Щорічно 27 вересня ми святкували День малого села Комарицьке. Цьогоріч воно проходить у режимі онлайн трансляцій. Але все одно напередодні свята всім жителям хочеться висловити щиру вдячність за працьовитість, доброчинність, співчуття і просту людську допомогу.
Села, як і люди, мають свою біографію. Село живе... Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. У золотавих туманах прокидається щоранку, як і багато літ тому. Комарицька земля багата на гарну природу, традиції, працьовитих людей. Тут народилося чимало хліборобських династій, праця яких звеличує наш край, дає продовження життю, створює умови для подальшого проживання наступних поколінь.
Головне багатство села - це його люди, які проживають на цій території, обробляють землю, збагачують його трудовими і культурними здобутками. Заселення родючих земель Комарицького розпочалося в кінці XVIII ст. У пам’яті старожилів збереглися спогади про господарювання тут князя Щербатова. 75% землі належало економії пана. На ній працювали кріпосні селяни та наймані батраки. Це було на рубежі XIX і XX століть.
Пройшли роки. Змінювалися форми і методи правління. Колективна організація праці мала свої плюси і мінуси. Уже в 60 роках минулого століття колгосп допомагав зводити житлові будинки для селян. У післявоєнні роки на багатих і родючих землях усі роботи виконували вручну, не було на той час техніки, яка б замінила працю людей. Селяни були забезпечені роботою і житлом. Село розбудовували, кількість жителів збільшувалася.
В 70 роках колгосп розбагатів. Праця справжніх господарів принесла свої результати. За цей період у Комарицькому збудовано школу, сільський клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, тваринницькі ферми. У 80 роках прокладено дорогу з твердим покриттям. Функціонували ферми, на полях вирощували високі врожаї сільськогосподарських культур.
Добре жилося людям, які мали де працювати і заробляти. Селяни, які трудилися на землі, полюбили її, тут пустили коріння, їхні діти й онуки ходили у школу, а сини і дочки продовжували справу хліборобів і тваринників. За великі трудові досягнення у сільському господарстві багато колгоспників було відзначено високими державними нагородами. Портрети наших передовиків висіли на районній Дошці пошани, не сходили зі шпальт районної газети «Білопільщина».
І сьогодні справжньою окрасою мого краю залишаються люди - скромні й працьовиті. Вони не звикли до слави, але їхні щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості і самовідданості.
Село, як дерево: має коріння, стовбур і крону. Корінням нашого села є його старожили, які пережили голодомори і війну, відбудову, важко фізично працювали, і Бог дав їм сили дожити до наших мирних днів. Люди сільські - невтомні жайворонки, які раненько встають, щоб зустріти вранішню зорю, походити по ранковій прохолоді роси, переробити безліч справ по господарству. Вони малюють, ліплять, вишивають, танцюють, декламують і співають.
Наше село багате на квіти. Буяють вони різнобарв’ям з весни і до глибокої осені: біля осель, у палісадниках... В кожній квітці, що виростили дбайливі руки, – натхнення жінок- трудівниць, безмежна любов до рідної землі, до краси.
Долі наших земляків також склалися по- різному. У маленькому селі, де завжди була тільки початкова школа, навчалися люди, які згодом стали гідними громадянами своєї країни, гордістю нашого села. Це - Король Микола Іванович, Донченко Іван Федорович, Міщенко Михайло Іванович, Холявка Микола Михайлович, Совенко (Гладун) Людмила Михайлівна, Коломієць Микола Іванович, Чухно Григорій Миколайович, Холявка Любов Михайлівна та багато інших. Життя їх розкидало по різних куточках, але серцем і думками вони завжди - з малою батьківщиною. З’явиться вільна хвилина – линуть, спішать до рідного порогу.
Спішу в село: там джерело,
Отам душі моя криниця.
Там день летить, в майбутнє мчиться
І стукає у батьківське вікно.
