15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав... Афганську війну можна називати по-різному, але її не можна забути, як і інші війни. А тому цього дня та й завжди потрібно згадувати добрим словом учасників бойових дій, які воювали в Алжирі, Анголі, Бангладеш, Угорщині, В’єтнамі, Єгипті, Іспанії, Ємені, Камбоджі, Китаї, Кубі, Лаосі, Мозамбіку, Монголії, Сомалі, Фінляндії, Чехословаччині, Югославії, Ефіопії.
Десятиліттями про ці події заборонялося говорити, їх замовчували. Ці сторінки історії до недавнього часу залишалися таємницею за сімома печатками, хоча учасниками цих воєн були сотні наших побратимів. Кожен з цих людей міг загинути в боях, отримати поранення, потрапити в полон, зникнути безвісти. Проте вони з честю виконували свій обов’язок.
З честю виконував свій інтернаціональний обов’язок Андрухов Анатолій Григорович, пройшовши дорогами афганської війни в далеких 80-х роках. В наш час дорогами війни на сході нашої України пройшов син Анатолія Григоровича – Андрій Анатолійович Андрухов.
Вічно молодим у цинковій труні повернувся на рідну землю наш земляк Скусинець Василь Володимирович. У жовтні 1973 року він пішов служити до лав армії. Після строкової служби залишився на понад-строкову і в званні прапорщика в кінці 1984 року був направлений до Афганістану. Був командиром загону забезпечення 181 мотострілецького полку 108 мотострілецької дивізії. 10 січня 1985 року загинув у бою, підірвавшись на міні. Посмертно нагороджений медаллю «За відвагу» у квітні 1985 року. Похований в рідному селі Бутовщина, де проживає його мама Євдокія Архипівна.
Поставте 15 лютого скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній.
За тих кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив...
Нашим шановним землякам бажаємо здоров'я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди у великому домі, який називається - Україна! Слава вам, воїни-афганці! Слава вам, воїни-інтернаціоналісти! Низький уклін від усіх земляків. Хай віра, надія ніколи не покидають вас.
Час і досі не загоїв рану...
На території Річківської громади проживають 15 воїнів – інтернаціоналістів, які воювали в «гарячих точках» Афганістану, Чехословаччини, Югославії, Іраку та Південно-Африканської Республіки.
Учасник бойових дій в Афганістані річківець Микола Григорович Бугайов має статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Вирівчанин, учасник афганської війни Микола Іванович Нечепуренко до сьогодні вважається зниклим безвісти.
Вшановуючи воїнів-інтернаціоналістів, у закладах культури громади відбудуться відповідні тематичні заходи. У Коршачинській бібліотеці - зустріч з воїном-миротворцем Миколою Арсенійовичем Птащенком, який виконував інтернаціональний обов’язок у Чехословаччині. Повернувшись на рідну землю, він своєю багаторічною працею на посаді бригадира тракторної бригади примножував добробут села та вів активну громадську роботу, будучи депутатом місцевої ради.
Також у будинках культури відбудуться години мужності «Уклін – живим, полеглим – слава», вечори-зустрічі з воїнами-інтернаціоналістами «Час і досі не загоїв рану…», в бібліотеках – тематичні ви-ставки «Крізь пекло чужої війни», в експозиціях яких будуть представлені художня та суспільно-політична література, періодичні видання та матеріали про воїнів-земляків, що виконували інтернаціональний обов’язок на території інших держав.
За інформацією, наданою відділом культури Річківської ОТГ.
Воїни-інтернаціоналісти Миколаївської ОТГ
Учасники бойових дій Афганістану
Голубка Василь Михайлович, Скринник Сергій Миколайович, Андрухов Анатолій Григорович, Любич Микола Іванович, Ломака Євген Миколайович, Шуляк Олексій Іванович, Яловець Микола Михайлович, Гетьманський Сергій Миколайович, Кучков Павло Миколайович, Степановський Григорій Петрович, Донченко Іван Федорович, Захарченко Сергій Григорович, Піддубний Віктор Васильович, Терещенко Олександр Миколайович,
Учасники бойових дій на територіях інших держав
Биков Олександр Олексійович,Ткаченко Володимир Миколайович, Панасовський Борис Григорович, Панасовський Микола Іванович, Процик Іван Григорович, Марченко Петро Олексійович, Лямін Олександр Георгійович, Жигулін Анатолій Володимирович, Басенко Володимир Юхимович, Горяєв Микола Павлович, Гуйва Тетяна Федорівна, Охріменко В’ячеслав Миколайович.
Згадаємо наших героїв...
Дмитро Бєлих
рядовий, розвідник
Народився 1 грудня 1967 року в селищі Улянівка Білопільського району Сумської області. У 1985 році закінчив Улянівську середню школу. Працював помічником комбайнера у місцевому колгоспі.
8 грудня 1985 року Дмитро був призваний в ряди Радянської Армії. Початкову військову підготовку проходив у місті Чирчик (Республіка Узбекистан), де при в/ч 71201 пройшов курс підготовки по веденню бойових дій в гірській місцевості по спеціальності розвідник.
3 квітня 1986 року Дмитро Бєлих отримав призначення на посаду розвідника 154-го окремого загону спеціального призначення в Джелалабад (провінція Нангархар). В Афганістані неодноразово брав участь у боях проти душманів, проявляв мужність, витримку.
У характеристиці, яку надала школа, де навчався Дмитро про нього писали наступне: «Дмитро відвідував волейбольний і стрілецький гуртки, любив техніку. Брав участь у позакласній і позашкільній роботі, але ініціативи не проявляв. Працював в учнівській виробничій бригаді-ланці тваринників. Часто був невитриманим, але користувався авторитетом серед товаришів і старших. Любив спорт, неодноразово був учасником спортивних змагань. Після школи вирішив іти працювати в колгосп».
В листах рідним Дмитро постійно писав тільки добрі новини: «Справи в мене йдуть добре. Живий, здоровий ніяких зауважень немає. Навіть навпаки: командир взводу оголосив вдячність за фізичну підготовку. Ось і сьогодні здавали контрольні вправи. Все здав на відмінно, тільки біг – чотири. Та це не біда. Ще два роки попереду, навчусь…».
«Служба проходить нормально. Писати взагалі-то нічого, тут кожний день одне й те саме. Весь час займаємося спортом, вивчаємо військову справу, займаємося стройовою підготовкою. Кожну неділю ходимо в гори. Укріплюємо ноги. Ось і вчора тільки прийшли. Вдень в горах спека неймовірна, а ось вночі дуже холодно, спати просто неможливо. Півгодини спиш, а потім час бігаєш, щоб зігрітися. Висилаю вам квітку. Їх в горах вже багато. У вас зараз там зима. Нехай вона вас там зігріє… ».
4 березня 1987 року під час бойових дій в районі населеного пункту Шахідан провінції Нангархар, знаходячись у групі прикриття, яка виявила підхід великих сил противника і удержувала душманів до прибуття основних сил нашої армії, знищив 4-х противників. Дмитро кинувся на допомогу тяжко пораненому командиру, але і сам отримав тяжке поранення хребта і живота. Після бою пораненого Дмитра Бєлих переправили до шпиталю у Ташкент, а потім у Московський шпиталь ім. Бурденка. Лікарі зробили юнаку численні операції, намагаючись його врятувати. Але тяжкі поранення визвали ускладнення, несумісні з життям.
Помер рядовий розвідник Бєлих Дмитро Михайлович від ран у шпиталі 14 травня 1987 року.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.05.1987 року рядовий Бєлих Дмитро Михайлович нагороджений медаллю «За відвагу» та Указом від 28.09.1987 року – орденом «Червоної Зірки» (посмертно).
Іменем героя-інтернаціоналіста в селищі Улянівка названі вулиця та колгоспне поле.
Література про Д. М. Бєлих: Белых Дмитрий Михайлович / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 91.
Валерій Дубровський
гвардії сержант, командир мотострілкового відділення
Народився 14 липня 1964 року в селі Москаленки Білопільського району Сумської області. Після закінчення школи здобув спеціальність провідника пасажирських вагонів потягів дальнього спрямування. Працював на Полтавській дільниці Південної залізничної дороги.
1 квітня 1983 року був призваний в ряди Радянської Армії, отримав спеціальність кулеметника і пройшов курс військової підготовки по веденню бойових дій в гірській місцевості.
З 21 червня 1983 року проходив службу у Афганістані командиром відділення 101-го мотострілкового полку 5-ї гвардійської мотострілкової дивізії, що розміщувався в районі Герата.
