Чи не кожен із нас знає відомого у місті фотомитця Миколу Зарка. Окрім особистих блогів в Інстаграм, Ютуб і Твіттер, чоловік також має власні групи у Фейсбук, у яких щодня радує підписників новими фото, присвяченими своїй рідній Білопільщині. У його роботах поєднана соковитість і зворушливість, неповторність і тепло рідної домівки.

Передивляючись його світлини, інколи навіть не віриться, що це наше місто. Здається, що це загадкова Скандинавія, містична Великобританія, а може Німеччина?

Аби дізнатися, чому і коли чоловік захопився фотомистецтвом, ми поспілкувалися з Миколою Васильовичем, і він розповів нам наступне.

Народився він у селі Горобівка Білопільського району 6 січня 1957 року.

«Вперше познайомився з фотографією у далекому 1966 році, коли мені було 9 років, завдяки своєму дядькові Івану, який на той час був студентом».

Спочатку хлопчик просто сидів поруч у фотолабораторії, освітленій червоним ліхтарем, і з великою цікавістю та захопленністю спостерігав за «чаклунством» дядька.

Мене вражало, як у руках дядька, здавалося б, звичайнісінький білий листок паперу перетворювався на світлину. Це була справжня магія!

Але дядько Іван давав можливість бути не просто спостерігачем у фотолабораторії: під час роботи розповідав про фотохімічні процеси, які відбуваються під час проявлення фотоплівки, а також фотопапір.

Згодом він почав довіряти Миколі найпростіші операції у фотолабораторії, а вже через рік хлопчина міг усе ще під наглядом дядька, але вже самостійно, виконувати всі операції у фотолабораторії.

«Побачивши успіхи, наполегливість і цікавість, дядько Іван побалакав про це з моїми батьками. Саме так і з’явився мій перший фотоапарат».

На день народження в січні 1967 року Миколці подарували фотоапарат «Смена - 6». Відтоді він уже став самостійно фотографувати та друкувати фотографії. Як і будь-яка дитина, до рук якої потрапила жадана іграшка, почав фотографувати усе підряд. Але на той час фотоаматорство було задоволенням не з дешевих. Тож митець досить швидко зрозумів, що не можна псувати фотоматеріали на «все підряд», і вже з 36 кадрів, які були на фотоплівці, близько 25 несли корисну інформацію.

Так минав час у фотографуванні друзів, рідних, інколи пейзажів, аж до 1974 року. Тоді були куплені ще два, бльш сучасні, фотоапарати «Смена 12» та «Чайка 3», яка з 36 кадрів на звичайній плівці робила 72 кадри. В 1974 році після закінчення навчання у середній школі одразу пішов працювати на виробництво, а це значить, що вже мав власні зароблені гроші. Тож уже незабаром наступною покупкою був фотоапарат «ФЕД-3», з яким, як зазначає Микола Васильович, він не розставався навіть під час служби в Радянській Армії в Угорському місті Будапешт. У 1974 році почав працювати з кольоровим фото, встиг зробити кілька десятків кольорових слайдів і пішов служити на 2 роки в армію. Після повернення додому в 1977 році купив собі нову «зеркалку» «Зеніт», нові об’єктиви «Юпітер 9» та «Геліос 44» і почав учитися друкувати кольорові фото та фотографувати знімки на кольорові слайди. Їх він регулярно демонстрував як відеозаставки на тодішніх «заводських дискотеках». Уже в середині 1980 років у новозбудованому Будинку культури почав вести кіно-фотогурток.

Білопільський машзавод для цього закупив дорогу кіно-фотоапаратуру: фотоапарат «Київ-6С», фоторушницю «Снайпер», кінокамеру «Красногорск» та сучасну на той час фотолабораторію. Але вже незабаром почалися часи розвалу Радянського Союзу. На жаль, на цьому справа з навчанням дітей фотомистецтву закінчилася.

І от уже у часи незалежності почали з’являтися автоматичні «фотомильниці» і фотолабораторії «Кодак», «Коніка» та інші. Якісне фото стало доступним усім охочим. У цей час він усю увагу переключив на фототворчість.

На початку 2000 років надзвичайними темпами стала розвиватися цифрова фотографія, яка відкрила нові незвідані горизонти в фотомистецтві.

- Починаю знову переучуватися, - розповідає Микола Васильович. - Хоча основні принципи фотографування залишились, але з’явилося багато нового, яке повністю відрізняється від старих принципів фотографій.

У 2005 році він купив собі напівпрофесійну цифрову камеру «Sony DSC H5», а потім професійну камеру «Nikon D70 d», в якій вже можна міняти об‘єктиви. І знову починається навчання.

З 2005 року роботи Миколи Васильовича неодноразово виставляли на обласних та державних фотоконкурсах.

Фотографія – моє життя. Саме через об’єктив я можу передати красу і неповторність, недоступних звичайному людському оку

Переконатися у неповторності світлин Миколи Васильовича ви можете, переглянувши фотогалерею.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися