Сьогодні, у такий важкий для нашої країни час, кожен із нас намагається зробити все можливе, аби наблизити перемогу України, підтримати і допомогти своєму народові. Мужні чоловіки і тендітні жінки беруть до рук зброю і, не шкодуючи власного життя, стають до лав Збройних Сил, на захист країни. Волонтери, об’єднавшись та згуртувавшись, на межі людських можливостей збирають гуманітарну допомогу для наших військових і тих, хто через війну втратив рідні домівки та найбільше потребує підтримки...
В той же час, потужною зброєю у боротьбі за свободу є наше слово - Українське слово! Воно підбадьорює, вселяє віру і надію в серця, додаэ сил та мотивує на нові звершення.
Тож, до вашої уваги - поетичні твори нашої землячки з Білопільщини - Наталії Петренко.
ПОЕТИ – НЕ ГЕРОЇ
Це хто сказав, що слово не воює?
Та ріже воно навіть без ножа!
Над ворогом болюче пожартує
І вжалить ще сильніше від вужа.
Хіба у тюрмах мало тих страждало,
Що словом влучно вцілити могли?
У саме серце влучно попадали,
Одним лиш словом всіх перемогли.
Стріляли і без зброї – тільки слово,
Пекуче і вразливе, ніби смерч.
Із ніг валило ворога раптово,
Неначе той стальний гарячий меч.
Поет – то не герой, хтось так вважає,
Не кулями стріляє, звісно – ні!
Та словом інколи він так стріляє,
Що переможе ворога в борні.
ТРИВОГА ЛУНАЄ
Як часто в повітрі тривога лунає,
Як часто здригається вкотре земля!
Байдужого в світі, я вірю, немає,
Хіба що радіє той нелюд з Кремля?
– Не хочу в підвал я, не хочу ховатись,–
Просилося в неньки, благало дитя.
А тіло його раз від разу здригалось,
Воно ж не пізнало ще зовсім життя.
Ще ж тільки на жвавії ніжки зіпнулось,
Ще стільки доріг йому треба пройти…
Аби ж тільки нелюд отой схаменувся,
Хлопчина ж ще має рости і рости…
– Я хочу додому, матусю, до хати,
Там коник чекає, ведмедик не спить.
Що має дитині матуся сказати,
Як має той страх і біду зупинить?
– Я хочу на вулиці з дітками гратись,
Вже сонечко сяє, тепло подає.
Якбиж -то від вибухів знов не ховатись,
Що страху і болю отак завдає.
До серця горнула, вмовляла дитину
І гладила ніжно. А сльози текли…
Благала у Бога спасти Україну,
Та щоб не на день, а на цілі віки.
МИ ВДОМА
Ми вдома і у радощах, і горі,
Ми вдома на святій своїй землі.
Тут вечори палають яснозорі
Тут затишок в домашньому дворі.
Нізащо не полишимо гніздечко
В якому матінка зігріла немовля.
І саме тут застукотить сердечко
І тільки тут продовжиться життя.
Країн багато: там і мир, і спокій,
Країни різні: та вони чужі.
Лиш в Україні рідній синьоокій
Близькими нам здаються міражі.
Не полишаймо в радощах і в горі,
В стражданнях, і у муках, і в борні,
У відчаї, в сльозах і непокорі,
У вибухах, негодах і вогні.
Ми вдома! Й в домівці цій живемо,
Не пустимо сюди страшну біду.
Для поколінь майбутніх збережемо
Все буде, як раніше, доладу.
МИ РАЗОМ
Ми разом відбудуємо державу
І станемо на захист, як один.
Бо нам вона дісталася по праву
Від саду до широких полонин.
Зазеленіють знову буйні трави,
Заквітчана прокинеться земля.
Для нас немає кращої держави,
Бо тут ми народились: ти і я.
Отут зробили перші свої кроки,
Тут покохали, діток підняли.
Тут вирували гір людські потоки
Тут вперше ми онуків обняли.
О, земле рідна! Стільки ж ти страждала,
Які тебе топтали вороги!
Ти знищила їх всіх, здолала,
Про тебе слава лине навіки!
СТАВАЙТЕ НА КОЛІНА
Ставайте знову, люди, ставайте на коліна
І рученьки до неба з молитвою тягніть.
Щоб не страждала в муках сьогодні Україна,
Молитвами негоду від неї проженіть.
Нехай пошле нам з неба і сонячне проміння,
І ласку свою Божу, і мир на все життя.
Зупинить і розвіє страшне вогнеходіння,
Не поспішали люди щоб знову в укриття.
Благайте тільки Бога, до нього поверніться,
В молитвах зі сльозами приймайте каяття.
Гріхів вже досить нині, прошу вас, схаменіться!
Вимолюйте лиш миру і віри в майбуття.
О Боже всемогутній, пошли життя країні,
Пошли лани широкі у сонці і в хлібах,
Ласкавий теплий дощик, лелеку на хатині,
Сльозинку лиш від щастя на маминих очах.
Наталія Петренко
