"Все моє життя, ось уже майже п’ятдесят років, пов’язане з рідними Ободами, – розповідає Світлана Леоненко, бібліотекар місцевої книгозбірні. - Хоч і народилась я на Луганщині, куди після весілля з Ободів поїхали працювати батьки, та все ж повернулась у рідне село. Тут жили мої бабуся і дідусь, щороку приїжджала до них на канікули.
Тут познайомилася з майбутнім чоловіком і повернулася жити на малу батьківщину. Згодом і батьки переїхали на Сумщину".
- І що, ніколи не хотілося переїхати жити в місто, в квартиру, ходити асфальтом, увечері – в кіно?
- Коли ми молодими «обживались» в Ободах, то не відчували такої вже й різниці з містом. Для нашого щастя було все: робота фельдшера, яку я любила, новий будинок, який давав молодим спеціалістам тодішній колгосп, багато друзів, активне громадське життя… В клубі – кіно, танці, спільні свята, чудова компанія молодих спеціалістів, ровесників. Поки були молодшими, і в селі жилось не так важко, як зараз. І асфальтовану дорогу проклали, і автобусне сполучення з містом було. Народились дівчата, «обростали» господарством. Наче все було добре.
Лише зараз починаю усвідомлювати, скільки тоді було енергії і який величезний шмат роботи мали: город - майже гектар однієї картоплі, п’ять корів, гуси, кури… Сіно самі з чоловіком заготовляли, город обробляли, і якось все встигали. Тоді всі так жили і вважали це нормою. Та і зараз – як же інакше?
Особливість життя в селі – це відкритість кожного перед усіма. Тут усі про всіх знають. Тож жили і живемо, як одна родина. З кимось більше спілкуємось, дружимо. Хтось «не до двору»… Ну це скільки людей, стільки й думок.
- Коли Вас обрали головою сільської ради, город продовжували утримувати?
- Аякже. І город, і корів, тільки вже не п’ять, а дві. І вставала о п’ятій ранку, щоб до восьмої в школу зібрати, молоко здати, поснідати і причепуритися. Режим роботи в селі однаковий і для голови, і для вчителя, і для колгоспника.
- Як медицину змінили на бібліотечну справу?
- Я працювала в медицині десь сім років. І в Ободах, і в Павлівці. Потім мене обрали сільським головою. Потім – не обрали. Працювала завідувачкою Будинку культури, зараз – в бібліотеці. На жаль, сімейні обставини, тяжка хвороба чоловіка «прив’язала» мене до дому. Втрата найближчої людини дуже змінила моє життя. Все, що робили вдвох, залишилось лише на мені.
Але хоч як важко було, зараз вже не уявляю свого життя поза межами Ободів. Прикипіла. Приросла… Не залишають без уваги діти. Онучок Єгор та онучка Аліса всі вільні дні – тут. Тож відрада в житті є.
- А як відпочивають у селі?
- Зараз для людей нашого віку головне – спілкування одне з одним, допомога і підтримка, бо часто залишаємося самі з нашими проблемами. Тож збираємось частіше в клубі, відзначаємо свята, ділимося рецептами, секретами врожаїв, досягненнями дітей та онуків. Ось Інтернет проведуть, тож матимемо можливість краще спілкуватись. Освоїла я і Фейсбук, і Вайбер. Тож світ став відкритішим. А ще я - керівник місцевої художньої самодіяльності у нашому клубі. Тож організовую виступи художніх колективів, готуємо концерти, різні заходи. Хочеш-не хочеш, але маєш дарувати гарний настрій людям.
- Відпустку де проводите?
- З онуками вдома. Раніше з чоловіком іноді їздили на море. На тиждень, не довше. Корови, городи надовше не відпускали. Два роки тому з онучком відпочивали в Залізному Порту. А так, більше - вдома та в батьків, бо їм теж треба і допомогти, і приділити увагу.
- А чого не вистачає?
- Здоров’я, аби доробити все задумане. А ще - дров, бо газ в село так і не провели. Найголовніше, щоб всі близькі і рідні жили довго, були поруч. Тоді і в селі, і в місті жити можна щасливо і комфортно.
