25 липня відзначили День села у Верхосулці. Ну, як «відзначили»... Двічі умовно. Перший раз «умовно», бо - карантин і все без пєсен-плясок. А друга умовність, це та, що справді День села, тобто престольне свято, у Верхосулці 17 грудня, на Варвари Великомучениці.
Саме такий храм тут правив багато років, саме на його фундаменті збудували нинішній клуб. А на тому місці, де ховали особливо важливих для церкви служників, зараз - чи то спортзал, чи якась клубна кімната. Саме тому ми ніколи не дізнаємось, де саме поблизу церкви Варвари Великомучениці похований дід Олександра Олеся Василь Грищенко, колись церковний титар.
У Верхосулці таких фактів, які перетинають минуле і майбутнє в неочікуваних ракурсах, - дуже багато. Майже на кожному кроці.
Але цей крок треба зробити і приїхати у Верхосулку.
І краще – не на день села, а в звичайний будній день, яким живуть тут люди.
Тож остання неділя липня для мене і для більшості корінних верхосульців, яких уже можна у селі порахувати на пальцях двох рук, сьогоднішній день - просто нагода згадати про це село. І знову ж неправильно, знову ж уточнення - не одне село. Верхосулка – одне з семи сіл, які об’єднані назвою Верхосульська сільська рада. А тепер старостат чи хто його зна, як іще назвуть цю територію.
А це - не просто територія, це - унікальні місця і кожне з семи сіл - це своя історія, яку вже мало хто пам’ятає. Або і не знав взагалі.
Про кожне з сіл можна говорити і розповідати багато цікавих фактів, про які не знають і самі жителі. Приміром, хто може поєднати відомий грецький рід та одеських поміщиків і село Курасове?
Отож. А назване воно на честь колишнього власника цих земель поміщика Куриса, доля якого - це сценарій для гостросюжетного пригодницького фільму. Нащадки Куриса добре відомі в Одеській області, куди саме з Греції у 18 сторіччі і прибув перший представник цього роду. Як він потрапив на Лебединщину, що видатного зробив для цього краю, в якому коліні він родич Олександру Булатовичу – тема окремої розповіді.
Не менш цікава історія й інших сіл: Сульського, Машарів, Локні, Валіївки. Я завжди дивувалась, чому в районі є села з однаковими назвами: знаю як мінімум дві Локні, дві Валіївки. Це теж тема окремого дослідження.
Але повертаємось у Верхосулку.
Повернутись сюди завжди хочеться. Тут особлива аура і природа, колорит і ландшафт. Річка Сула робить неочікувані зигзаги, в її руслі – мальовничі луки, з пагорбів видно на десятки кілометрів уже сусідні райони. Це зараз сусідні. Колись це була частина Лебединщини, потім - Штепівський район, зараз доживає останні дні Білопільський.
Верхосулка зі своїми селами стала частиною Миколаївської ОТГ. Такою собі відірваною частиною, бо до Верхосулки - найгірша і найвіддаленіша дорога від центру ОТГ.
Років двадцять поспіль верхосульцям усе обіцяють зробити цю дорогу від Конотопської траси до села. Влада міняється, а ями залишаються. Полагодили торік ділянку дороги від Сумської траси до Валіївки. Дійсно, через Суми їхати у Верхосулку зручніше, ніж теліпатись через Бакшу, Курасове, Сульське.
Якщо давно не їздили цією дорогою, то і не їдьте. Особливо зараз. Там всі узбіччя заросли амброзією. Знищити її в такій кількості представникам місцевої влади просто неможливо: немає ні грошей, ні робочих рук, а сільгоспвиробники не поспішають допомагати, головне, щоб на їхніх полях кукурудза і соняшник великі росли. Ні вони, ні їхні діти цими дорогами не їздять і не живуть поруч амброзійних шляхів, то ж чого допомагати…
Але якщо ви вже доїхали до Верхосулки, то вона - чудова в будь-яку пору року!
Тут є куди поїхати і на що подивитись. А головне, з ким поспілкуватись! Безмежно поважаю і ціную Євгенія Петровича Грищенка, колишнього директора місцевої школи, історика, краєзнавця, непересічну особистість, у якого є лише одна вада – зайва скромність. Люди з його знаннями і зв’язками в літературно-історичному світі робили кар’єри і заробляли славу і гроші. Євгеній Петрович – скромну вчительську пенсію і звання Почесний громадяни Верхосулки.
Розмови з ним завжди дивують і відкривають багато нового. Ну от уявіть, приїхали ви у Верхосулку. Це вже плюс до карми, бо дивись вище – відсутність дороги. Зустрічаєте директора школи, скромного, худорлявого, сивочолого чоловіка, який, ідучи школою, щось каже вчителям, дає якісь поради техпрацівникам, і тут же починає про історію краю словами: «Коли ми сперечались із Геннадієм Петровим, де ж народився Олесь, то я йому кажу…:
- Ви знали Геннадія Петрова?
