Хто ми? Звідки? Де шукати наше коріння? Дізнатись про це можна з «Переписної книги Білопільської сотні 1673 року», яку днями презентували у Білопіллі.
Історія про історію. Як і коли видавались «переписні» книги.
Про це у вступному слові на презентації книги розповіла завідувачка Білопільської бібліотеки Юлія Бутенко:
- Дослідженню слобідських полків присвячено багато праць. І Білопільщину досліджували не один раз у різних напрямках. Протягом останніх років побачили світ «Козацькі реєстри Сумського полку 1660-1664 років та реєстри 1691 року».
Упорядники видання, яке презентуємо сьогодні, - Олександри Алфьоров та Різніченко - ставлять амбітну мету: оприлюднити всі козацькі реєстри від часів створення Сумського слобідського полку до його ліквідації.
Основою видання стала знайдена в п’ятдесятих роках істориком Миколою Крикуном «Переписна книга Білопілля, Ворожби та Річок 1673 року». Втім, від часу знайдення цих реєстрів до видання цього перепису жодні дослідники не звертались. Тож можна з упевненістю сказати, що публікація цих реєстрів у такому вигляді здійснюється вперше.
Презентація і зустріч істориків та краєзнавців
Того дня у Білопіллі зібралась дуже поважна делегація: двоє істориків, вони ж упорядники книги Олександр Різніченко та Олександр Алфьоров, а також народний артист України, кобзар, бандурист, лірник, очільник гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко. А ще на анонсований захід приїхало чимало гостей із Сум: краєзнавці, журналісти. Зібрались і місцеві жителі, не байдужі до історії своєї родини і міста.
До присутніх звернувся міський голова Юрій Зарко:
- Як історик-краєзнавець, як міський голова усвідомлюю важливість публікацій цих реєстрів. Кілька років тому, коли з’явилися перші публікації реєстрів Сумського полку, я все-таки жив надією, що з’являться реєстри і Білопільської сотні. Вже тоді ми з Олександром Алфьоровим почали спілкуватись і йти до мети – видання книги друком.
Важко переоцінити значення книги для істориків, для тих, хто цікавиться своїм родоводом, хто прагне знайти відповідь на питання: хто ми і звідки прийшли сюди?
Звичайна людина може знайти там свого пращура, припустимо 10 чи 12 покоління тому. Дослідити відповідно свій зв'язок з джерел, які є в Україні, пройти цей шлях від себе й першопоселенця, знайти, звідки вийшов його пращур, якщо пощастить. І мені пощастило. У книзі я знайшов згадки про своїх предків по батьковій лінії, які жили у Річках, - зазначив Юрій Васильович.
А далі вся увага була прикута до гостей
Олександр Різніченко, історик, науковець:
- Над видавництвом цієї книги працювало багато людей, бо такий пласт даних дуже непросто обробити і видати друком. Ми мали непересічне джерело інформації щодо переписного населення Білопільської сотні. Не всі міста і містечка мають такий перепис. А для кількох населених пунктів уже не буде таємницею, звідки на цій території з’явилися перші поселенці. І не лише звідки вони прийшли, а й їхній соціальний стан, родинні зв’язки.
А ще - робота над переписом, дослідження, звідки саме приїхали переселенці, дещо спростовують визнаний раніше факт, що Білопілля заснували переселенці з міста Білопілля, що на Вінничині. От якраз з цього міста ми знайшли всього дві родини.
За цією книгою можна дослідити багато історичних даних. Приміром, які імена були популярними, великими чи малими родинами жили переселенці. Православні віруючі вважають, що треба знати сім поколінь, за які молитись.
Олександр Алфьоров, теле- і радіоведучий, науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України, кандидат історичних наук, громадський та політичний діяч:
- 1673 рік - рік непростий, тому що він фіксує переселенців, які були виведені осадчим Фомою Федоровичем. Московська держава на той момент вирішила створити перепис тих, хто прийшов, тому що часто кріпосні, які жили в Московській державі, намагалися втікати від поміщиків і видавати себе за українців. І тому, щоб зафіксувати тих, хто прийшов, їх переписали.
Ми прагнемо опублікувати всі можливі реєстри по Сумському козацькому полку. Це - данина нашим предкам, які жили саме тут. І моїм теж, бо коріння мого роду - зі Слобожанщини.
Чомусь історія Гетьманщини та її частини Слобідської України не так досліджена, як інші. А історія ця - героїчна, хоч і трохи забута. Визнаний мазепенсько-бароковий стиль зберігся саме на Слобідській Україні. Тут і старшина жила багатша, яка сприяла розвитку культури, мистецтва, науки.
Слобожанщина дала всій Україні унікальні можливості для розвитку. А от Сумський полк був унікальним на Слобожанщині. Він брав участь у всіх війнах, які проходили на територіях України і Російської імперії. Не так багато у 17-18 сторіччі було таких боєздатних формувань, які тривалий час трималися в строю. Були часи, коли Сумський полк знищували фактично весь, залишалося кілька сотень козаків, як-то було у 1709 році під час Булавинського повстання, або Кримський похід, коли дві тисячі сумчан кілька годин утримували наступ десятитисячної орди, чекаючи підкріплення від Мазепи.
