Село Рижівка Білопільської громади безпосередньо межує з рф, кордон проходить вулицею, розділяючи її навпіл. Воно найбільше зазнало втрат і руйнувань під час війни. Через постійні обстріли фактично заблоковане для проїзду.
Не ходить туди громадський транспорт, вивезли з території зруйнованого Атинського психоневрологічного інтернату його підопічних. Не працює Інтернет, є загиблі серед місцевих. Зафіксовані випадки викрадення людей. Багато місцевих виїхало, але більша частина села залишилась вдома
Підприємці Віктор та Надія Панікар на свій страх і ризик забезпечують жителів із прикордонної Рижівки продуктами.
Ми поспілкувались із ними та дізнались, як їм вдається пробитись у село, що та як возять, чим допомагають людям.
Возять товари в перервах між обстрілами
- Коли у 1998 році відкривали підприємництво, а саме магазин у Рижівці, тоді й гадки не мали, що через 25 років возитимемо туди товар у перервах між обстрілами, - говорить Надія Борисівна Панікар.
Віктор Панікар
Розмова з цим подружжям відбувалась біля їхнього магазину в Білопіллі саме тоді, коли вони вивантажували свій бойовий бус, щойно приїхавши з Рижівки. Я намагалась щось допомогти, але мене ввічливо просили не заважати.
Розвантажуючи машину, Надія Борисівна і Віктор Сергійович спілкувались зі мною і пояснювали, що привезли.
- Зазвичай ми з Рижівки привозимо людей або якісь передачі в Білопілля. Там знають, що ми приїдемо, тож готують або передачі родичам або просять, щоб довезти «в місто» когось. В перші тижні війни взагалі ми та збирачі молока були чи не єдиними, хто приїжджав у села.
- А що чи кого зараз привезли?
Ледь стримуючи сльози, Надія Борисівна показала «повернутий товар»: мішок із черствим хлібом, ящик із м'ясними виробами, мішок «молочки» та холодильну камеру з морозивом, яке лише по обгортці нагадувало цей продукт.
- Після останнього обстрілу пошкоджена лінія електропередач, світла в усьому селі немає вже четвертий день. Наші холодильники розморозились і всі продукти зіпсувались. Ось вивезли, будемо тут викидати, терміни ж придатності маленькі.
Порожній холодильник у магазині після відключення світла в Рижівці
Поки вантажили ці ящики, до машини підійшла продавчиня Білопільського магазину Віта.
І почала розпитувати, що там в селі.
- Віта родом із Рижівки. Після суцільних обстрілів переїхала в Білопілля, ось тут і торгує. І їй робота, і нам допомога. Раніше жінка працювала в нашому сільському магазині, а зараз ми його відчиняємо лише на кілька годин, люди вже знають, коли буде товар, і приходять. Та й обстріли часто, тож усі намагаються не виходити з дворів.
- Не думали взагалі закривати там магазин?
- Я сама народилась у Рижівці, виросла там. Знаю, як там жили раніше люди. Дуже хотілося, щоб із села не «їхали в город» за якісними продуктами, щоб можна було купити не лише хліб чи консерву у сільському магазині. Тож, іще 25 років тому, разом зі братом вирішили відкрити магазин. Перший у селі приватний. До цього тільки був сільповський.
Магазин в Рижівці
Викупили приміщення, зробили сучасний ремонт. Чоловік - будівельник. Обладнали в приміщенні невеличке кафе, поруч - літній майданчик, де можна було і кави випити, і посидіти, поспілкуватись.
Привчили людей до якісного товару. Всі ж знають, що між Рижівкою і курським тьоткіно тривав напівлегальний «товарообмін». Наші йшли туди купувати дешевші їхні товари, вони - до нас. У наш магазин їздили і йшли тьоткинці скуповуватись. Цінували нашу молочку, цукерки, горілчані вироби, м'ясні.
Це тривало до 2014 року. Тоді ще відповідальніше стали возити товари, бо перехід у тьоткіно закрили й місцеві розраховували лише на власні продукти.
Люди у нас скуповувались роками. Продавці вже знали, який товар має попит, а що завозити не варто. Підтримували порядок у магазині, навколо нього. Виконували замовлення, чи то торти, чи інші індивідуальні продукти привозили. Цей магазин – це не просто бізнес чи торговельна точка. Це частина мого життя, - каже жінка.
Магазин в Рижівці
"Привіти" від росіян
До нашої розмови прислухався Віктор Сергійович.
- Ти, Надю, краще розкажи, як нас росіяни змушували товар витягувати в пункті попуску й автоматами в обличчя тикали. Про цю частину нашого життя розкажи…
- В Рижівку після вторгнення туди російських військ ми поїхали днів через три, десь наприкінці лютого. Люди телефонують, питають: чи хліб привеземо? Згадайте ті дні: навіть у Білопіллі хліба купити не можна було. Улянівський хлібозавод привозив його лише до Білопілля, і тут вже ми завантажили цей продукт та брали ще на пекарні у Друзєвих і поїхали в Рижівку.
Перед цим наслухались усього… Тоді ж чутки різні ходили: що і там вже російський прапор, і захопили село…
На свій страх і ризик поїхали. Доїхали до нашого колишнього пункту пропуску за три кілометри від Рижівки й побачили, що там стоїть російський БТР. Нас зупинили, змусили вийти з машини, розпитали, куди їдемо, що веземо. Увесь цей час тримали автомати напоготові, направлені на нас. Перерили весь товар. Перевірили телефони, обдивились машину, спитали: коли назад?
В Рижівці нас чекали люди. Розібрали привезене, на жаль, вистачило не всім. Пообіцяли, що ще приїдемо. Хтось просився поїхати з нами, хтось передати сумку дітям чи батькам. Тоді тривожно було і страшно. Люди розказували, як кілька діб повз село йшла техніка на Київ. Сотні машин рухались, земля двигтіла. Кажуть, прикривали колони вертольоти, які літали над головами.
В ті дні росіяни відкрили пункт пропуску і чекали, що українці підуть на ту сторону. А після 8 Березня так нам взагалі хоч не їдь туди. Он хай Віктор поясне чого, - згадує Надія Борисівна.
Віктор Сергійович не дуже був налаштований на пояснення, але все ж таки ми дізнались, що ж такого сталось після цих свят:
- А пам'ятаєте, як на 8 Березня російське кіно показувало, як ворог у Рижівці подарунки вручає, як при цьому радіють ріживці, що дочекались «асвабадітелєй»? Це показували на російських пропагандистських каналах.
Одиниці тоді повелись на цю акцію, щоб з рук ворогів брати допомогу. Ну, я дізнався, хто це отримував і проводив із ними у магазині «виховну роботу». Розказував їм, хто вони та за що гинуть наші хлопці. Так понад місяць ці дєятєлі до нас у магазин не ходили, очі не показували. Їх тоді все село засуджувало.
Ну, а після цих виступів, мені з тієї сторони «привіт» передали. Сказали росіянці, щоб ми не їздили та не торгували, бо там росіяни вже планували вводити рубльову зону і продавати вже у Рижівці за рублі або змушувати жителів села ходити скуповуватись у тьоткине теж за рублі.
Але не встигли, бо довелось тікати та виводити техніку за свій порєбрік.
Поки ми стояли й говорили біля автомобіля, до Віктора Сергійовича підійшов чоловік:
- Вітя, ти був у Рижівці? Що там? Хоч розкажи, бо і зв'язок не бере, і Інтернету там немає. У мене ж там родичі. Кличу приїхати у Білопілля, так не хочуть, кажуть город, утята, корова. Вітя, що там? Стріляли?
- Сьогодні – ні, а вчора летіло, - каже Віктор Сергійович. - Десь за селом гупнуло. Люди не постраждали. Ти ж знаєш, там ні дня фактично спокійного немає.
Рижівці вже навчились по звуку відрізняти, що летить і навіть можуть за потужністю вибуху визначити, куди прилетіло. Головне, не переоцінити свої знання і вчасно сховатись у підвал чи погріб, бо багато снарядів падає у житловий сектор та на городи.
- Ну, ти ж будеш туди товар возить, хоч хліба буде де купити?
- От скажіть, як після таких прохань закривати магазин? - це вже мене запитав Віктор Сергійович.
- А не страшно їхати повз мінні поля та наражатись на небезпеку?
- Страшно, звичайно, ми ж нормальні люди. Їдемо і дивимось на дорогу: чи не лежить там щось не розірване. І на гору дивимось, бо дрони літають. А після дощу дорога розкисла, так Надя штовхала бус, ледь виїхали. Кілька разів було: туди їдемо – рівна дорога, повертаємось, вже на ній вирва від вибуху.
Чули й розриви, і обстріли. Та їх в і Білопіллі чути. А як людей залишати без продуктів, без хліба? Я в Рижівці вже більш як 25 років співпрацюю і місцевою тоді ще радою. Був депутатом районної ради, допомагав і з газифікацією села, і в школу продукти возили, і в інтернат. Завжди ветеранам допомагав, на День села виділяли і кошти, і продукти. Я тут знаю всіх, і нас теж, - каже підприємець.
Нагородження підприємця Віктора Панікара на Дні села у Рижівці 2015 рікФото: Архів редакції Білопілля.Сіті
Як покинути людей без продуктів?
Підприємці кажуть, що діти постійно за них дуже хвилюються, змушують залишити цей бізнес і працювати лише в Білопіллі.
- А хіба тут так вже безпечно? Всюди живуть люди й всюди працюють. Може комусь і хочеться, щоб усі виїхали, все кинули, щоб панікувати почали, але ми самі тут живемо, працюємо і це приклад для інших.
Зараз багато панічних настроїв, страхів, побоювань. Особливо в Рижівці. Люди 5 діб просиділи без електроенергії, тож скажу так, настрої стали ще сумнішими.
Село і людей треба підтримувати, вселяти віру в Перемогу, показувати, що ніхто не залишає село і Рижівка – це Україна, - каже подружжя.
Пан Віктор обіцяє, що і далі будуть їздити, працювати, а після Перемоги – відбудовувати. Він же будівельник, тож роботи не боїться.
- Але зараз піду допомагати дружині розбирати повернутий товар. Думаю, що, на жаль, більшість доведеться викинути, бо зіпсувалось. А тоді – дрова заготовлювати на зиму, бо розраховувати треба лише на власні ресурси.
Після цих слів Віктор Сергійович попрощався і пішов працювати.
Ось так живуть і працюють Білопільські підприємці - і інших підтримують, і податки платять.
Щиро вірю, що і зараз, і після Перемоги людям, які хочуть і вміють працювати, завжди знайдеться робота.