- Так, він не один раз приїздив до нас у Верхосулку і саме тут досліджував історію роду Кандиб-Грищенків, відвідував Загір, де жив дід Олеся
- І що Петров?
- Дослідив і погодився. А потім мені ще й журнал подарував, де про це вперше написав. Ось пішли, я вам покажу у музеї цей журнал.
Ми йдемо в музейну кімнату, яку створив Євген Петрович. Скажу так, після знайомства з експозицією Верхосульського шкільного музею, деякі музеї треба закрити і забити цвяхами, бо в цій шкільній кімнаті цінних експонатів набагато більше, ніж в деяких бюджетних установах, які йменують себе музеями і отримують чималі кошти на своє утримання.
- Оце прижиттєве видання Олеся з його автографом, - показує нічим не примітну книжечку Євгеній Петрович.
Мене ледь не заціпило! Такий цінний експонат лежить собі на столі у класній кімнаті без сигналізації, охорони.
- А чому ви її у сейф не сховаєте? Це є велика цінність, - кажу директору.
І його геніальна відповідь :
- Не можу, - каже. - Там контрольні і роботи ДПА лежать, сейф зайнятий…
І тут же переходить на іншу тему.
- Оце, – каже, - мені Володимир Ломака подарував триптих, присвячений Олесю. Він же, Володимир, наш верхосульський, там оце намалює та й подарує нам у музей.
- А оце я з Євгеном Васильченком ми там разом… А оце мені з Австралії писали... А оце з Канади...
І ти дивишся на цього сільського вчителя і думаєш: мабуть саме ось у таких селах збереглися люди, яких можна вважати справжніми інтелігентами, хранителями мудрості і традицій, носіями тих унікальних знань, які вони в силу своєї скромності та інтелігентності не можуть агресивно нав’язувати і змушувати нас зберігати ці надбання.
А потім, коли Євгеній Петрович майже по днях розкаже історію перебування Олександра Олеся у Верхосулці, може побіжно додати, «так ми з ним, Кандибою, - одного кореня, я ж із його дідом Грищенком, титарем церковним, далекий родич. Мати ж Олеся в дівочості Грищенко»…
Унікальних людей у Верхосулці - на кожному кроці. Колись поїхали відпочити на став, а природа тут – казка, зустріли соліста національної капели бандуристів Івана Реву.
Та оце приїхав маму провідати. На ставок прийшов, як у дитинстві. Іван - відомий митець не лише на Сумщині. Разом із капелою бандуристів об’їхав увесь світ, має відзнаки і творчі премії. Не цурається земляків. Приїздить, виступає перед ними. Завжди в Києві підкреслює, що земляк Олеся.
Ще про одну мою знайому Катерину Дмитрівну Карпенко можна писати і розповідати багато. Жінці - за 80, а вона і досі, як і впродовж пів століття, лікує односельців. Катерина Дмитрівна - місцевий фельдшер, працювала у Марківці, потім у Верхосулці. І хоч на пенсії, але не відмовляє, якщо треба комусь допомогти. А ще в хорі співає.
Культура у Верхосулці – то окрема тема. Беззмінний впродовж багатьох років її керівник Григорій Ілліч Кисіль може діставати звук з будь-якого інструменту. Грає на всьому, гуморист і співак, організатор і завжди душа компанії. Хто його знає, яким би був той клуб, якби не наполегливість Григорія Ілліча і його уміння «вирішувати питання» з різними людьми. А так, є у клубі і більярд, і апаратура, і ремонт зроблено і багато чого цінного.
Не можу не згадати моїх верхосульських листонош: Любов Олександрівну та Альону. У них - найдовші маршрути в районі, бо села розкидані на десятки кілометрів. Сіли на велосипеда, взяли непідйомні торби - і по хатах: там пенсія, там газета, там листа чекають.
У мене особисто багато знайомих із цього села. Кожен із них – унікальна особистість. Ну хіба ж можна було уявити, що Верхосулка стане центром виробництва меблів у районі? А у свій час стала. Брати Любичі: Микола та Юрій, саме тут збудували перший у районі меблевий цех.
Одні люди народились тут і поїхали в інші міста, зберігаючи вірність і любов до свого краю, як моя колега Надія Сазонова, поетеса Наталія Цис, наш райрадівський водій Анатолій Шурубура, моя колега, журналіст газети «Панорама» Юлія Безкоровайна, підприємець Микола Крятов, керівник фермерського господарства «Князівське» Іван Худін та інші – прихали сюди, аби стати частиною історії села.
Лише недавно дізналась, що моя добра знайома Галина Шкабура, місцевий бібліотекар, майже декабристка, народилась у Білопіллі, має дівоче прізвище Загорулько і більше 30 років живе і працює у Верхосульській культурі.
