дитячого футболу. Він у районі представлений командами Білопільської ДЮСШ і командами ДФК «Динамо»! Я раніше якось не дуже регулярно ставила в газету повідомлення про те, що дитяча футбольна команда ДФК «Динамо» кудись там поїхала, щось виграла. Та і ДЮСШ теж не дуже бігли у газету ділитись своїми перемогами.
Бачила, як містом бігають малі хлопчаки у футболках із прізвищами, на стадіоні теж бігають на полі якість діти…
Кілька разів зупиняла машину на вулиці Гагаріна і в темну пору доби пояснювала юним футболістам, які пішки йшли на стадіон третьої школи, як треба ходити проїжджою частиною…
Але буквально кілька тижнів тому, дивлячись на зацікавленість наших користувачів соцмереж до дитячого футболу, пішла на їхні ігри і записала трансляцію двох! їх можна переглянути на нашому каналі.
За емоційністю і напругою пристрастей ці матчі не менш цікаві, ніж дорослі. І більш повчальні. А для мене стала відкриттям сама атмосфера дитячого футболу.
Детально говорити не буду, бо не в усьому розібралась. Лише власні спостереження та емоції. А тим більше зараз, коли найдоросліша команда ДФК «Динамо» виграла Кубок області! На хвилиночку: Сумської області, обігравши своїх однолітків із Конотопа, Охтирки, Кролевця…
Та все по-порядку...
Перший матч, який я побачила, це гра за вихід у півфінал обласної першості.
У Білопіллі на міському стадіоні «динамівці» приймали охтирців. Це так звана категорія U-14. Тоді для виходу з групи нам вистачало нічиєї. Але діти зробили все можливе, аби забити максимальну кількість м'ячів. Рахунок 3:1 не залишив основним суперникам шансу. Нагадаю, у нашій групі охтирці вважалися найсильнішою командою.
Я тоді вперше побачила, як на великому полі грають малі діти, як вболівають за них мами, як нервується тренер… Як молодші гравці вболівають за старших.
Всі емоції: і мої, і мам, із якими ми вели трансляції, можна побачити
і почути тут.
Це не суворий чоловічий футбол з «суддю на мило» та іншими крутими слівцями на адресу гравців. Це «Ой, Божечки ж, ти мій! Дитиночко, ой, не падай… Ну, давай, рідненький…»
Мами гравців, ще зовсім юні (я порівнюю з собою), дуже емоційно сприймали гру, володіли всіма футбольними термінами, не погоджувались із суддями.
Після матчу я запитала у тренера: «А ви ж тепер недосяжні у групі. Останню гру будете проводити?»
- Звичайно, - відповів Артем Черба. - Ми поїдемо в Охтирку і спробуємо довести, що ми - справді найсильніші, а не просто нам пощастило.
Охтирську зустріч діти звели внічию з бойовим рахунком 5:5.
І вже як переможці готувалися до півфіналу, до гри з вихованцями Конотопської ДЮСШ!
Гра відбувалася наступного дня після феєричної перемоги «Аграрником-Авангардом» роменських «Рятувальників» із рахунком 9:1 (Хтось іще пам’ятає такий рахунок? Я - ні!). Тож саме поле було заряджене на перемогу!
В Білопілля приїхали конотопці і, йдучи повз наших уболівальників, один із них зухвало промовив: «Та що тут робити, зараз накидаємо голів та й поїдемо додому».
Дітвора це почула і трохи засмутилась, бо конотопські футболісти мали кремезніший вигляд і майже всі були на голову вищі за наших гравців.
Поки дійшла до трибуни, звернула увагу на хлопчика, який однією рукою розставляв на полі фішки для тренувань, бо інша була в гіпсі.
І так мені його жалко стало… Я подумала, що це його змусили робити дорослі.
- Та де там, сам прийшов і допомагає чим може, - каже староста цієї групи, мама гравця Діми Захарченка Анна. - Це Артем Дружченко, він зламав руку зі зміщенням на минулій грі в Охтирці. Ми там його і в лікарню везли, і дуже переживали, щоб йому не боляче було. Він тримався мужньо і переживав: не про те, що «на море не поїде», а про те, що у фіналі не зіграє.
