Всі ми хворіємо. На жаль… Так сталося і зі мною, коли декілька років тому симптоми невідомого мені захворювання привели на поріг Білопільської (тоді ще) районної лікарні. Два місяці «ходіння по муках» і біганини по лікарях, які призначали купу обстежень, аналізів та препаратів, що не допомагали, бажаного результату не дали, остаточного діагнозу встановити так і не вдалося. Терапевт, ЛОР, хірург, ендокринолог, ортопед – усі як один розводили руками і повторювали одну й ту ж фразу: «Моєї проблеми тут нема…»
Врешті, за порадою деяких медиків, опинилася під дверима ординаторської завідувача неврологічного відділення Олександра Торопенка…
- Чому Ви прийшли сюди, а не до лікаря на прийом? – суворо поглянувши на мене, запитав він. – Ідіть у поліклініку.
- Не піду! – від безнадії, набравшись нахабства, відрізала я, маючи твердий намір проконсультуватися саме у цього спеціаліста. – Мені порадили звернутися до Вас, тому – не піду!
- Ну, добре… - вже дещо м’якше відповів він. – У мене дуже мало часу, хвилин п’ять, не більше. Пацієнти у палатах чекають… Що Вас турбує?
У той час, поки я, збиваючись, сумбурно розповідала про свою біду, безкінечні обстеження і безрезультатне лікування, Олександр Михайлович мовчки дістав із шухляди невеличку книжку, відкрив її на певній сторінці і простягнув мені.
- Ось, бачиш, перелік симптомів? Почитай…
Поки я читала написане, лікар заклопотано розбирався у своїх медичних паперах, та врешті, відклавши їх убік, запитав:
- Ну що? Хоча б чотири симптоми зійшлися?
- Та зійшлися цілих вісім із десяти! – здивувалася я.
- Значить, це воно і є… - усміхнувся заввідділення і, оглянувши мене, поставивши ще кілька запитань та відпустивши пару-трійку жартів для «розрядки», врешті виписав мені ліки.
Вже за кілька днів стало набагато легше, а згодом і взагалі хвороба залишила мене у спокої. Саме після цього «дивного» прийому для себе вирішила: хай там як, але в майбутньому звертатимуся саме до цього лікаря…
…Цього разу до кабінету заввідділення неврології мене привела приємна місія: за попередньою домовленістю ми з Олександром Михайловичем зустрілися для інтерв’ю до Міжнародного дня невролога, який відзначають щорічно 1 грудня. Тож і вирішили поспілкуватися з ним на медичні теми і трішки – на особисті.
- Скільки років Ви працюєте неврологом? Скільки - завідувачем відділення? Чи працювали десь, окрім Білопільської лікарні?
- Лікарем-неврологом працюю з 1982 року, а завідувачем відділення став у лютому 1984. До Білопільської лікарні не працював ніде. Це моє єдине постійне місце роботи: як приїхав сюди, так і лишився.
- Скільки загалом існує неврологічних захворювань? Які з них, на Вашу думку, найбільш розповсюджені?
- На це питання точної відповіді немає, адже неврологічних захворювань і станів існує декілька тисяч. Найбільш розповсюджені – судинні захворювання головного мозку, на другому місці – захворювання периферичної нервової системи, далі у списку – ураження центральної периферичної нервової системи травмами та інфекціями. Також у неврології існує і відносно новий напрямок – соматоневрологія, коли соматичні захворювання печінки, легень, серця, які має людина, супроводжуються ураженням нервової системи.
Крім того, з огляду на наш спосіб життя та соціальну обстановку, в якій ми перебуваємо нині, частішими стали неврози. Чому? Бо часто ми не маємо чіткої та стійкої життєвої позиції й не знаємо, що з нами буде завтра чи післязавтра. Відбувається таке собі «накручування себе», яке впливає не лише на нервову систему, а й на інші внутрішні органи.
До речі, численними медичними дослідженнями доведено, що сама по собі негативна ситуація, що трапляється з людиною, завдає організму значно меншої шкоди, аніж очікування цієї ситуації, якої в результаті може й не трапитися.
Як кажуть, невротизують лише ті ситуації, які спрямовані у майбутнє. І чим неясніше майбутнє, тим більша ймовірність розвитку неврозу.
- Які діагнози у неврології, на Вашу думку, найважчі, «найстрашніші»?
- Звичайно – це судинне ураження головного мозку (інсульт) та судомні синдроми (епілепсія) після нейроінфекцій, травм тощо. Хоча в цьому плані нашим пацієнтам стало трохи легше, адже тепер у міській лікарні маємо комп’ютер для обстеження та корекції лікування. Це для нас - великий плюс, адже раніше таким хворим доводилося їздити до обласного центру, а зараз такі обстеження можна зробити на місці, з меншими затратами.
- Які неврологічні хвороби останніми роками «помолодшали»?
- Однозначно – це судинні захворювання головного мозку. Можливо, на це вплинуло те, що люди стали менше піклуватися про своє здоров’я, а можливо, – подорожчання медпрепаратів. Хоча, разом із тим, сьогодні в медицині використовується багато сучасного обладнання для обстеження нервової системи і попередження хвороб чи вчасного їх виявлення. Тим більше, за електронним направленням лікарів чимало обстежень у медзакладах області можна зробити безкоштовно.
- Пацієнтів якого віку в неврології переважна більшість?
- Від 45 до 60 років… А вже людей за 60 – значно менше.
- Не можу оминути актуальну на сьогодні тему – ковід. Чи є якісь неврологічні захворювання, які може спричинити цей вірус?
- Так. От і зараз у відділенні лікуються пацієнти з гострим порушенням мозкового кровообігу та гіпоксично-судинною енцефалопатією, що стали наслідками перенесеного ковіду. Бувають випадки, коли підступний вірус спричиняє непоправні наслідки для нервової системи і людина залишається інвалідом на все життя або ж, на жаль, помирає… Тому кожен обов’язково має дбати про своє здоров’я, дотримуватися заходів індивідуального захисту і звичайно ж – зробити щеплення, аби вірус не призвів до таких важких наслідків.
Я працюю лікарем майже сорок років, і стає дуже дивно, коли зустрічаєш на вулиці людину, далеку від медицини, яка намагається тебе переконати у шкідливості щеплення від ковіду і розповідає, що вакцинуватися не потрібно. Хоча, звісно, робити чи не робити щеплення – це особиста справа кожного, але потрібно чітко усвідомлювати всі подальші ризики у разі відмови від вакцинації.
- Чи є якісь протипокази до щеплення у плані неврології?
- Все це пацієнт вирішує разом зі своїм сімейним лікарем. У разі необхідності чи сумнівів, він направляє пацієнта на детальніше обстеження до вузького спеціаліста, який дає вичерпну відповідь щодо діагнозу за своїм профілем. Тому це - суто індивідуально.
- Кого зі старших колег Ви вважаєте своїм наставником, на кого рівнялися, рівняєтесь у своїй роботі?
- Першим моїм учителем у Білопіллі була завідувачка неврологічного відділення Світлана Іванівна Бурковська. Багато чому навчили мене і професор із Харкова Тамара Сергіївна Міщенко, академік Олександр Онисимович Скоромець, обласний невропатолог Анатолій Олексійович Кибець і старший науковий співробітник Харківського інституту неврології, психіатрії та наркології Марія Григорівна Орєхова.
- Чи маєте молоду зміну, яка переймає Ваш досвід?
- Перш за все, зазначу, що наше відділення є базою підготовки спеціалістів-неврологів по Сумській області. Наразі з молодих лікарів у нас працює Ігор Безверхий та лікар-інтерн Марина Стеблянко (на фото), котрі мають чудові перспективи.
- Ми вже писали колись, що Ви видали власну книгу медичного спрямування. Де її зараз використовують і чи плануєте видавати літературу в подальшому?
- У 2018 році побачила світ книга «Алгоритми постановки діагнозів у неврології». Тоді в цьому мені допомогли фінансово Микола Слинько, Юрій Гедерим, Юрій Сорока, Сергій Дунь, за що їм велика вдячність. У посібнику я зібрав особистий багаторічний досвід роботи, яким прагнув поділитися з колегами. Зараз матеріали книги використовують студенти медичних вишів Сумщини, Полтавщини, Харківщини та інших областей України. Вже у 2020 році була готова до випуску ще одна книга, але видати її поки що не маю фінансової можливості. Залишається сподіватися, що колись з’являться меценати, готові допомогти у такій справі…
- Багато хто вважає Вас доволі специфічною людиною з неординарним почуттям гумору, яке розуміє далеко не кожен. Є навіть ті, хто Вас боїться, бо вважає дуже суворим лікарем. Яка Ви людина насправді?
- Це, знову ж таки, - індивідуально. Кожен має власні погляди чи симпатії до друзів, знайомих і, звісно, до лікарів. Суворим себе не вважаю абсолютно, хоча іноді цього вимагає ситуація.
Я довгі роки йшов до того, що маю зараз. Пам’ятаю, ще коли починав займатися неврологією, відповідної літератури в ті часи було дуже мало. Це зараз усе – в інтернеті, а тоді, щоб отримати потрібну інформацію, навіть доводилося їздити до Москви, в центральну медичну бібліотеку, записатися до якої було не так просто. Сідаєш у потяг «Суми – Москва», їдеш, сидиш у бібліотеці протягом дня, навчаєшся, шукаєш інформацію, робиш необхідні нотатки, виписки, повертаєшся додому, у свій гуртожиток… Тож, чому здаюся суворим? Бо дуже не люблю, коли самі ж пацієнти чи їхні родичі намагаються мене вчити, як треба лікувати радикуліт чи проводити елементи мануальної терапії. А трапляється в роботі й таке. В лікарні хтось має керувати, а хтось – слухатися, опозиції тут бути не повинно.
- Яка Ви людина за межами лікарні? Які маєте захоплення? Більше любите товариські зустрічі чи віддаєте перевагу усамітненню та читанню якоїсь цікавої книги?
- Коли випадає вільна хвилина, завжди згадую письменника Григора Тютюнника, який писав про тіні від дерев та будинків, які коротшають, коли піднімається сонце. «Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя», - пише автор. Ми маємо розуміти: якщо відкладаємо будь-яку справу на завтра, то це «завтра» може не настати. Тож неважливо, як саме ти проведеш свій вільний час: підеш у ліс по гриби, на полювання, риболовлю чи прочитаєш улюблену книгу на самоті. Головне – використовувати свій час із користю для себе.
- Кілька слів до свята – Вашим колегам, колективу неврології…
- Є один чудовий вислів: «Ми працюємо, щоб жити, а не живемо, щоб працювати». Перефразовуючи ці слова, хочу побажати своєму колективу, щоб робота була в їхньому житті, а не життя минало в суцільній роботі. Працюйте, щоб забезпечити гідне життя собі та своїм рідним, живіть у міру, не женіться за захмарними бажаннями і просто виконуйте свою місію – дбати про здоров’я людей і рятувати їм життя…
