Мені Великодні свята, та, мабуть, як і всім, навіюють теплі спогади дитинства. Світле Христове Воскресіння...
Здається, що в цей день завжди було світло. Ранок був світлим. Ми прокидалися і всією родиною йшли на кладовище поминати родичів. Збирання було цілою церемонією: моя мама і нині вже покійні бабусі метушливо моталися по хаті, в кошик складали паску, крашанки, вафлі домашньої випічки, на тарілочках нарізане запечене м’ясо, ковбаса і свіжий огірок, пляшку з вином чи самогоном і стограмову чарку-«копанку». Мені здається, що з неї залпом випити взагалі нереально. А може б і вихлистала, тільки прибідняюся!
Бабусі наряджалися у святкове вбрання, з шафи діставались парадно-вихідні сарафани, кофтини, хустки і взувались новенькі капці. Ці тапочки були спеціально «про празник». Ступні ніг у моїх бабочок були широкі, як вони самі говорили «як праники», тож капці точно відтворювали форму ступні. А ще бабуськи перед виходом з дому пахтились духами. Відкручувалась кришечка у парфума, умочався туди товстий, як присішок, вказівний палець, і тончайшим рухом мазалось духами під носом. Що таке «присішок», можете не питати, бо я не знаю. У їхньому лексиконі було чимало не зовсім зрозумілих для мене крилатих фраз, значення деяких мені зараз розшифровує мама, а деякі так і залишились таємницею... Ці дрібниці виплівають у моїй пам’яті тільки тепер, раніше я не звертала на це особливої уваги. Зараз, як беру в руки якісь парфуми без розпилювача, так і посміхаюся, згадуючи моїх дорогих людей. Світла їм пам’ять...
Нам із братиком напевне не дуже хотілося плентатись на кладовище, але це навіть не обговорювалось, збираємось і чимчикуємо. На цвинтарі мені завжди було трохи нудно. Дорослі зустрічалися з родичами, яких рідко бачили, ті в свою чергу оглядали нас, дітей, з награним інтересом, бо кому там цікаві були чужі діти. Якщо ми стояли осторонь, то нас могли покликати і сказати: «Ідіть сюди, хай бабушка подивиться, які ви вже вирослі!» Ми сопіли невдоволено носами, але все одно йшли «на розглядини». Чужі незнайомі бабці розпитували «у яке ми вже ходимо», хитали головою «як час біжить». Все по сценарію. У вас було таке?
Потім ми терпляче чекали, коли всі між собою націлуються, набалакаються про родичів та знайомих: «А Василь живий?», «Живий, де він дінеться!», «А тьотка Галька жива? Померла? Ну, ти подумай... Одмучилась... І Вєрка померла? Та ти що! Ну к чому...», «А Тетяна так і живе з Іваном? А він так і п’є?». І отакі розмови, мабуть, повторювались рік у рік...
Прийшли додому, пообідали. І тоді вже дозволено бігти на вулицю. Виходиш, а там усі з величезними шматками пасок і повними кишенями крашанок. «Давай нав битка!», і триває той "биток" цілий день. Невже ми могли з'їсти таку кількість яєць?! Не пам’ятаю.
А ще це свято мені асоціюється зі смаженим на вогні салом. Ми йшли до лісу, який у нас просто під боком, виламували з кленка «шомпури» і нанизували шматки сала по черзі з колечками цибулі... а потім жир, що виділявся під час смаженя, скапували на хліб, який в останню чергу теж підсмажувався на вогнищі. Смакота викладалась на «стерильну» серветку у вигляді газети, потім руками, ретельно «продезінфікованими» природними антисептиками(у вигляді листочків або в кращому випадку газетою), чистились яйця і розпочинався Великодній пікнік... Після цього стрибали як самошейчі по деревах та траві, і ніяких кліщів ніколи і в очі не бачили...
Старі, добрі часи...
Ви вже хоч прокинулись? Христос Воскрес! Зі святом вас! Будьте здорові!
А які великодні історії зі свого дитинства пам'ятаєте ви? Поділіться ними, буде цікаво.
