Уже минули ті часи, коли сільським жінкам за тяжкою фізичною працею й угору ніколи було глянути. Тож які вони, сучасні сільські берегині? Як їм удається поєднувати роботу, безкінечні домашні клопоти із захопленнями для душі?
Наша співрозмовниця – жителька Улянівки Тетяна Тіщенко.
- Так склалося, що і на Улянівській телефонно-телеграфній станції я пропрацювала тридцять років, і в народному хорі селищного Будинку культури теж тридцять років проспівала.
- Це зараз я – на заслуженому відпочинку ось уже сім років, - говорить жінка. – А коли бігала на роботу, важкувато було все встигати. Відпрацюєш зміну, а вдома – тридцять соток городу, та ще й у колгоспі пів гектара буряків треба прополоти. Ледь із ніг не падаєш.
До того ж, ще й депутатом селищної ради обрали мене односельці. Саме в ті часи активно виготовляли земельні акти на присадибні ділянки, тож і з паперами мала справу. А коли під загрозу закриття потрапила наша «пожарка», довелося кошти збирати, як мовиться, всім миром, аби зберегти її для громади.
Ї толоки всілякі організовувала з прибирання довкілля. Наведемо дружненько порядок, а потім, як годиться, всі разом відпочиваємо на природі. Хто жартує, хто анекдоти розповідає. Частенько й пісню заводили. Весело тоді ставало, якось по-святковому.
Взагалі, пісня мені завжди піднімала настрій. Бувало, що із чоловіком «поцапаємося», а серце тішить думка: «Швидше б усе зробити, та й хутчій – до Будинку культури». Хоч вірте, хоч ні: коли співаю, відразу забуваю і про втому, і про інші негаразди. Просто відпочиваю душею. Ось і завтра – чергова репетиція концертної програми до Дня українського козацтва.
Частенько добрим словом згадую наших керівників хору. Григорій Іванович Піскун, на жаль, нині покійний, звертаючись до жінок, постійно любив повторювати: «Запам’ятайте: альти – це кістяк хору». А Анатолій Павлович Бойко мене підбадьорював: мовляв, моє обличчя ще дозволяє на сцені стояти. «Ось і добре, - усміхаюся у відповідь. – Значить, ще поспіваємо».
І дотепер я зберігаю вирізки з публікаціями про «Білопільські візерунки», в яких ми брали активну участь. А земляк Михайло Сухоставець часто фотографував наш хор. Молоді ми тоді були, енергійні, сповнені сил…
Час летить, та хоч би де я була, без пісні – ну ніяк! Пригадую, як три роки тому із рідною сестрою гостювали у двоюрідної у Маріуполі. Сіли за стіл у дворі, випили по чарчині-другій – і затягнули: «Їхав-їхав козак містом, під копитом камінь тріснув…». І що б Ви думали? Чуємо, а у сусідньому дворі дідусь підспівує.
Цьогоріч теж їздили в Маріуполь на дев'яносторічний ювілей до тітоньки Дусі. Розговорилися. Виявляється, після нашого «застільного концерту» місцеві ще довго розпитували: «Кто это так красиво поет?». Хоч би хто що казав, а в цьому місті цінують і поважають українські культуру і традиції.
Ось і стосовно української мови тривають суперечки. А мені пригадалося, як ще за часів Радянського Союзу ми з чоловіком поїхали на Урал до рідні на гостини. «Ви ж тут російською говоріть, а то місцеві вас не зрозуміють», - попередили родичі. Ну в магазині, звісна річ, - російською. А коли сіли в тролейбус, то між собою вже – рідною заговорили. Аж тут підбігає до нас чоловік. «Ви – з України?». «Авжеж». «Я – теж із України, з Кролевеччини. Можна біля вас хоч трішки посидіти та поговорити по-нашому?». І радів він, як мала дитина, і в гості до себе нас запрошував…
Швидко минула молодість. Немає вже на світі й чоловіка. Та мені допомагають синочки. Старший Андрій виконав свій громадянський обов’ язок, відслуживши в 2019 році на сході країни. Молодший Олександр проживає зі мною й, звісно, допомагає по господарству. А як у сільській місцевості без своєї живності? Ось і тримаю ще корівчину, гусей, кролів. Щоправда, поросятка цьогоріч не взяли, бо картопля погано вродила. Син все жартує: «Через це господарство, мамо, і одружитися мені ніколи».
А ще тримаю шестеро котиків: красиві такі, аж блищать. Я їх не кривджу, а підгодовую кормом. А вони віддячують дружнім муркотінням.
Ось так і живе сільська жінка Тетяна Миколаївна Тіщенко. Не забуває провідати вісімдесятип'ятирічну сусідку та обов'язково пригостити чимось смачненьким, поговорити про життя-буття. Викроює хвилинку, аби сходити з подругами на каву. «А там і до кави щось зметикуємо, - загадково усміхається жінка.
Коли ж підуправиться з городами, охоче бере до рук художню літературу.
«Люблю вірші Єсеніна. Залюбки читаю напам’ять. Любовних романів не читаю, а класика – це моє», - зізнається. - «Раніше довгими зимовими вечорами гладдю вишивала. А зараз зір – уже не той…».
Працівники редакції бажають Тетяні Миколаївні з нагоди свята залишатися такоою ж залюбленою у життя, енергійною, завзятою. І крокувати по життю зі своєю супутницею піснею.
