Мільйони українців, рятуючись від жахливих реалій війни, з початком повномасштабного вторгнення були змушені залишати рідні домівки і тікати від обстрілів та вибухів у більш безпечні місця. Хтось виїхав за межі України, хтось поїхав до рідних в інші міста чи знайшов прихисток хоч і в українському, але в зовсім чужому селі чи місті.
Як живеться таким людям на Білопільщині, ми дізналися у двох жінок, котрі приїхали до нашого міста із Харківщини. Вони поділилися своїми історіями та розповіли, чому саме обрали Білопілля та як їх тут прийняли.
Вирвались із пекла, але хочеться додому
Лариса Опанасенко, 61 рік
Харків
– На Білопільщину ми приїхали 30 березня, разом із двоюрідною сестрою. На той час у Харкові коївся справжній жах! Не так давно сюди приїхав і мій чоловік, а невістка з онуком виїхали до Польщі.
Чому обрала саме це місто? Бо в Білопіллі живе моя старенька матуся, за якою потрібен постійний догляд. Коли почалася повномасштабна війна, жіночка, яка доглядала за моєю мамою раніше, сказала, що через таку ситуацію в країні, страшно ходити до її будинку, тож я і вирішила приїхати саме сюди.
Важка дорога до Білопілля
Важко згадувати, як ми добиралися звідти на Білопільщину… Страшні обстріли та нерозуміння того, що відбувається навколо, а головне – чому! Волонтер відвіз нас до Полтави, звідти рейсовим автобусом – до Лохвиці. А далі на блок-посту українські військові посадили нас на попутний транспорт, бо авто волонтерів зламалося. Їхали через Суми.
На той час наші війська вже вигнали ворога з області, але відчуття були тривожні: всюди – мішки з піском, протитанкові «їжаки», розбитий транспорт, воронки від снарядів, темно і моторошно, навколо жодної душі… Хоча, у порівнянні з руїнами Харкова, тут іще було терпимо.
На кожному блок-посту у нас перевіряли документи, тож ми просто тримали їх увесь час у руках, аби за потреби просто розгорнути та показати військовим.
Розбита військова техніка
Намагаємось виживати
Прийняли нас у Білопіллі добре. В пункті гуманітарної допомоги дали постіль, ковдру. Стареньке, але все одно і за це вдячна. Отримували і продукти, хоча довелося «пороги пооббивати», бо скрутно на одну пенсію прожити. Та й город раніше тут був не саджений. Мама старенька, після інсульту, не змогла б його обробляти.
Зараз би не завадили продукти і засоби особистої гігієни, бо пенсія маленька, все дорого, а ще ж треба платити і за комунальні послуги.
У Харкові з гуманітарною допомогою ситуація набагато краща, ніж у Білопіллі. Хоча, хотілося б сказати слова подяки дівчаткам із міської ради, роблять усе, що в їхніх силах, завжди уважні та чуйні. Дуже приємно було познайомитися з Аллою Василівною Лустенко - чудова людина, комунікабельна та уважна. Таких би людей – більше.
Думали, що будемо в безпеці
Коли їхали до Білопілля, думали, що будемо в безпеці, та згодом і тут почалися обстріли. Пам’ятаєте, коли був обстріл на Прорубі? Снаряд приземлився буквально в 30 метрах від мене. Врятувало те, що я просто впала на землю та закрила голову руками.
Друзями тут я не обжилася, бо практично нікуди не ходжу, просто тихенько собі пораюся по господарству. Та й після обстрілу дуже погано почуваюся. Хоча, напевно, це все накопичувалося з самого початку в Харкові, а тут організм остаточно дав збій.
Дуже хочеться додому, але так страшно усвідомлювати, що твоє рідне місто, одне з найкрасивіших міст у Європі, руйнують, знищують архітектурні історичні споруди. А ще страшніше – що гинуть люди, діти. От як було тоді, коли люди стояли на зупинці, серед них і 13-річний хлопчик із татом. Вдарили ракетою. Дитину вбило осколком на очах у батька.
