Зорепадом летять роки, все більше віддаляючи нас від безтурботного дитинства, юності. Та хіба можна забути школу, однокласників, учителів? Тож і злітаємося час від часу з різних куточків, аби хоч на деякий час поринути в ту найщасливішу пору.
Мені особисто найбільше запам’яталася зустріч шкільних друзів у 1989, через двадцять років після закінчення Білопільської восьмирічної школи №7. Фотографій із випускного вечора 1969 року, на жаль, у нас, 39 восьмикласників, так і не залишилося, оскільки захворів фотограф, якого ми запросили на захід. Це зараз майже у кожного – гаджети, а півстоліття тому про таке годі було й мріяти. Отож і зберігаємо з трепетом знімки тридцятирічної давнини.
Поряд із колишніми учнями – подружжя Гузлових: учитель хімії та біології Ірина Василівна й завуч, учитель історії Вадим Федорович. Ось усміхається моя улюблена вчителька української мови та літератури Марія Миколаївна Чорноусенко. До слова, всі вони говорили, що саме наш клас у школі був найдружніший.
Пам’ятаю, як зібралися тоді ми у дитсадочку, що на Прорубі. Відвідали на місцевому кладовищі могилу вчителя географії Якова Дмитровича Грошовика, російської мови й літератури Олександри Пилипівни.
Нинішнього року 18 серпня з’їхалися всі, хто зміг, на зустріч із нагоди п’ятдесятиріччя закінчення восьмирічки: із Харкова, Шостки, Москви. Наша москвичка Тамара накупила вишиванок і сказала, що повезе їх до Росії. А ось однокласники з Уралу приїздити, на жаль, відмовилися. І хоч як ми їх у телефонній розмові вмовляли, запевняючи, що у нас не стріляють і немовлят не їдять, та де там!
Не було хлопців із Донеччини та Луганщини: здоров’я підвело.
Всі, хто зібрався, згадали добрим словом та пом’янули першу вчительку Серафиму Максимівну Васильченко, класного керівника, вчителя математики Євгенію Семенівну Подибайло, всіх інших педагогів, а також сімох наших однокласників.
А потім поринули у спогади. Наш клас часто готував до свят різні художні номери. Особливо запам’яталися «Три мушкетери» у виконанні Сергія Омельченка, Миколи Безрука та Олексія Андрущенка та «Три танкіста» у виконанні Анатолія Захарченка, Сергія Кишки та Івана Леунова. А які гарні сценічні костюми були у хлопців!
Згадували й курйозні випадки. Пам’ятаю, як мама часто мені доручала купити хліба. Ось одного разу забігаю я з хлібиною до класу, а Яків Дмитрович говорить: «Валю, дай хліба»
– Мишку впіймаєте! - відповідаю.
Довго тоді сміялися…
Клас наш співати любив не тільки на уроках співів, а й на перервах, після уроків. Дівчата заводять ту чи іншу пісню, а хлопці посідають на штахет і слухають. Відтак і під час зустрічі вже стільки тих пісень згадали.
Не змогли втриматися й від танців. Під запальні мелодії танцювали навіть «сердечники».
А перед тим, як розійтися, всі домовилися про обов’язкову наступну зустріч.
Валентина Аніщенко (Мартиненко), староста класу.
Однокласникам до 50-річчя випуску присвячую
Ця зустріч наша через п’ятдесят
Навіює нам теплі, ніжні спогади.
Нічого не повернеш вже назад,
Спливло все, відійшло, як талі води.
О, Боже, як же добре там було,
В краю надій і наших сподівань.
Та швидко все минуло, відійшло,
Не виконавши наших всіх бажань.
І мрії наші ті не всі здійснились,
Але життя чудове в нас було.
Мирні дитинство, юність, навіть зрілість.
Не кожному із поколінь так повезло.
В людськім житті все добре не буває,
Все змінюється з року в рік,
Говорять, і рушниця незаряджена стріляє,
І стрельнула в чотирнадцятий рік.
Ми все здолаєм і вся нечисть згине,
Давайте вже повірим ми у те,
Що наша славна ненька Україна
Розквітне й буйним цвітом зацвіте!
