Зоя Циганенко родом – зі Шкуратівки. Після закінчення Сумського технікуму цукрової промисловості молодий спеціаліст із дипломом технолога мала змогу працювати і в Кролевці, і в Білопіллі, і навіть у Москві.
Та від долі, як кажуть, не втечеш. Вийшовши заміж за сергіївського парубка Олександра, ось уже тридцять років проживає в цьому селі, розділяючи разом із чоловіком життєві труднощі й радощі.
- Як живеться мені, сільській жінці? Як і сотням тисяч інших жінок, - стверджує Зоя Іванівна. - Звели з чоловіком новий будинок, викопали в дворі власний колодязь. Посадили великий сад. Виростили сина та доньку, допомагали, як могли, аби вони обоє отримали вищу освіту.
Пам’ятаю, як після народження доньки Альбіни вирішили посадити вдома берізку. Якби ви бачили, як вона своєю красою радує зір!
Сільській жінці без домашнього господарства – важкувато, хоча й із ним – нелегко. Раніше, коли діти ще ходили до школи, а потім навчалися у вишах, ми тримали трьох корівок. Я все любила їм повторювати: «Купованого ще встигнете спробувати, а поки ласуйте домашніми й сиром, і сметаною, й молочком, і маслом».
Нині корівок позбулися. І справа навіть не в тім, що догляд за ними потребує неабияких сил. Просто зі збутом продукції – проблеми. До Білопілля – далеко, та ще й дороги –розбиті. А закупівельники в один голос стверджують, що наша продукція – гірша, ніж у фермерів, відтак і молоко оцінюють відповідно… Втім, і без корів не доводиться байдики бити. Тримаємо з чоловіком курей, качок, індиків, кролів. А ще якщо «доплюсувати» сорок п’ять соток городу, який треба обробляти після роботи…
До слова, робота мені – до душі. Працюю я кухарем у фермерському господарстві, яке очолює Зінаїда Костянтинівна Гордієнко. Зізнаюся відверто: випікати, готувати страви – це моє покликання. А прищепила любов до кулінарії мені мама Євгенія Миколаївна Тесленко. Скільки себе пам ятаю, вона ніколи мене не лаяла, якщо, бува, щось не вдавалося. Навпаки: втішала: «Не вийшло – наступного разу вийде. Все одно не викинемо: дивись, яке господарство. Є кому їсти».
І навіть зараз, коли я гостюю у неї в Шкуратівці, вісімдесятидворічна матуся старається і пиріжечками почастувати, і ще чимось смачненьким. А такого борщу, як у неньки, я ніде не їла! Свою любов до кулінарії передала і синові, й доньці. Андрій може таких вареників наварити – пальчики оближеш!
Найвищою нагородою за свою роботу вважаю вдячність хліборобів. Коли людина працює у полі, а потім, стомлена, сідає до столу і хвалить твій обід, стає радісно на душі. Твій труд цінують, отже й на роботу не йдеш, а летиш.
Завжди підтримує мене й Зінаїда Костянтинівна. Ми часто радимося, що приготувати наступного дня, що краще спекти. Питаєте: як я встигаю робити безліч справ? Звичайно, діти надихають мене. Щоправда, великих планів із чоловіком наразі не будуємо. Дітей на ноги поставили, кожен обрав свою стежину. Цьогоріч відзначили два ювілеї: синові 25 виповнилося, чоловікові – 55. Дай, Боже, зустрінемо й мій ювілей. І діти пообіцяли приїхати, й друзі, й родичі.
І ще одна мрія є у нас із чоловіком: онуків дочекатися. Ну чим не стимул радіти життю?
Зіна Костянтинівна Гордієнко:
- Зоя Іванівна всю душу вкладає в роботу. Вона не тільки смачно готує перші та другі страви. Кожного дня у неї – різна випічка: ватрушки, рогалики, рулети, кекси, тістечка тощо. Як мовиться, з нічого особливого може таку смакоту спекти! До того ж, завжди привітна, з усмішкою на обличчі.
Ольга Борисівна Лопатка:
- Особисто я не раз чула про неабиякі кулінарні здібності Зої Іванівни. Коли звернулася до неї з проханням приготувати на День села Кальченки вареники, була приємно вражена її люб’язністю. Незважаючи на те, що вона саме виряджала сина до Польщі, не відмовила у проханні. Як ця жінка примудрилася викроїти час, не знаю, але двісті смачнющих вареничків із різноманітною начинкою змогла приготувати.
- Я б змогла і триста зліпити, та сину торбину треба було збирати, - ніби виправдовувалася вона. Швиденько роздала вареники – і додому. А люди охоче ласували і вихваляли таку смакоту...
Зоя Іванівна – добра й скромна людина. Коли діти подарували їй електровелосипед, вона зніяковіла і не наважувалася на ньому їздити. Мовляв, такий дорогий подарунок… Довелося її переконувати в тому, що вона повинна пишатися: таких золотих дітей виховала!
Від редакції: з нагоди красивого ювілею ми бажаємо Зої Іванівні сімейного затишку, добробуту, вдячності – від односельців, підтримки – від найрідніших людей.
