Днями в оселі жительки Білопілля Тетяни Костянтинівни Заєць лунали щирі вітання та побажання здоров’я, миру і злагоди. Адже 25 лютого ця жінка зустріла свій поважний ювілей – сто років від дня народження.
У цих роках – тривоги та радість, жахіття Голодомору і Другої Світової, турбота про сім’ю і любов до донечки, онуків та правнуків… А ще – завзяте прагнення до праці та непереборна сила волі, яка допомогла Тетяні Костянтинівні зустріти цю визначну круглу дату в колі своєї родини і гостей, котрі переступали поріг її дому з добрими побажаннями та подарнуками…
– Було дуже приємно, коли цього дня до нас приїжджали і з міської ради, і з терцентру, і з інших установ, вітали матусю, дарували подарунки, фотографувалися, згадували… - говорить донька ювілярки Олена Іванівна. – Мама добре пам’ятає свій день і місяць народження. Та коли міський голова Юрій Васильович приїхав у гості і запитав «Чи пам’ятаєте, скільки Вам років?», вона трохи замислилась, а тоді й каже: «Почекайте! Це мені вже сто років?!»
Тетяна Костянтинівна Опанасенко (прим.: дівоче прізвище) народилася 25 лютого 1923 року, в Білопіллі. Окрім неї, в родині було ще семеро старших братів і сестер, а за три роки народилася іще одна молодша сестричка.
Сім’я жила бідно, та незважаючи на важкі часи, дівчинці вдалося закінчити сім класів Білопільської школи. До навчання Тетяна була охоча і дуже здібна, але навчатися далі так і не змогла, не було фінансової можливості. Тож після школи 14-річна дівчина пішла працювати.
– Як говорила мені мама, вона пішла працювати по людях із сапачкою і лопатою… - продовжує свою розповідь донька Олена Іванівна. – А ще розповідала про роки Голодомору та Другої Світової війни. Від голоду її рятувала матуся, яка на той час працювала кухарем у дитячому садку і приносила з роботи різні залишки, очистки від овочів. Завдяки цьому і вижили.
А ще вони ходили вночі у поле, зрізали ножицями колоски у скиртах, перетирали зерно на борошно, додавали до нього різну зелень, лободу, калачики та варили їжу. Навіть я ще пам’ятаю з дитинства, у нас вдома була крупорушка, якою ми перетирали зерно на борошно.
Важко усвідомлювати, що на роки життя Тетяни Костянтинівни випало дві війни. Одну пережила молодою жінкою з маленькою донечкою на руках, котру народила у березні 1942 року, а під час другої зустрічає вже другий день народження.
Фото: З архіву Юрія Зарка
– Не раз матуся згадувала про роки Другої Світової. Під час війни вона жила в Білопіллі, на щастя її не забрали до Німеччини, як це робили з багатьма іншими. Розповідала, як ховалися та боялися, як німці стояли у місті. Хоча, говорила, що були й такі, які ставилися до дітей людяно, навіть цукерками пригощали.
Та й зараз мама знає про те, що коїться в нашій країні. Розповідаю їй про всі важливі новини. То вона, бува, послухає і каже: «От паразіти! Що їм від нас треба?!». Хоча події сьогодення швидко забуває, а от те, що було раніше – пам’ятає добре.
Тетяна Костянтинівна виховувала донечку сама, бо її чоловік загинув на війні. Доглядати онучку допомагала бабуся.
– Свого тата я не знала взагалі, - продовжує пані Олена. – Знаю лише, що він був старшим за мою маму… Та й дідуся не пам’ятаю, бо він помер дуже рано. Тож мама виховувала мене разом із моєю улюбленою бабусею.
Ще коли я була маленькою, мама зустріла хлопця Петра, з яким згодом одружилася та взяла його прізвище – Заєць. А от спільних діток Бог їм не дав. Немає вже на цьому світі і її чоловіка – мого вітчима… Померли і її брати та сестри. Не лишилося нікого. Один брат загинув на фронті під час Другої Світової війни, другий зник безвісти… Немає серед живих і ще одного брата і п’ятьох її сестричок.
Як розповідає донька, близько 30 років Тетяна Костянтинівна працювала у будівельній бригаді, на ПМК. Навіть коли їй виповнилося 55 років і прийшов час іти на заслужений відпочинок, вона вирішила працювати далі. У період своєї трудової діяльності була спочатку робочою, а потім – вантажником!