У своїх листах з афганської землі Валерій писав:
«…В місті Герат буде проходити моя подальша служба, є земляки… Служба проходить добре. Кормлять теж, я б сказав відмінно… Клімат тут, правда, жаркий, доходить до +50, але ми вже звикли. Води теж вдосталь. За мене не хвилюйтесь, все буде добре… 27.06.83 ».
«…Завтра день мого народження, рівно 20 років – кругла дата, швидко летить час… Зараз я на посаді заступника командира взводу – підвищили мене, тепер в підпорядкуванні не 6, а 13 воїнів. Не знаю, чи впораюсь…13.06.1984».
Під час проходження служби сержант Дубровський неодноразово приймав участь у бойових операціях.
Останнього листа додому він написав за день до смерті:
«…Мама, за мене не хвилюйтесь… В травні повинен бути вдома. Так хочеться всіх побачити… Дуже скучаю. 18.03.1985».
19 березня 1985 року під час блокування населеного пункту Зіндаджан провінції Герат БТР сержанта Дубровського був підірваний. Валерій загинув. Поховали героя-земляка в селі Куянівка Білопільського району.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 05.04.1985 року Дубровський Валерій Миколайович нагороджений медаллю «За відвагу» і Указом від 16.08.1985 року – орденом Червоної Зірки (посмертно).
У Куянівському шкільному музеї створено куточок пам’яті воїна-інтернаціоналіста. Його ім’ям названо вулицю села і колгоспне поле.
Література про В. М. Дубровського: Дубровский Валерий Николаевич / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 92. Петленко М. Іменне поле Дубровського / М. Петленко // Рад. правда. – 1988. – 11 серп.
Микола Кузько
старший сержант, командир мотострілкового відділення
Народився 7 вересня 1960 року у селі Сергіївка Білопільського району Сумської області в багатодітній родині. Сім’я мала десять дітей, Микола був старшим. У 1976 році закінчив Білопільську школу-інтернат. За роки навчання у школі зарекомендував себе дисциплінованим учнем. Систематично відвідував заняття. Був уважним під час уроків. Його улюбленими предметами були фізика, хімія, початкова військова підготовка. З великим бажанням займався в спортивних секціях. Вивчав автосправу. Був членом лекторської групи. Після закінчення школи Микола пішов працювати в Куянівський цукровий комбінат.
11 листопада 1978 року Микола Кузько був призваний до лав Радянської Армії. Проходив службу у місті Біла Церква Київської області, де отримав військове звання сержанта.
У січні 1980 року Микола Олександрович був направлений в Афганістан командиром відділення 395-го мотострілкового полку 201-ї мотострілкової дивізії, що розміщувався в районі Пулі-Хумрі (провінція Баглан). Тут знадобилися йому риси характеру, сформовані в сім’ї та школі – дисциплінованість, зосередженість, сміливість. Він не боявся ворожих куль, але й не ліз стрімголов у пекло. Неодноразово брав участь у бойових операціях та старався берегти своїх підопічних.
Юнак хоч і повідомив додому, що служить в Афганістані, але в листах заспокоював батьків, братів і сестер, що служба в нього йде нормально.
11 листопада 1980 року, виконуючи бойове завдання, командир відділення, сержант Микола Кузько загинув у нерівному бою з душманами.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 01.11.1989 року за мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку, сержант Кузько Микола Олександрович нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
У Терещенківській ЗОШ, де Микола закінчив вісім класів, створено куточок пам’яті загиблому воїну-інтернаціоналісту. Ім’ям героя названо колгоспне поле.
Література про М. О. Кузько: Кузько Николай Александрович / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 93. Петленко М. Старший син / М. Петленко // Рад. правда. – 1990. – 22 лют.
Анатолій Мусієнко
гвардії молодший сержант, командир відділення взводу хімічної оборони
Народився 6 січня 1966 року в селі Любимівка Нижньогорського району Кримської області. Згодом родина переїхала до села Луциківка Білопільського району. Навчався в Луциківській восьмирічній, потім – в Марківській середній школах. Після школи здобув спеціальність газоелектрозварника у Сумському професійно-технічному училищі № 1. Працював на виробничому об’єднанні «Хімпром» у Сумах.
11 листопада 1984 року Анатолій Мусієнко був призваний до лав Радянської Армії. Як і мріяв, потрапив до повітряно-десантних військ. Курс у навчальному підрозділі закінчив на відмінно. Здійснив шість стрибків з парашутом. Йому було присвоєно звання «Молодший сержант».
