Цинічно і жорстоко ворог на Білопільщині вбиває людей, знищує сільгосппідприємства, техніку, безжально руйнує наші пам'ятки історії. Здавалося б, чим завинили пам’ятники? До того ж які зберігають свідчення нашої, так би мовити, «спільної історії».
На всіх російських пропагандистських каналах тільки й говорять, що ми «забороняємо згадувати наше славне героїчне минуле», не вшановуємо пам’ять про героїв Другої світової війни, що не говоримо про спільну колись історію.
І одна з цілей «спецоперації», іншими словами - вторгнення в Україну, яку декларували загарбники – денацифікація, повернення до спільної історії. Хоча з перших днів війни росіяни самі почали безжально знищувати пам’ятки історії та культури.
Заміський будинок Терещенка, а нині Атинський інтернат
Приміщення колишнього заміського будинку Терещенка росіяни почали бомбити на Великдень. Один із найбагатших людей росії будував заміський будинок у 1912 році для розваг і відпочинку.
Будував неподалік власного Тьоткинського цукрового і спиртзаводу, свого заміського палацу у Волфино, аграрної школи в Іскрисківщині. Будував у мальовничому місці над річкою, на пагорбі. Висадив там сад, обітнув все те огорожею.
Та не довго там пожив, бо після перевороту 1917 року родина Терещенків вимушено залишила все майно і, ті хто вижив, мешкали за кордоном.
Будівля ж залишилась. Її трохи пограбували, але не зруйнували повністю.
Вигляд будинку у 50-ті роки минулого сторіччя
До 1956 року тут була контора, а з п’ятдесятих років минулого століття в цьому приміщенні розташовувався Атинський психоневрологічний інтернат.
Сюди привозили хворих людей, яким створювали належний догляд, лікували. Тихе, спокійне місце.
Так виглядав інтернат у 90-та роки
Комфортне приміщення обладнане всім необхідним. Тут діяло підсобне господарство, працювала бібліотека, клуб, медична служба.
- За останні три роки ми відремонтували наші кімнати, службові приміщення, придбали сільгосптехніку, - говорить директор закладу Олег Терещенко. - У кімнатах відпочинку наші підопічні мали все необхідне. Ми мали багато планів і мріяли втілити їх у життя. Але з 24 лютого у нас почалось інше життя. З перших годин ми чули вибухи. Жили в оточенні, їздили на роботу через російські блок-пости.
Та найбільші випробовування у нас почались після перших обстрілів. Вперше наш заклад піддався обстрілам напередодні Великодня, 21 квітня. І з того часу до самого липня ми періодично ховалися за товстими стінами нашого будинку та в підвалах, які були збудовані на віки.
Після перших обстрілів 21 квітня роботу інтернату відновили і все відремонтували
Пізніше, після обстрілу 5 липня, обласна комісія з питань надзвичайних ситуацій ухвалила рішення вивезти підопічних закладу в безпечне місце.
- Тоді ми пережили найважчий обстріл, - говорить інспектор з трудотерапії, місцева жителька Ольга Рибалко. - З перших вибухів перевели підопічних у безпечне місце. Втім, обстріли були настільки щільними, що один підопічний був поранений. Разом із черговими працівниками ми в підвалі перечекали обстріл. Було дуже гучно. Снаряди розривались у приміщенні, руйнувався дах, стіни, сипались вікна.
Фактично зруйнували наш клуб і бібліотеку, які ми відбудовували і ремонтували впродовж кількох років.
Якимось дивним чином вцілілі лише одна кімната – наша світлиця. Тут зберігалась старовинна ікона Миколи Чудотворця, яку мені подарувала одна мешканка села.- розповідає Ольга Рибалко.
Єдиний куточок, який вцілів у клубі зі старовинною іконою.
У липні всіх підопічних евакуювали в безпечне місце. Але обстріли приміщення з боку росії тривають.
Найбільше постраждав саме будинок. Його стіни, звідки випадала старовинна цегла, пошкоджені. Побитий дах. І лише гвинтові східці, які колись вели в бальну залу, вціліли, витримавши упавшу на них цеглу, зі стін і даху.
