18 січня жителька Білопілля Анастасія Михайлівна Даценко відзначила поважну дату свого життя – бабусі виповнилося сто років.
Чи можна вмістити столітню історію життя людини в кількох друкованих абзацах? Розповісти про біди і радощі, про щасливі моменти одруження та народження дітей і про переживання, які торкалися долі цієї людини… Написати про роки Голодомору 33-го та її життя у роки Другої світової, розпаду СРСР, утворення незалежної України і аж до сьогодні, коли вона зустріла свій поважний ювілей під час війни – другої війни, що випала на її долю.
Анастасія Михайлівна народилася в Білопіллі, 18 січня 1923 року. 9-річною дівчинкою пережила тяжкі роки Голодомору, юною дівчиною – роки Другої світової війни, яка забрала в неї рідного брата Петра.
- Під час війни її брат зник безвісти. Бабуся писала в усі інстанції, довго його шукала, але зустрітися їм так і не судилося. Всі пошуки були марними, - розповідає внучка Анастасії Михайлівни Ірина. – Бабусині спогади про війну пам’ятаю уривками. Щось чула від неї, щось переповідав мені тато. І про німців, які жили «у горОдах», й бабуся бачила їх, коли допомагала поратися по господарству своїй мамі Пелагеї й тату Михайлу, і про те, як під час війни її – молоду дівчину – намагалися вивезти до Німеччини. Якось їй вдалося обдурити німців, тож її не забрали.
Як розповідає Ірина, після школи її бабуся вступила в медичне училище, яке на той час було в Білопіллі, але закінчити його так і не змогла – на заваді, знову ж таки, стала війна.
Хоча, незважаючи на важкі воєнні часи, були у житті 21-річної Анастасії й приємні події – у 1944 вона вийшла заміж. Чоловік – Петро Іванович Даценко був учасником бойових дій, після війни працював майстром ПТУ № 5, звідти й пішов на пенсію. У подружжя Даценків народилося двоє синів – Борис та Олександр.
Анастасія Михайлівна з чоловіком Петром і синами - Борисом та Олександром
Свого часу Анастасія Михайлівна працювала в управлінні соцзахисту, згодом – секретаркою Білопільської міської ради, де пропрацювала близько 20 років. На цій посаді, на початку 80-х, і закінчила свою трудову діяльність.
Працювала з кількома головами: Олексієм Крючком, Борисом Волосовцем, Олександром Шишою.
- Тоді міська рада зовсім не була такою, як зараз. Працювало там не більше 15 чоловік, разом із головою та бухгалтерією. Анастасію Михайлівну всі поважали і до її думки дослухались, - згадує Людмила Макаренко, яка кілька років пропрацювала в міськраді, поруч з Анастасією Михайлівною. - Секретарка у нас була вимогливою, але справедливою. Завжди говорила в очі те, що думала, не зважала, подобається це комусь чи ні. Її слово завжди було законом: якщо вона щось сказала, то так і буде. Вимагала чіткої дисципліни від усіх і сама була прикладом її дотримання. Для мене робота в тому колективі стала чудовим досвідом і наукою на всю подальшу роботу.
На пенсії Анастасія Михайлівна дома тримала господарство, допомагала доглядати онуків.
- Ми дуже любимо нашу бабусю, - продовжує розмову Ірина Радченко. - З дитинства любила ходити до неї в гості. Вона так смачно готувала, була чудовою господинею! В домі завжди був порядок, доглянутий двір, город.
А ще я з дитинства захоплювалась її умінням одягатись. Зараз це називають «стиль», а тоді – просто казали «модно». Вона вміла підбирати одяг, завжди носила брошки, фарбувала волосся в чорний колір і користувалась червоною помадою. Я задивлялась на її редикюлі, туфлі на підборах, на її прикраси. Вона дуже вимогливо ставилась до свого зовнішнього вигляду і вимагала цього від нас.
Під час з першотравневих свят на центральній площі Білопілля з чоловіком Петром.Фото: з архіву родини
На превеликий жаль, не вистачило бабусі з дідусем одного року, аби відзначити своє Золоте весілля. Дідусь Петро помер у 93-му. Ось саме цього року, у вересні, виповняться тридцяті роковини, як його немає з нами. Та у бабусі є добрий спадок – двоє синів, троє онуків і четверо правнуків, - говорить Ірина.
З правнучкою Дашею в день ювілеюФото: з архіву родини
– Ми всі її дуже любимо! Хоч бабуся завжди була строгою, але й ласкою нас ніколи не обділяла. Така вже у неї вдача – любить дисципліну і порядок. Так само, як і на роботі – була вимоглива й відповідальна.
З дитинства пам’ятаю, що бабуся завжди раділа гостям. У їхньому з дідусем будинку було так світло і радісно, часто збиралися сусіди, згуртовувалися, разом відзначали різні події та свята. Дідусь із бабусею тримали й велике господарство. Були й поросята, і кролики, й кури та качки… - згадує внучка.
Цього року на ювілей Анастасії Михайлівни не вдалося зібратися всією родиною. На заваді стала війна…
- Раніше на її Дні народження ми збиралися всі разом. Обов’язково приїжджав у гості мій дядько Олександр із Ніжина, сам чи з родиною. А цього року, на жаль, не вийшло. Тож ми привітали нашу ювілярку у вузькому колі: мій тато з дружиною, які живуть разом із бабунею і доглядають за нею, та я з донькою.
Усіляких пишностей не влаштовували, бо вона вже старенька і дуже слабка, їй потрібен спокій. Прийдемо, бува, поговоримо трішки, і лишаємо її відпочивати, бо швидко втомлюється.
Анастасія Михайлівна в день ювілеюФото: з архіву родини
Та й про ситуацію в країні стараємось не говорити. Вона не знає, що зараз у нас іде війна. Хочеться, щоб її старість була тихою і спокійною…