Батько загиблого хлопчика кілька годин просидів над тілом 13-річного сина, читаючи молитви.
Деякі мої знайомі також були змушені покинути свої домівки в Харкові і тікати у більш безпечні місця: в села, батьківські покинуті будинки, в інші області. Та більшість людей мого віку так і лишилася у місті. Як то кажуть, що Бог дасть. Бо рідніше свого міста не буде нічого, душа тягнутиметься додому. Тож, хоч би з ким зараз говорила, чую одне – всі хочуть повернутися у рідні домівки. І нехай навіть місто зруйноване, але СВОЄ.
Родичі - в росії, всім серцем – з Україною
Мої батьки – з України. Та раніше, ще за радянських часів, певний час вони проживали в росії, тож і я народилася саме там. Школу закінчувала вже у Білопіллі. Понад сорок років проживаю в Харкові.
Маю і родичів, які народилися тут, але зараз проживають у росії. Усі вони – душею і серцем із нашою країною. Дуже переживають за нас, на відміну від більшості зомбованих корінних росіян.
Ракета влучила в дім, повертатись небезпечно
Лариса Колпащикова, 63 роки
Люботин
– Я народилася і виросла в Білопіллі, але ще в юності звідси виїхала. Тут лишилася моя мама. Мій чоловік був військовим, тож протягом років довелося нам із ним побувати у багатьох містах. Врешті зупинилися в Люботині, там зараз і живу. Жила… до останнього часу.
До Білопілля ми з сином приїхали на початку березня, після того, як ракета влучила у наш будинок. Просто неможливо передати словами весь пережитий жах, що довелося побачити і почути. Як летіли осколки від дзеркальної шафи-купе, як дзвеніло скло, що сипалося з розбитих вікон. Тож і вирішили звідти їхати.
Добиратися було важко, з пересадками. Навколо бачили зруйновані міста, розбиту військову техніку. Але врешті дісталися сюди та оселилися у матусі.
Білопілля
Хотілося б подякувати дівчатам із міської ради, які дуже добре нас прийняли та підтримали. І постіль видали, і продукти надають та засоби гігієни. Дуже щирі та чуйні, ніколи не відмовляють у допомозі. Завжди порадять, підкажуть, що необхідно. Така моральна турбота дуже важлива для людей, які втратили свої домівки чи змушені були їх покинути через війну.
Зараз іноді навідуюся до Люботина, наглядаю за домівкою. Але довго там не засиджуюся, бо іноді буває не дуже спокійно… Хоча звісно, й тут зараз ситуація складна. Та повертатися додому поки що не планую, буду поруч із мамою. Адже вона вже старенька, треба і допомогти, і підтримати у такий важкий час.
Підтримка переселенців у Білопіллі
В умовах війни люди, змушені шукати прихистку в інших містах, не залишаються один на один зі своїми проблемами. Як розповіла директор комунальної установи Білопільської міської ради "Білопільський міський центр соціальних служб" Алла Лустенко, із початком війни їх заклад займається не лише сім'ями, які потрапили у складні життєві обставини, а й видає гуманітарну допомогу різним категоріям населення, в тому числі й внутрішньо переміщеним особам.
– До нас за допомогою уже звернулося понад 340 людей цієї категорії, – говорить пані Алла.– Хоча на території громади їх зареєстровано набагато більше – майже 900 осіб. Є такі люди, котрі від гуманітарної допомоги відмовляються, бо живуть у родичів і не потребують продуктів харчування, дехто звертається досить часто: і за ковдрами та подушками, засобами гігієни, і за продуктами...
Нам надходить допомога від різних організацій, народних депутатів, релігійних організацій, фондів, отримуємо її й від Першого гуманітарного штабу м.Суми.
Намагаємося не оминути увагою жодного, хто звертається за допомогою і робимо все, що в наших силах, адже розуміємо, наскільки важко людям, яких війна позбавила можливості жити у своїх домівках...
Гуманітарна допомога для жителів Білопільщини