Абсолютно унікальна історія родини Кондратьєвих і засновника роду Герасима. Також Олександр Алфьоров звернув увагу на якісне редагування книги, виконане Вікторією Зарко. І подякував Юрію Зарку за наполегливість у її видавництві.
- Якби не ініціатива міського голови, то ці реєстри лежали б ще багато років нікому не потрібні, – зазначив історик.
Далі упорядники розповіли, як же правильно користуватися книгою, аби знайти необхідні відомості.
Що ми маємо у книзі?
Перепис розділено на три частини. У першій зафіксовані сім’ї та їх склад станом на 1673 рік Білопілля, у другій - Річок, у третій - Ворожби. Кожен із реєстриків розпочинається із зазначення наявних церков та їх кліру. Після духовенства записували старшину, козаків (винятково для Білопілля) та міщан. Наприкінці кожної частини вміщено підрахунок осіб чоловічої статі у населеному пункті. Джерело відбиває структуру Білопільської сотні в час її організації. На чолі стояв сотник. У його підпорядкуванні перебували три отамани: один - міський (білопільський) і два - сільські (річківський та ворожбянський). У свою чергу сотник підпорядковувався сумському полковнику та полковій старшині.
Записи велись за тодішньою московською традицією діловодства. Де-юре, територія належала Московії, а де-факто – була українською.
У московському діловодстві, це ми побачимо і в інших переписах, ніколи не зазначалося прізвище - лише ім’я та по батькові.
Приміром, раніше писали: «Сєнька Малофєєв, син Чеботарьов» або «Фомка Васільєв, син Ковальов». Як бачимо, Чеботарьов та Ковальов - це фактично вже прізвища, які в пізніших переписах не вживалися.
Також у формулярах вказувалися два важливі як для істориків, так і для інших дослідників, факти: де народився цей чоловік, тобто звідки походить його рід і звідки прийшов у Білопілля. Наприклад, «Василий Стєпанов син Іванов уроженец із-за Днепра, города Житомира пришол із малоросійского города Нежина».
У багатьох родинах збігається місце народження і місто, звідки прибули: «Мишка Іванов син Коломийцов уроженец із-за Днепра города Белой Церкви, у него брат Гаврилка пришол из того ж города».
Не менш цікавим є факт розселення переселенців. Їх селили кутками за професійною ознакою. Звідси і пішли прізвища. Спочатку вони не були «однофамільцями» – Ковальові, Кушніри, Чоботарі, Пивоварові… Саме так формувалося Білопілля як місто, створювалися перші цехи, кутки, де селились і виконували певний вид діяльності.
Про сам процес переселення
Міграційні процеси, що виникли на українських землях у другій половині XVII ст., були наслідком кровопролитних війн за незалежність. Тікаючи від полону, розорення та голоду, численні сім’ї покидали Гетьманщину. На прикордонні Московії цар дозволив їм осаджувати міста та села, що для нього утворювали живий щит проти ординців. На теренах чужої держави та у постійному змаганні з Диким полем переселенці не лише вижили, а й підкорили ці обшири. І важко уявити, як все відбувалося насправді.
Що ж значило тоді практично переселити родину за 300 кілометрів? Це повантажити на воза, а то й не на один, необхідний крам, взяти з собою усе, що знадобиться на новому місці, розмістити всю родину, а сім’ї були не маленькі, зібрати таких підвод п’ять чи десять з одного міста - і їхати… Швидкість - 20-30 кілометрів за добу.
Агенти, так назвемо людей, які знаходили охочих переселитись, організовували їм охорону, дбали про їжу і людям, і коням. Ці каравани дуже не любили, їх просто боялись, бо після приїзду десятка возів у містах і селах зникала і домашня худоба, і горщики на парканах. Тож населені пункти старались об’їжджати, що дорогу робило ще довшою.
Не менш проблемним було і розселення на місцях. У Білопіллі селили вихідців з одного міста разом, по 10-15 дворів, а у Річках і Ворожбі – трохи по-іншому. (Від редакції. В одному з наступних номерів ми детально розповімо, чому саме так і, звичайно, проведемо паралель із сучасністю).
Ось так і заселялася земля Слобожанщини.
Також книга допоможе проаналізувати, як змінювались імена, як формувалися сотенні містечка. А ще – звідки ж переселилися люди! Сказати, що звідусіль, - нічого не сказати. Переселялись абсолютно з усіх куточків не лише сучасної України в її межах. Зафіксовані родини з Молдови, Польщі, Білорусі, Литви, навіть Османської імперії. Її кордон тоді проходив у Кам’янці-Подільському. Зафіксований переселенець із Сум. У книзі є таблиця, в якій проаналізовані всі міста, звідки походять сім’ї і звідки переселилися.
Детальніше деякі цікаві факти з книги ми публікуватимемо і надалі. Придбати книгу можна в Білопільській бібліотеці. Її наклад невеликий, тож усі охочі поринути в історію – поспішайте.