Скільки всього знає про історію села, що, здається, тут народилась і завжди жила.
Тут живе і працює в школі моя колишня одногрупниця Тетяна Шкабура, зараз Кулик, із якою іноді згадуємо наше спільне безтурботне студентство,
А от однокласниця мого чоловіка Наталія Литовченко теж переїхала з Білопілля і зараз є повноправним членом Верхосульської громади.
Дуже мене зворушила історія родини Одарченків, Алли та Олександра, молодих медиків, які живуть і працюють у Верхосулці. Коли ми написали про них у газету, то дехто з місцевих висловлював незадоволення: «Нашо ви написали про наших фельдшерів? Зараз почитають і переманять кудись. А ми з ким останемось? Ми і без вашої газети знали, що вони у нас - найкращі, а тепер хтось їх запросить і вони поїдуть…»
Багато років знаю і поважаю, ще з попереднього місця роботи – з міліції, Івана Михайловича Хомиченка. От де людина розкрилась зовсім з іншого боку. Саме на цій посаді він проявив ті якості, які повинен мати справжній голова села, господар.
Приїхала, йду, а біля клубу лежить зрізана металева огорожа, поруч будують новий паркан.
- Іване Михайловичу, що ж ви залишили стільки металу? А як украдуть?
- Поки я тут, ніхто чужого не візьме. Порядок у нас такий, - каже голова.
І чогось я йому вірю.
От тільки шкода, не повірили йому, точніше тим людям, які пропонували Івана Михайловича на голову Миколаївської ОТГ у 2016 році.
Хто зна, як би розвивались події у Миколаївці, якби тоді в області дослухались до рекомендацій місцевих політиків і погодили на виборах у Миколаївську ОТГ кандидатуру Івана Хомиченка на голову громади.
Так ні, тоді в обласних кабінетах начальство заартачилось: «Та нє, не треба його висувати, хай вже Ігнатьєв іде, ми ж з усіма договорились, що він повинен перемогти»!
А шкода, Іван Хомиченко мав і має не менший авторитет і підтримку від людей.
А ще забула про Раїсу Іванівну Носкову, борця за права і справедливість, колишнього голову колгоспу, нині покійного (на жаль, не знайшлось часу у місцевих керівників, аби дати хоча б співчуття родині і висловити подяку за все, що він зробив для села), Михайла Тимофійовича Шпака, Василя Макаровича Щербаченка, який теж помер і жодного слова співчуття чи подяки цій людині ніхто публічно не сказав.
Багато славних людей мешкає і народилось у цьому селі.
Тож День села, знову ж таки, - нагода згадати хоч не всіх по імені, але сказати добре слово всім, хто залишився вірним своєму селу, своїм корінням.
Не випадково саме про Верхосулля, Загір, про природу і особливу енергетику цього краю писав Олександр Кандиба у Празі. Картини і емоції перебування тут закарбувались у його свідомості так, що він у найточніших деталях відтворив пейзажі, перебуваючи в далекій Європі.
У Верхосулку завжди хочеться повернутись. Не на офіційний День села, коли всі змагаються у словах любові до рідного краю. Коли сільський голова не знає, до кого першого бігти, кому кланятися, кому слово надавати, кому ні. Коли працівники культури дві доби не сплять: то бур’яни біля клубу косять, то курей смажать та пиріжки печуть. А якщо це перед виборами, там аж нудить, як усі починають змагатись подарунками: м’ячики, апаратура, плити, холодильники, грамоти… Аби тільки вибрали..
А потім забудуть і не згадають, де ж ця Верхосулка…
Доїдуть хіба що комбайни змолотити на полях вирощене та фури – вивезти змолочене.
А я знову виберу час і приїду у Верхосулку. З’їжджу на Загір, на джерело, на Сулу, поспілкуюсь із людьми, відчую той особливий ритм життя, яким воно є насправді.
Я не знаю, як допомогти верхосульцям збудувати дорогу, як відкрити нові робочі місця, як зберегти школу. Так, одну з шести, які колись працювали на території ради, а тепер залишилась одна, і доля тієї - під питанням. Але я точно знаю, що ці люди розуміють, коли з ними говориш щиро і відверто, бо вони звикли розраховувати на себе, на свою працю, на свої сили.
От тільки чи надовго їх вистачить?
Трохи не святкове вітання Верхосулці, але святкові здравні оди залишу тим, хто знову приїде в село і буде всім усе обіцяти, а в цей час розорювати заповідники і яри, використовувати людей, як черговий ресурс для просування у владу.
Я щиро хочу подякувати всім, із ким доводилось спілкуватись, хто живе і працює в цих селах і зберігає для всіх нас той дух українського села, звідки, я в цьому переконана, і почнеться відродження країни.
Зі святом і до нових зустрічей, Верхосулко!
