Пам'ять про свого земляка, Данила Нечипоренка, відновлює місцевий краєзнавець Микола Плут, який знайшов матеріали в архіві і про останні дні життя Данила Ілліча розповів його нащадкам і нашим читачам.
Після короткої літньої ночі просиналося село. Річка Вир була оповита ранковим туманом, від неї віяло прохолодою.
Данило Ілліч вийшов на подвір’я. Ніби зустрічаючи ранок, у берегах закувала зозуля. Подумки загадав, скільки років йому ще жити. Перната гадалка накувала довге життя. З гіркотою в душі поринув у спогади. Промайнула його щаслива весна. Зустрів дівчину Марію, покохали одне одного, побралися…
Солов’їними піснями минали літа. Данило з Марією вже мали трьох діточок: синочка Вітю та доньок Катрусю і Настунечку.
Біда прийшла зненацька. Він, глибоко віруюча людина, не міг стерпіти наругу над православною вірою: родовий храм засновника міста Суми Герасима Кондратьєва перетворили на зерносховище. На подвір’ї храму місцева безграмотна голота спалювала ікони та церковне оздоблення. Знищували віру в Творця…
Данило Ілліч, дяк місцевого приходу, керував церковним хором та був учителем музики і співів у школі. Згодом біснуваті мародери повністю зруйнували храм. Пограбоване, розорене сільське населення шукало душевного спокою в православній вірі. Учасники церковного хору збиралися на подвір’ї його обійстя, викликаючи незадоволення представників місцевої влади, які люто ненавиділи Данила Ілліча. Мотивуючи тим, що він – дяк, вигнали зі школи та заборонили хрестити новонароджених, відспівувати покійників і проводити церковні обряди.
Він дивом улаштувався вчителем музики і співів до Улянівської школи.
Ганебний донос на нього, що він – дяк, чорним папером ліг на стіл старшого лейтенанта НКВС Марченка, у підпорядкуванні якого був Улянівський район. Цього виявилося достатньо, щоб сфабрикувати справу. Прозваний у народі автомобіль НКВС «чорний ворон» забрав Данила Ілліча.
Через якусь годину він був у Сумах на допиті у старшого лейтенанта Марченка, помічники якого глумилися над Данилом Іллічем. Від важких ударів солдатських підкованих чобіт хрустіли ребра. Із закривавленого рота зі згустками крові випльовував вибиті зуби. Все тіло було в синцях до невпізнаності. Застосовуючи фізичну силу, нелюди ламали силу волі боголюба.
Трійка на чолі зі старшим лейтенантом Марченком винесла вирок: «Розстріл!».
У підвальній камері на Данила Ілліча чекали вироку виконавці. Присутні наче привиди холодними поглядами пронизували свою жертву. Частина стіни була завішена ширмою.
Згідно з вироком, конфіскували власне майно жертви. Знесиленого від побоїв примусили роздягнутися. Один із катів відкрив за ширмою дерев’яний щит, дрібно побитий кулями, зі слідами крові попередніх жертв. Зібравши рештки сили, що теплилися в тілі, він усвідомив свою безвихідь, але не молив пощади у катів, підійшов до щита. У передсмертному погляді його очей відчувалося питання: «За віру в Бога – розстріл?!»
Пролунав постріл, і тіло посунулося по щиту на підлогу. Похапцем замітаючи сліди злочину, закрили ширмою щит. Змили краплі крові на підлозі. Тіло винесли на вулицю та, завантаживши в автомобіль, вивезли в невідомому напрямку…
Ніколи не прийдуть діти з матір’ю на могилу батька, аби пом’янути, поплакати, пожалітися на гірку долю сім’ї ворога народу…
Представник відповідних органів повісткою викликав Марію на прийом. Наказним тоном запропонував письмово відмовитися від чоловіка. Беззахисна вдова пішла наперекір сталінській системі, роками домагаючись правди про свого чоловіка. Відповідні злодії в мундирах брехливо відписувалися, що Данило Ілліч відбуває покарання на півночі в таборах.
Ця мужня жінка надлюдськими зусиллями зуміла виховати дітей порядними людьми, дати їм освіту. Віктор – офіцер, Катерина – медсестра, Анастасія – педагог.
Пронеслися створені людьми бурі над селом: війна, розруха, голод, відбудова. Повернулася в село православна віра. В центрі височіє новозбудований храм Усіх Святих.
Повернувся в людській пам’яті вирівчан дяк-педагог Данило Ілліч Нечипоренко.
За відсутності складу злочину Данило Ілліч Нечипоренко посмертно реабілітований.
…У берегах кувала зозуля, на подвір’ї тужила Марія…
М. Плут, с. Вири.