Про сумлінність солдата свідчить лист-подяка на адресу батьків, одержаний у лютому 1985 року: «Шановні Любов Самійлівно і Григорію Івановичу! Командування частини дякує вам за хороше виховання сина. За час служби він зарекомендував себе дисциплінованим воїном, став відмінником бойової і політичної підготовки, майстром військової справи».
Незадовго до закінчення навчання Анатолія провідали батьки. Син заспокоював їх: мовляв, не хвилюйтеся, все буде гаразд, продовжу службу там, куди пошлють.
У квітні 1985 року Анатолій Григорович був направлений в Афганістан командиром відділення взводу хімічного захисту 103-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії в місто Кабул.
Під час проходження служби брав участь у знищенні вогнестрільних точок противника із вогнемета, чим сприяв виконанню завдань мотострілкової роти.
Анатолій писав додому заспокійливі листи: «Доброго дня, мамо, тату і сестричка Наталю! Одержав вашого листа, за якого велике спасибі. Служу я в Кабулі. Час летить дуже швидко. Тут же служать і знайомі вам Дагаєв і Раков – ми, як і мріяли, служимо разом, так веселіше».
Командир відділення взводу хімічного захисту, молодший сержант Мусієнко Анатолій Григорович був смертельно поранений під час ведення бойових дій по знищенню вогневої точки противника 25 травня 1985 року.
Похований воїн-інтернаціоналіст в селі Луциківка Білопільського району. Його ім’ям названо вулицю в селі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.10.1985 року за мужність і відвагу гвардії молодший сержант Мусієнко Анатолій Григорович нагороджений орденом Червоної Зірки та орденом Бойового Червоного Прапора (посмертно).
Література про А. Г. Мусієнко: Мусиенко Анатолий Григорьевич / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 94.
Микола Нечепуренко
рядовий
Народився у 1965 році в селі Вирі Білопільського району Сумської області. Закінчивши місцеву школу, вступив до Білопільського профтехучилища. Здобувши спеціальність залізничника, Микола працював за розподілом у Харкові.
17 квітня 1984 року Нечепуренка Миколу призвали на службу до Радянської Армії. З липня цього ж року його направили в Афганістан.
У своїх листах Микола втішав батьків. Мовляв, у мене все гаразд, не хвилюйтесь. Син повідомляв, що він прибув у Кабул, а куди буде направлений далі – ще не знає. То був останній лист…
Згодом у Вирі прибули військові, питали, чи не з’являвся Микола вдома. Думали, що він дезертирував.
Мати Миколи Нечепуренка, Зоя Іванівна, почала звертатись у всі інстанції. Відповіді звідусіль були невтішними. Ось що повідомляли на її неодноразові запити з військової частини, де проходив службу Микола, у березні 1985 року: «Шановна Зоя Іванівна! На ваш лист про долю сина повідомляємо, що дійсно рядовий Нечепуренко проходив службу з липня 1984 року в нашій частині, де пройшов курс молодого бійця, з 21 по 27 липня разом з іншими військовослужбовцями Микола був у службовому відрядженні. Там він звернувся до медичного пункту зі скаргою на незадовільний стан здоров’я. Лікар встановив захворювання нирок і для надання більш кваліфікованої медичної допомоги Миколу посадили у вертоліт і відправили у госпіталь. Він прибув до Кабула, де знаходяться наші частини і ніякої небезпеки для прибуття в госпіталь не було. Те, що він знаходився в госпіталі, підтверджено поясненням медичного персоналу госпіталю. Однак до своєї частини він не прибув, і не повідомив де знаходиться. Зараз ведуться пошуки, уточнюється місце знаходження Нечепуренка Миколи. Про результати вам буде повідомлено додатково».
Час ішов, але більше ніякого повідомлення не було. Знову мати писала кому могла. З військової частини в травні одержала ще одну відповідь: «На ваш лист повідомляємо таке, писав командир. – По-перше, ніхто не звинувачує вашого сина та вашу сім’ю в ухилянні від виконання військового обов’язку, тому що ніхто не знає, де він знаходиться. Миколу направили в госпіталь 27 липня 1984 року і за всіма обліковими даними він рахувався на лікуванні в госпіталі. При перевірці всіх хворих в госпіталях на території ДРА Миколи не виявилося. Робили запит по госпіталям в СРСР, потому що були випадки, коли деякі солдати знаходяться на лікуванні в Союзу по півроку, але не пишуть листи додому. По-друге. З аеродрому до госпіталю горами не треба було йти. Все знаходиться на території наших частин. Солдати добираються без труднощів.