- Але на гру прийшов і допомагає команді, - кажуть його друзі.
Забігаючи наперед, скажу, що я спостерігала за Артемом під час гри і бачила, як дитина переживає за хлопців і уявляє себе на полі.
Але ж проблеми поодинці не ходять… Одна з них – відсутність тренера на грі. В цей час Артем Черба з «середньою» командою виступав у Києві. І цього ж недільного дня у них - фінальна гра з київськими однолітками за Кубок Георгія Немізіді.
Тож замість тренера, але керуючись його підказками, готує до гри команду батько Артема, він же - футбольний суддя, він же - футболіст збірної України - команди органів місцевого самоврядування, він же - Ворожбянський міський голова Андрій Дружченко.
Андрій Вікторович перед матчем хвилювався не менше за гравців і просив, аби ми не заважали різними запитаннями. Тож ми, я і Анна Захарченко,
пішли на трибуни і ввімкнули стрім.
На тому кінці відео дивився Артем Черба і радив, кого з гравців замінити, яку обрати тактику.
З перших хвилин гри стало зрозуміло, що «легкої прогулянки» конопці не отримають. Перший тайм – нічия. Ворота недоторканні.
Поруч із нами сиділи найменші футболісти, 7-8 років, завдання яких на цій грі - голосно кричати «Динамо», «Динамо» - ми з вами!», що вони робили завзято, перериваючись лише на коментарі щодо дій судді чи гравців.
Виявляється, і мами, і найменші гравці добре розуміють, що відбувається на полі, де яке порушення, хто «просто так впав», «хто притворяється», хто, «лошара», не добіг…
І от - перерва...
В другій половинні гри першими забивають гості. Наші діти трохи почали нервуватись. Це помітила мама Діми Захарченка, яка вже досить тонко відчуває настрій дітей і розуміє, що відбувається з ними.
Але проходить кілька хвилин, і наші хлопці зрівнюють рахунок.
Тут знову мами: «Ой, дєточки! Давайте. Держіться, дорогенькі.. Ой… Ну, Божечки, ну не дай забить…».
Фінальний свисток і .. пенальті! Я давно не відчувала таких емоцій, як тоді!
Одним словом, виграв наш воротар Павло Глущенко, який спіймав два одинадцятиметрові! Ось так взяв - і не пропустив! Натомість їхній воротар залишився безсильний проти ударів наших футболістів!
Хлопці раді, мами щасливі, тренер задоволений!
А тепер – фінал!!!
Суперником наших футболістів стала команда ДЮСШ з Кролевця. Друга команда, бо там у півфінал вийшло дві місцеві. Гра відбувалась на стадіоні «Барса», ну щоб «ні вашим ні нашим». Особливість гри – неймовірна спека! Початок о 12.00. Ні затінку, ні хмаринки, і гумове поле..…
Але бійцівські якості дітей – не подолати! Фактично всю гру надійно працював захист біля наших воріт і небезпечних моментів мали небагато.
На останніх хвилинах гри у ворота королевчан м’яча забиває Діма Захарченко!
Ну хіба не молодець!!!
Ну от і все, ми - чемпіони області! Білопільські футболісти, гурток зі школи, як дехто їх називає, чесно побороли своїх суперників з Охтирки, Конотопа, Сум, Кролевця!
І після цього хіба можна сумніватись у доцільності утримання цієї команди, у підтримці цих дітей! Можливо, сьогодні серед них росте і робить перші кроки майбутня зірка футболу України, як колись дитиною на наш стадіон прийшов на заняття Юра Білоног!
І чим більше створимо умов і надамо можливостей нашим дітям займатись тим, чим їм подобається, тим більше варіантів, що десь і віднайдемо свого Роналдо чи того ж Гусєва.
І щоб не матюкатись біля телевізора під час ЧЄ чи ЧС, розповідаючи на дивані, кому куди з гравців збірної бігти, треба вже сьогодні готувати майбутніх чемпіонів, виявляючи найталановитіших саме на таких змаганнях!