Дерев'яні східці в приміщенні інтернату, яким понад 100 років
Будували на віки. А підвал, на якому тримався будинок – врятував життя працівників і підопічних.
Сьогодні найбільш уцілілим з усього комплексу є старовинний цегляний паркан.
Поруч у селі фактично не залишилось місцевих мешканців. І періодично на територію вже тепер колишнього інтернату продовжує «прилітати».
Училище в Іскрисківщині і його гуртожиток
У липні від снарядів загарбника на Білопільщині постраждали ще дві будівлі, які будував той же Терещенко.
Спочатку ворог розгромив приміщення колишньої сільськогосподарської школи, а нині Вище професійне сільськогосподарське училище в селі Іскрисківщина, де навчали трактористів і механізаторів. Його починав будувати власним коштом у 1902 році Нікола Терещенко, а завершив уже його син Іван. Навіть меморіальну дошку, яку встановили на честь Івана Терещенка прострелили.
Портрет Терещенка, прострелений уламками
Згорів від обстрілів і гуртожиток училища. Теж будівля 1912 року. Старовинна маркована цегла вистояла 100 років і навіть зараз не обгоріла під час обстрілів.
Вхід у гуртожиток училища
В руїні помітно дореволюційну цегляну кладку, залишки колони, які ще не знищив вогонь і ворожі снаряди.
Старовинна колона в приміщенні нагадує про його історію
- В цих приміщеннях жили і навчались тисячі учнів, студентів, починаючи з 1902 року, - розповідає директор училища Юрій Христій. - За задумом Терещенків саме ця сільськогосподарська школа мала готувати кадри для їхніх сільськогосподарських підприємств і заводів з перероблення продукції: цукровому, спиртовому, млину. Очевидно, люди мали плани розвитку і готували кадри, вкладаючи кошти в навчання.
Приміщення училища до руйнування
Втім, після подій 1917 року плани ці, м’яко кажучи, змінились, а призначення школи – ні. Тут уже за радянської влади продовжували навчати дітей, зазвичай із найбідніших родин, безпритульних, як нині кажуть, соціально незахищених. Витримали будівлі і Другу світову війну. Тут жили учні, яким нікуди було їхати.
Після війни на базі училища відкрили сільськогосподарський технікум. Приміщення, двори, прилегла територія постійно розбудовувались. До двох старовинних будівель добудовувались сучасні.
- Останній ремонт ми зробили в гуртожитку торік: замінили опалювальні котли, відремонтували приміщення всередині, - згадує директор.
Мені важко було дивитись на обгорілі руїни приміщення і слухати людину, яка віддала частину життя для того, щоб все відремонтувати, відбудувати… Дорослий чоловік ледь стримував сльози, дивлячись на «результати» своєї роботи, які ще диміли…
Все, що залишилось від приміщення гуртожитку
Інше приміщення, самого училища, де розташовані навчальні кабінети, теж постраждало. В стіні навіть застряг нерозірваний снаряд. Сумно дивитись на меморіальну дошку Терещенка, посічену уламками снарядів.
Повністю вигорів комп'ютерний клас, клас для навчання водіїв, зруйновано спортзал.
Ми з директором згадували, як років десять тому сюди приїздили колишні випускники. Серед них - тодішній депутат Курської думи, по-нашому обласної ради, який пам'ятає, як їздив велосипедом сюди на уроки, як навчався, дякував учителям і майстрам.
На щастя, ніхто з працівників училища і його вихованців не постраждав. Всі живі. Навчальний процес триває в іншому безпечному приміщенні, яке розташоване далі від кордону. Все, що вдалося зберегти, вивезли і вже пристосували в нових умовах.
- Ми нація хліборобів, – каже Юрій Григорович. - І нам треба продовжувати навчати дітей працювати на землі, адже саме їм відбудовувати країну. А поруч з меморіальною дошкою Терещенків з'являться фото колишніх випускників, які загинули, захищаючи Україну,- запевнив директор.
