Як ми потрапили у Чорнобильську зону і що вразило там найбільше, - розповідають журналіст Марина Бойко та ліквідатор аварії на ЧАЕС Сергій Муха.
Марина Бойко:
Про Чорнобиль, аварію, наслідки, Зону відчуження чула багато і часто контраверсійні речі. Тож пропозицію відвідати Зону відчуження та ще й у групі журналістів одразу сприйняла як щасливий випадок і погодилась.
Давно знаю: краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
Як потрапити
Останнім часом Чорнобиль, так називають Зону відчуження, стає неабияк популярним. Сюди їдуть і туристичним маршрутами, і як ми – в прес-тури.
Будь-яке нелегальне перебування є порушенням закону і одразу карається мінімум адмінштрафом.
Прізвища всіх, хто виїжджає в зону, попередньо заносяться до бази даних і суворо перевіряється на КПП. Наявність дійсного паспорта громадянина України – обов’язкова умова. Ми мали першу неприємність, коли один із наших колег попередньо повідомив дані одного паспорта, а сам узяв закордонний. Вся група чекала підтвердження даних через Інтернет. Вся територія охороняється.
Після перевірки документів – інструктаж. Ось деякі з вимог, яких треба неухильно дотримуватись: не можна пити воду з водойм, їсти на свіжому повітрі, сідати на лавки чи на землю, ходити там де є мох, бо він накопичує в собі радіацію, та інші шкідливі речовини.
І тільки після цього нам відкривають шлагбаум і ми потрапляємо в Зону. Так називають тридцятикілометрову територію відчуження.
Перша зупинка, власне саме містечко, колишній райцентр Чорнобиль.
Який він сьогодні? Перед очима постала досить непогана, на перший погляд, картина. Це спокійне, тихе, дуже чисте місто, працює, навіть, служба з озеленення території. На Чорнобильській АЕС працює близько 2500 тисяч людей, в місті живуть люди лише ті, які працюють, і тільки тимчасово на період своєї роботи. Для них облаштовані гуртожитки. Тут немає жодної школи, дитячого садочка, дітям до 18 років не можна взагалі там перебувати, навіть під час екскурсії.
Основне місце проживання людей, які працюють у небезпечній зоні, с.Зелений Мис, яке найбільш пристосоване і безпечне для життя.
Також є в Чорнобилі і так звані самосели, люди які повернулись у свої домівки, живуть і займаються розведенням господарства. Середній вік цих жителів близько 60 років.
Звісно, дуже сумно і страшно, коли в такому місці життя майже немає, не чутно дитячих голосів, лише тиша і пустота.
Чорнобиль руйнує стереотипи: охайно, рівень опромінення у рази менше допустимого мінімуму. Але місцеві наглядно продемонстрували, чому не можна ставати на мох: дозиметр показує 100+. А ще радує око красива і велична Свято-Іллінська церква у Чорнобилі, настоятелем якої є колишній робітник одного з місцевих підприємств. На жаль, поспілкуватись із ним не вдалося, а шкода: міг би багато цікавого розповісти нам про історію храму та й про своє життя тут теж.
Епіцентр аварії – місто Прип'ять.
Це місто вразило мене найбільше. Дійсно мертве місто, де дерева ростуть із асфальту, все покинуте і занедбане, повністю панує природа. Тепер я зрозуміла і на власні очі побачила, як виглядає «місто привидів».
В будівлі забороняється заходити, бо в будь-який момент може трапитись обвал, та й підлога з роками стала дуже ненадійною. Місто повністю мертве, ніхто там не проживає, життя припинилося після закриття АЕС. Боляче було дивитись на покинуті речі, на порожні будинки, які з часом руйнуються. Від такої картини стає ще моторошніше.
Сергій Муха: повернувся через 30 років
Через 30 років після ліквідації на ЧАЕС на місце колишньої служби повернувся вже в якості екскурсанта білопілець Сергій Муха. У червні 1987 року у складі Сумської автоколони він разом зі своїм товаришем, водієм автобуса з Білопільського автопарку Андрієм Сибіркою, працював у 30-кілометровій зоні.
- Ми возили ліквідаторів аварії автобусами з місця їх проживання до Чорнобиля. І виконували інші доручення щодо перевезень людей у зоні. Після цього відрядження я отримав статус учасника ліквідації ЧАЕС і з того часу ні разу не був у цих краях. Коли їхав сюди через 30 років, були різні думки і почуття... Згадував, де стояла наша автоколона, куди відвозили людей. Все зараз дуже змінилось. Від селища Зелений Мис, де жили багато років ліквідатори, сліду не лишилось. Місця, де стояли військові частини, заросли лісом, – дивився у вікно Сергій Олександрович і згадував, що тут було раніше.
Особливі відчуття охопили в селі Залісся, де ми вийшли подивитись, на що перетворюються населені пункти, коли звідти їдуть люди. В заростях лісу ледь проглядалася колишня центральна вулиця колись багатолюдного села: ось був магазин, ось – Будинок культури, а це приміщення колишнього Ощадбанку. Єдине доглянуте місце – пам’ятник загиблим воїнам.
А в самому Чорнобилі майже нічого не змінилось. Усе збереглося. От тільки пам’ятники нові з’явились: пожежникам-ліквідаторам аварії на ЧАЕС та пам’ятка меморіалу «Зірка Полин» - сурмить Янгол.
У Прип’яті Сергій Олександрович разом із нашим супроводжуючим зайшли в одну з квартир, де до аварії мешкали його родичі.
- З квітня 1986 року моя рідня не була у своїй квартирі. Я сфотографував її. Люди в телефон розповідали мені до найменших подробиць, що і в якій кімнаті могло залишитись. Фактично все, про що вони говорили, збереглось.
Для мене ця поїздка – ніби машина часу. Я знову відчув те, що всі ми переживали 30 років тому, але повністю тоді не усвідомлювали масштабів біди і наслідків трагедії.
Після всього маршруту кожен із нас на двох КПП пройшов дозиметр-контроль, і лише після цього виїхали з зони відчуження. Вражень дуже багато від побаченого, адже не кожного дня можна здійснити поїздку в минуле, і на власні очі побачити те, про що чули багато років поспіль.