У ході розслідування по розшуку Миколи з’ясувалося, що три солдати з інших частин, які служили разом з ним у Ташкенті, зустрічали його на території радянських частин у різний час. Останній раз, за їх твердженнями, вони зустрічали його 28 березня 1985 року. Після цього його знайти не можемо. Запевняю вас, що ми робимо все, аби розшукати Миколу».
Микола Нечепуренко вважається зниклим безвісти при виконанні службових обов’язків в провінції Кабул 29.07.1984 року.
Література про М. І. Нечепуренка: Нечепуренко Николай Иванович / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 97.
Валерій Ніколаєнко
підполковник, радник заступника командира піхотного полку афганської армії з політчастини
Народився 1 травня 1948 року в місті Торжок Калінінської області (Росія). Згодом родина переїхала в місто Білопілля Сумської області, де Валерій здобув середню освіту та закінчив профтехучилище за спеціальністю токар.
30 вересня 1967 року був призваний до лав Радянської Армії. У 1970 році Валерій Ніколаєнко закінчив Сумське артилерійське училище, отримав спеціальність командира вогневого взводу. Після училища служив у групі радянських військ в Германії, а з 1975 року – в Далекосхідному окрузі міста Біробіджан (Росія).
Від 14 січня 1985 року Валерій Григорович проходив службу в Афганістані на посаді радника замісника командира піхотного полку політчастини.
Неодноразово підполковник Ніколаєнко приймав участь у плануванні і проведенні бойових операцій піхотним полком афганської армії.
В своїх листах до рідних Валерій Григорович писав: «…Минулі дні були напруженими. 52 дні з них припали на виїзди на операції, які були свого роду бойовим хрещенням. Було важко зрозуміти обстановку, але те, що кожен день зараховувався за три, багато про що говорить. Особливих змін в країні за цей час я не бачу. Уряд контролює не більше 20% території країни. Це, звичайно, мало, але, якщо враховувати, що на більшу частину території припадають гори і пустелі, то дещо вимальовується.
В основному душмани діють із засідки, використовуючи знання місцевості і «зелену зону». Набір до армії проходив шляхом відлову. Незважаючи на пільги, молодь сама в армію не йде. При цьому трапляється і частка добровільно склавших зброю. Із бесід з полоненими видно, що в основному в банди йдуть з-за грошей, і всі ці борці – тільки міф, пропаганда. Проблем, звичайно, дуже багато. А якщо врахувати, що революція не соціалістична, а народно-демократична, то об’єктивно їх становиться ще більше. А звідси незрозуміло, чому начальники на «Мерседесах», а діти бідноти – на сміттєзвалищах і з протягнутою рукою. За минулий час трішки вивчив місцеву мову; якщо порівняти мої знання в ній, то вони вже значно вищі, ніж з німецької.
Моральний клімат в цілому тяжкий. Тут свою роль відіграє комендантський час, постійне патрулювання вулиць, стрільба в нічний час та інші тяжкі наслідки результатів ведення бойових дій і терористичних актів… ».
Під час бойової операції проти групи душманів у районі населеного пункту Ургун у провінції Пактіка 29 травня 1986 року під час обстрілу КП підполковник Ніколаєнко Валерій Григорович загинув. Поховали воїна-інтернаціоналіста на кладовищі залізничної станції міста Білопілля. Одна із вулиць міста названа іменем героя-земляка.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31.07.1986 та від 09.09.1986 року за мужність і героїзм, проявлені при виконанні службового обов’язку, підполковник Ніколаєнко Валерій Григорович нагороджений орденами Червоної Зірки, Бойового Червоного Прапора (посмертно) та афганським орденом «За хоробрість».
Література про В. Г. Ніколаєнка: Николаенко Валерий Григорьевич / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – 95-96 с. Кадурін П. Не переживши особисто, важко зрозуміти / П. Кадурін // Рад. правда. – 1988. – 20 жовт.
