Про життєвий шлях Євгена Васильченка, якому в листопаді виповнилося 90 років, можна знімати телесеріал і багато хто навіть не повірить, що всі епізоди – з реального життя. Надто «кіношними» і нереальними видаються деякі події з життя цього поважного чоловіка…
Євген Дмитрович Васильченко – відомий український поет, гуморист та автор повістей, член Національної спілки письменників України.
Це зараз є і шанувальники, і нагороди, є й відзнаки. А передувала їм важка і терниста дорога.
Народився Євген Васильченко якраз на день Жовтневої революції, 7 листопада 1930 року, у Верхосулці. Його шлях у великий світ розпочався з маминої ласки та батькових оповідок. А оповідати Дмитру Спиридоновичу, матросу з легендарного крейсера «Імператриця Марія», було про що. У святошні дні батько діставав зі скрині стрічку від безкозирки, де золотими літерами була викарбувана назва його бойової морської домівки.
Вже від однієї назви «Імператриця Марія» навіть сьогодні виникають в уяві кадри з фільму «Кортик», де безстрашні піонери полювали за морським кортиком із крейсера з такою ж назвою. Історія цього крейсера, його загибель і всі інші події, пов’язані з ним, – тема окремої розповіді. І саме на цьому легендарному кораблі служив Дмитро Васильченко! От зараз би розпитати про всі ті події, про які відзнято фільми і написано десятки досліджень…
А тоді в скромній хаті Васильченків шелестіли оповіді: страшні й цікаві, радісні й тужливі. І всотував їх малий Євген, і жив із цими історіями багато років… А ще від батька успадкував і щиру вдачу, і почуття гумору, і безліч талантів. Про них – пізніше.
Найперші дитячі спогади Євгена припадають на трагічні роки – 1933-1934. Рятуючи від голодної смерті чотирьох малих дітей, батьки переїхали до Лебедина, де батько отримав роботу машиніста парових машин.
У 1938 році майбутній поет пішов до Лебединської школи № 4. Вчився легко і старанно. Коли перейшов у четвертий клас, почалася війна. Під час окупації німецька влада відкрила в Лебедині так звану сільськогосподарську школу, в якій Євген закінчив четвертий і п’ятий класи. На той час, коли місто було звільнене від фашистів, хлопцеві виповнилося 13.
Закінчивши семирічку, Євген вирішив піти стежиною батька: подав документи до військово-морського училища в м.Баку. І став би непоганим морським офіцером, бо вчився добре і старанно, але… Під час других канікул, приїхавши до Лебедина, юнак пережив перше кохання – і... почав писати вірші. Повернувшись до училища, молодий курсант поринув в інше море – в море поезії, присвячував творчості кожну вільну хвилину.
Навчання вимушено закінчилося через два роки. І не за «прогули», не за погані оцінки, а за … сатиричні вірші. Десь висміяв начальство, десь пожартував над порядками… У «вовчому білеті», який не давав права поновитись чи продовжити навчання в інших військових закладах, так і написали: «Поведение неудовлетворительное... отчислен по нежеланию учиться». І це за відмінних оцінок з усіх предметів.
З Баку повернувся у Лебедин, як тоді казали, «на батькові злидні». Повоєнне життя було не надто заможним, а можна сказати - зовсім бідним. Батько – золоті руки і світла голова - працював на лісопильні. Після роботи не цурався підробітку (тому відро запаяє, тому замок полагодить чи ножиці нагострить), але навіть із цими «доходами» сім’я жила на картопляних перебірках і буряковій солодушці. Конопляна чи рижієва макуха траплялася вряди-годи, і то як ласощі.
Після закінчення 10 класу Лебединської школи №5 вступив до Лебединського учительського інституту. У студентські роки йому довелося писати критичні віршики про різні негативні явища, адресовані конкретним особам, що вимагало тактовності опису і стало підґрунтям для створення в майбутньому байок.
У 1951 р. Євген Дмитрович з відзнакою закінчив інститут і за призначенням поїхав працювати вчителем в Івано-Франківську область. Саме на Івано-Франківщині поет уперше почав писати байки – і вперше українською мовою, бо всі попередні поезії писав російською.
Першу ж байку надіслав до газети «Прикарпатська правда», і її надрукували. А ще вчительська і життєва дороги закинули Євгена Дмитровича на два роки в Барнаул, де теж потрібні були вчителі.
Повернувшись у 1957 році на Сумщину, до самого виходу на пенсію Євген Дмитрович працює в Будильській середній школі вчителем математики, фізики, креслення, малювання та праці, закінчує заочно Сумський педагогічний інститут, одружується.
Один за одним розкриваються таланти Євгена Дмитровича. Вчитель за освітою, письменник-байкар за покликанням, він - ще й талановитий музикант, бо навчився грати на всіх народних музичних інструментах. А ще – чудово малює, мав персональну виставку живопису у відділі мистецтв Сумської обласної наукової бібліотеки.
Є ще одна сторінка біографії і діяльності поета-художника-музиканта: він - неперевершений швець!
Казали в Будилці, що все село ходить у його бурках. Це нехитре взуття власноруч шив Євген Дмитрович, продавав своїм односельцям, а на виручені гроші видавав книжки…
І за гроші від бурок, і за скромні педагогічні збереження одна за одною виходять збірки його байок: «Ой лопнув обруч», «Гоп, мої гречаники», «Чесно вам кажу». Особливо гострі його байки були написані в роки перебудови та становлення незалежної України. Вони ввійшли у збірки «Баранячий фасад», «Полтавський Хома», «Вовчий розгул» та інші.
Байки Євгена Дмитровича не втратили сили й сьогодні. Згодом письменник порадував читачів двома десятками повістей: «Кінець привида», «Сповідь», «Криза моралі», «Танталові муки», «Фіолетова фея», «Сузір’я жертовника» ...
Літературний доробок Євгена Дмитровича високо поцінувала Спілка письменників України. Він був удостоєний премії імені Леоніда Глібова.
Незважаючи на всі перипетії долі і поважний вік Євген Дмитрович залишається людиною доброю, щирою, відвертою, з почуттям гумору, і талановитою….
Напередодні ювілею від імені земляків до Євгена Дмитровича звертається бібліотекар Верхосульської бібліотеки Галина Шкабура:
- Ми, земляки-верхосульці, пишаємося знайомством і спілкуванням із Вами. Вдячні за те, що Ви завжди вважали Верхосулку своєю малою батьківщиною, були частим гостем, та тим, що маємо зібрання усіх Ваших літературних творів, які Ви нам подарували.
Щиро вітаємо земляка з таким поважним ювілеєм!
Дай Вам, Боже, днів щасливих,
Дай добра, здоров’я й сили,
Дай любові, згоди, втіхи,
Змоги дай життю радіти
І ділитись словом щирим,
Теплим, радісним, правдивим.
А сьогодні на це свято
Щастя зичим Вам багато!
Хай Вас Бог благословляє,
Многих літ Вам посилає!
Приєднуємось до вітань і побажаємо довгих років життя та міцного здоров’я!
За матеріалами, наданими Верхосульською сільською бібліотекою.
