З вторгненням ворога на Білопільщину перше, що розкупили в магазинах - хліб, сірники, сіль, крупи… І якщо макаронів чи круп запас певний був у людей, то по хліб йшли і наступного дня.
Саме наявність хліба на полицях магазинів, можливість його придбати багато в чому визначала спроможність влади контролювати ситуацію в регіоні, протидіяти панічним настроям і страху населення.
Тож вирішенню «хлібного» питання місцева влада приділяла максимум уваги.
Заводу в Білопіллі немає, але хліб був
Втім, не лише влада, а й місцеві підприємці розуміли, що треба доставляти хліб і забезпечувати ним людей. Для цього по максимуму задіяли всі власні хлібопекарські потужності.
Черга за хлібом в БілопілліФото: Білопільщина - новини для вас
В Білопіллі хлібного заводу немає. Доставляють в місто хліб з сусідньої Ульянівки.
- Громада фактично перебувала в оточенні, - розповідає заступник голови Білопільської міської ради Володимир Відуєв. - Розраховувати доводилось на власні резерви. На місцевих млинах перемелювали на борошно зерно, яке надавали своїх ж сільгоспвиробники. І на своїх пекарні відвозили борошно та інші складові виготовлення хліба. Розвозити вже готовий продукт допомагали як старости, так і підприємці.
Якщо з борошном питання більш-менш вирішилось, з дріжджами все було набагато складніше.
- Коли я зрозуміла, що завод може зупинитись, бо немає запасу дріжджів, хоча б на тиждень, я вже 24 лютого сіла в власний й бус і поїхала в Суми на базу, забрати все що там ще залишилось. Ми розуміли, що можемо потрапити в оточення і скільки в ньому побудемо, невідомо.
Не доїжджаючи кілометрів 20 до Сум дорогу перекрила російська колона техніки. З’їхала на узбіччя, дивилась, як повз мене проїжджають десятки ворожих машин. Потім поїхала назад. Пізніше телефонує знайома: "Їдь, Любо, вже техніки немає". Я знову за кермо. Назад вже поверталась через ворожий блок-пост. Їхала в машині сама. Дуже неприємне відчуття, коли тобі в обличчя ворог тиче автоматом, – згадує директорка Улянівського хлібозаводу Любов Сахненко.
Жінка каже, що підприємство простоювало всього один день - 24 лютого. А вже з 25 хліб випікали на максимальних потужностях. Не працювали лише вночі – комендантська година і навколо селища постійно рухалась ворожа техніка. Люди боялись ходити по темному вулицями.
Такий напружений графік тримався фактично до кінця березня, коли Сумщину нарешті звільнили.
На заводі випікали всього два види хліба та змогли налагодити його доставку підприємцям та бюджетним установам.
Продукція Улянвського хлібозаводу
- Вже через кілька тижнів почали завозити хліб в магазини з інших хлібозаводів, з тих міст, які звільняли чи деблокували.
Зараз наші машини везуть хліб і іншу продукцію у всі населенні пункти Білопільщини. Співпрацюємо з підприємцями, які вже розвозять хліб фактично до кожного двору.
Я знаю, як зараз непросто, тож завжди йдемо на поступки та підтримуємо тих, хто ризикуючи життям, доставляє необхідний продукт до споживача, - говорить Любов Станіславівна.
Продукція Улянівського хлібозаводу сьогодні постачається в усі куточки Білопільщини
Хто возить хліб людям?
Серед тих, хто сьогодні возить хліб у «найгарячіші» точки Білопільщини, на самісінький кордон, - підприємець Віктор Панікар.
Ми зустрілись у Білопіллі біля його магазину. Він якраз перевантажував хліб з «хлібної машини» у свій бус.
- Везу на Рижівку, поспішаю, поки тихо, - каже Віктор Сергійович. («Тихо» – це означає немає обстрілів).
Підприємець Віктор Панікар перед виїздом у Рижівку
Він розповів, як Рижівка отримує хліб і інші необхідні товари:
- Я працюю підприємцем у Рижівці понад 20 років. Різні були історії та періоди. Але зараз не можу кинути це село і людей. Возив туди товар і через ворожі блок-пости, і через зруйнований наш пункт пропуску.
Коли ще частину території контролювали ворожі війська, то було всього: документи перевіряли, машину обшукували, хотіли й товар забирати… Всього пережив, колись розкажу.
Рижівка
Пан Віктор каже, що після звільнення проїжджати у село на кордоні простіше не стало.
- Постійні обстріли території, мінні поля вздовж кордону і дороги… Їдеш і бачиш, як над машиною висить безпілотник. Думаєш: чи кине щось на тебе, чи ні.
Їдемо як правило вдвох з дружиною Надією Борисівною Буває так, що туди їдемо рівна дорога. На зворотному шляху бачимо, вже на ній вирва від снаряда. Чи страшно? Звичайно, звуки обстрілів і загроза життю завжди викликає страх. Ми ж нормальні люди. Буває, тільки від’їхали, а вони як влуплять… Це війна. Але не можемо залишити людей без хліба, без продуктів.
Діти вдома не задоволені такою нашою «діяльністю» і змушують відмовитись від торгівлі в Рижівці. Але 20 років працюємо там, знаємо всіх і всі знають нас. Як кинути це село? Та ще в такий час? - розповідає підприємець.
Людей мало, але хлібом їх забезпечують
У Рижівці людей останнім часом значно поменшало, багато родин виїжджає через загрозу постійних обстрілів.
Пан Віктор зазначає, що не сприяє його роботі не тільки важка дорога до села, а й, як це не дивно, спонтанна роздача гуманітарної допомоги.
- Коли в невеличке село привозять безплатно 200 буханців хліба, то зрозуміло, що найближчі день-два його ніхто в магазині не купуватиме. Тож забираємо по 30-40 буханці. Їх хоч викидай.
Звичайно, людям треба допомагати та підтримувати, але я підприємець, ризикую життям, плачу податки і повинен розуміти, що моя робота комусь потрібна.
Я вже не один раз звертався і до місцевої влади, і до старости, аби якось узгодити, спланувати завезення безплатного хліба в магазини і його роздачу. Поки результату немає, - розповідає він.
Не вихваляючи себе, але говорить, що коли в перші місяці війни ніякої гуманітарної допомоги не було, тоді саме підприємці рятували села від голоду.
- Оце бачите, завантажую, машину хлібом і улянівським, і сумським та дубов'язівським. А чи доїду безпечно, чи породам? Це завжди питання, - підсумовує чоловік.
Отак живуть і працюють білопільські підприємці, аби забезпечити віддалені села на кордоні хлібом.
Цінуймо їхню працю і підтримуймо своїх - тих, хто залишився жити й працювати поруч в це нелегкий час. І коли купуєте хліб, подумайте, як він потрапив на стіл і скільки людей ризикували заради цього.