– Звісно, для жінки це зовсім непідходяща посада, та з її слів, була вона дуже сильна здоров’ям. По 10-12 цеглин могла переносити… Ще й колись жартувала, мовляв, я в неї здоров’ям не вдалась, - усміхається пані Олена. – А вона мабуть і лікарів майже ніколи не відвідувала з якимись скаргами. Хіба що раз довелося звертатись за медичною допомогою, коли захищала свою подругу від собаки і той маму вкусив. Відправили її до лікарні, а в неї навіть медичної картки там не було.
Згодом із посади вантажника Тетяну Костянтинівну перевели на посаду бригадира. Вона завжди була у пошані керівництва, її фото завжди було на дошці пошани, як на робочій, так і на районній, жінка має багато відзнак, грамот і медалей.
– Свого часу мама зробила для мене дуже багато. Виховала, допомогла вивчитися, отримати освіту, - продовжує пані Олена. – Я пройшла курси медсестер на Донеччині та повернулась до рідного міста, де 38 років пропрацювала в дитячому садочку.
Моя матуся завжди була і залишається доброю, щедрою та ласкавою жінкою. Хоча в той же час строгою – як сказала, так і має бути! Навіть зараз, незважаючи на її поважний вік. А ще вона – велика трудівниця. Працювала сама, не покладаючи рук, з дитинства прищепила любов до праці і мені.
Пам’ятаю, було мені років десять, то, бувало, коли її запрошували, як у нас кажуть, «на поденщину», вона часто брала мене з собою. Давала мені щітку і довіряла щось десь помазати/побілити. Звісно, я мазала десь по низу, де не так видно, але вже тоді цьому вчилася і старалася робити все якнайкраще.
Свого часу ми тримали господарство: і курей, і поросят, і кізку, яку я частенько пасла в дитинстві.
Поки дозволяло здоров'я, мама дуже любила працювати на землі. Навіть коли їй уже було 95 років, вийшли ми колись із родиною на город, дивимось, а матуся принесла лопату і взялася копати город разом із нами. Отакою вона була сильною жінкою. Хоч і тілом невеличка, але все в неї в руках завжди «горіло».
А ще матуся дуже любила квіти! Раніше увесь двір був ними засаджений! Передалася ця любов і мені. Хоч зараз уже здоров’я не те, тож не садимо, бо важко за ними доглядати. Ходжу з паличкою, п’ю пігулки…
Тетяна Костянтинівна має трьох онуків, двох правнуків і двох праправнуків. Приїжджають, приходять, провідують свою бабусю Тетяну та її доньку Олену, які живуть разом.
– А ще нам допомагає наша соціальна робітниця Юля Борщ. І занавіски познімає, і випере, і щось підбілить за потреби. Чи щось принести, чи допомогти в чомусь – жодної роботи не цурається. Я їй дуже вдячна, бо зараз дійсно вже важко. Та й сусіди у нас хороші. Підтримують, спілкуються, ось і зараз допомогли все організувати до маминого ювілею, - говорить Олена Іванівна. – Я дякую Богу, що в мене є така мама! Жінка, яка попри всі труднощі, подарувала мені життя, виростила і багато чому навчила.
25 лютого зі сторіччям Тетяну Костянтинівну вітали Білопільський міський голова Юрій Зарко, представники територіального центру та інших структур… Дарували подарунки, фотографувалися, спілкувалися.
Фото: З архіву Юрія Зарка
– До речі, з міським головою вони знайшли спільну тему, - згадує Олена Іванівна. – Адже в той час, коли вона працювала на будівництві, там працював прорабом Василь Полікарпович Зарко – батько нашого голови. То мама з Юрієм Васильовичем сиділи поруч, пригадували минулі роки. Вона і досі все пам’ятає…
Любимо з нею і поговорити та почитати місцеву пресу. До речі, кілька років тому, у свої 97, вона ще читала без окулярів свої улюблені газети – «Сільські вісті» та «Білопільщину». Виписуємо нашу районку і досі. Принесуть свіжу газету, сідаю біля неї поруч, бідкається, що зараз уже не може сама читати, то я їй переповідаю новини. Читала їй і привітання з ювілеєм, яке вийшло у минулому номері. Приємно було бачити щирі побажання від рідних, друзів, сусідів та влади на сторінках «Білопільщини». Та найголовніше, аби Бог дав здоров’я, мирного неба і Перемоги, якої ми обов’язково маємо дочекатися!