Олександр Пухначов
рядовий, механік-водій БТР (броньованої транспортно-бойової машини)
Народився 23 липня 1962 року в місті Фрунзе (Республіка Киргизстан). Згодом родина переїхала жити в місто Білопілля Сумської області. Юнак користувався авторитетом серед своїх ровесників. Заступався за слабших, допомагав молодшим, був старанним учнем у школі. З самого дитинства в Олександра проявлялася любов до техніки, адже його батько працював водієм у райсільгоспхімії. Після школи Олександр Пухначов закінчив курси водія ДТСААФ. Працював слюсарем по ремонту автомобілів в Білопільському автотранспортному підприємстві.
23 жовтня 1980 року був призваний до лав Радянської Армії. Пройшов курс військової підготовки по веденню бойових дій в гірській місцевості в місті Казанджик Туркменської республіки. У січні 1981 року Олександр Пухначов отримав направлення на службу в Афганістан (район Ташкургана, провінція Саманган) у 122-й мотострілковий полк 201-ї мотострілкової дивізії водієм бронетранспортеру. Хоч як нелегко було призвичаюватись до своєрідних кліматичних умов цього краю, бойової обстановки, але додому Олександр писав листи, в яких заспокоював рідних. Запевняв, що служба йде нормально, хвалився, що його бронетранспортер – машина хороша і надійна, «бігає» прекрасно. Навесні 1982 року в листі до рідних писав: «Зараз в Афганістані найпрекрасніша пора року. Дерева вже одяглися в молоденьке листя. В горах багато червоних маків і тюльпанів. Ми вже куштували свіжі помідори і зелену цибулю. Незабаром з’являться абрикоси і персики». У вільний від служби час займався фізичною підготовкою, спортом: «…настільки серйозно зайнявся спортом, що аж самому не віриться», - повідомляв він додому. А коли до звільнення в запас залишилися лічені дні, то написав, що йому листів можна вже не адресувати, бо незабаром має повернутися додому.
Але полк, в якому служив Олександр Миколайович не передислокували. Олександр отримав поранення, лікувався в госпіталі міста Термез. Після лікування знову повернувся в роту і рахував дні до закінчення служби.
У ніч з 2-го на 3-тє жовтня 1982 року мотострілецький підрозділ, у складі якого був рядовий Пухначов, вийшов на бойове завдання патрулювати ділянку дороги поблизу населеного пункту Ташкурган. Під час бойового завдання машина Олександра попала під обстріл противника. Маневруючи бронетранспортером, рядовий Пухначов вивів своїх товаришів на зручну позицію. Банду було ліквідовано, але сам Олександр Пухначов у цьому бою загинув. Похований в місті Білопіллі. Одна із вулиць міста названа іменем героя-земляка.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.07.1982 року Пухначов Олександр Миколайович нагороджений медаллю «За бойові заслуги», Указом від 01.11.1982 року – орденом Червоної Зірки (посмертно) та медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу» (15.05.1988 р.).
Література про О. М. Пухначова: Пухначев Александр Николаевич / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 98. Булаку Н. Його ім’я носить вулиця / Н. Бурлаку // Білопільщина. – 2005. – 9 квіт. – С. 3. Петленко М. Знову цвітуть тюльпани / М. Петленко // Сумщина. – 1992. – 9 трав. (№ 53). – С. 4.
Василь Скусинець
прапорщик, командир мінометного взводу
Народився 16 травня 1955 року в селі Бутовщина Білопільського району Сумської області. Після школи закінчив Білопільське ГПТУ-5, працював на Сумському заводі ім. Фрунзе.
9 жовтня 1973 року був призваний до лав Радянської Армії. Після строкової служби юнак вступив до школи прапорщиків. Наприкінці 1984 року був направлений прапорщиком в Афганістан у 181-й мотострілковий полк 108-ї мотострілкової дивізії.
Неодноразово приймав участь в бойових операціях.
З листів до рідних: «…Життя моє проходить нормально. Жив-здоров. Погода стоїть нормальна: вдень – тепло, а вночі – мороз. 18.12.1984».
«…Сьогодні – 31 грудня. Я його зустрічаю в колі солдат. Соки, печиво, вода, цукерки… Від сьогоднішнього дня залишилось сім місяців, можливо, менше, можливо, довше – не знаю, як прийде заміна… Літаки вже не літають третю добу – тут небагато випало снігу, туман, тому і літаків немає. 01.01.1985».
Командир взводу, прапорщик Скусинець Василь Володимирович загинув 10 січня 1985 року, підірвавшись на міні, під час супроводу колони за маршрутом Кабул-Сурубі. Похований у рідному селі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23.04.1985 року нагороджений медаллю «За відвагу» (посмертно).
Література про В. В. Скусинця: Петленко М. «Один – за всіх і всі – за одного» / М. Петленко // Рад. правда. – 1990. – 4 верес. (№ 106). Скусинец Василий Владимирович / Пам’яті і долі Афганської війни. – Суми: ПКП «Еллада-S», 2009. – С. 99.
Віктор Головенко
Віктор Головенко народився у селі Гребениківка Тростянецького району. Мати Віра Іванівна працювала ветлікарем, батько Петро Іванович – шофером. Чи могли вони тоді подумати, що плекали свою крихітку для того, аби колись він повернувся обпаленим війною?
У 1983 пішов до армії й відразу – до Афганістану. Служив у Гардезі в десантно-штурмовій бригаді. Там його тяжко поранили. Рік пролежав у госпіталі. Лікарі весь час боролися за життя. У 1985 комісували, і він одразу повернувся додому.
Як жити далі? Чим займатися? Після того, що довелося пережити, непросто одразу зорієнтуватися. Одного разу вирішив навідати рідне училище - Білопільське ПТУ № 5, де після школи здобув спеціальність помічника машиніста тепловоза. Тоді його колишні викладачі В.Борщ та В.Федотова порадили, а потім і допомогли вступити до глухівського педагогічного університету на факультет загально технічних дисциплін.
Після його закінчення у 1990 році знову повернувся до свого училища і почав працювати спочатку майстром, а потім викладачем.
Разом із дружиною Валентиною Вікторівною виховали доньку Владу, яка в цьому році закінчує школу. Він відбувся як особистість, зміг реалізувати себе в цьому житті, незважаючи на ту страшну війну. Але, на жаль, не кожен, хто пройшов те пекло, може сьогодні про це сказати. Для багатьох селянських і робітничих дітей, які виросли у країні черг, афганістан став чергою за вінками з хвої.
Воїни-афганці. Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Ми розумні заднім числом. Наші діди думали, що Велика Вітчизняна війна – остання. Вони не знали, що їхніх онуків теж називатимуть ветеранами.
Юлія Воропай, слухачка школи юних журналістів при БДЮ.
Шановні ветерани війни в Афганістані, члени сімей воїнів-афганців! Шановні учасники бойових дій на території інших держав!
Саме 15 лютого 1989 року було закінчено, так звану, неоголошену війну, яка тривала майже 10 років і яку український народ засудив як несправедливу й жорстоку.
Ви як ніхто знаєте справжню ціну війни та миру, вмієте дорожити сьогоднішнім днем, усвідомлювати свою відповідальність за майбутнє, за долю прийдешніх поколінь.
Вірні присязі, ви мужньо та героїчно виконували свій військовий обов’язок на територіях інших держав, виявляючи найкращі якості: сміливість, відданість і відвагу. Ви є яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі у наші дні.
У глибокій скорботі схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто загинув, перед їх подвигом, силою та витримкою.
Від усього серця бажаю вам і вашим родинам здоров’я, родинного затишку та добробуту, впевненості в завтрашньому дні, щастя, добра та мирного неба над головою.
З повагою Білопільський міський голова Юрій ЗАРКО.
Шановні ветерани війни в Афганістані, учасники бойових дій, члени сімей воїнів-афганців!
15 лютого всі ми відзначаємо знаменну дату – 32 річницю виведення радянських військ з Афганістану. З кожним роком усе далі історія віддаляє нас від вогняних подій афганської війни. Але ми не вправі викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності й вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України, долею одягнених у солдатські шинелі. Війна в Афганістані, яка тривала десять років і принесла смерть у тисячі українських родин, має стати уроком для всіх, уроком для прийняття виважених рішень щодо участі у різних військових конфліктах, бо найціннішим є людське життя! Закликаємо всіх схилити голови перед світлою пам’яттю полеглих бойових друзів та вшанувати тих, кому довелося воювати в чужих країнах.
Вічна пам’ять воїнам, які загинули, до кінця виконуючи свій військовий обов’язок.
Бажаємо вам і вашим родинам добра, миру і достатку, міцного здоров’я, наснаги, злагоди на довгі літа.
З повагою громадська організація ветеранів Афганістану Білопільщини.
