Ворог продовжує нищити наші цивільні об’єкти, вбивати мирних жителів. Від ворожої бомби внаслідок обстрілу Білопілля 24 березня загинув працівник Білопільського ліцею №4 Олександр Миколайович Заріцький, якого 27 березня провели в останню путь...
Вороги пишуть, що в Білопіллі знищили військові об’єкти і військових. Олександр Заріцький мав мирну професію: все своє життя будував.
Народився і виріс у Білопіллі. Навчався у Білопільській школі №3, після її закінчення вступив у Сумський сільгоспінститут. Якщо щось і пов’язувало Олександра з армією, так це дворічна служба - з 1983 по 1985. Потім він знову повернувся у рідне місто і продовжив навчання вже в Полтавському будівельному інституті.
Молодого, відповідального, активного і розумного будівельника одразу помітили. Спочатку він працював у будівельній організації, як тоді називали «Колгоспбуд». Починав бригадиром, а завершив роботу - головним інженером.
Сотні метрів житла, зведених бригадою, виробничих та адміністративних приміщень і сьогодні слугують людям.
- Олександр завжди мав активну життєву позицію. Був умілим організатором, душею компаній, - загадує однокласник Юрій Сегеда.- Його не один раз обирали комсоргом підприємства. Фактично очолював молодіжний колектив і був його натхненником у різних корисних справах.
Ще коли не було модно фотографуватись у школах із подарунками, Олександр разом із друзями купували для рідної школи м’ячі, надавали іншу допомогу. Коли у Білопіллі створили Молодіжні будівельні бригади (МЖК), то Заріцький був одним із найактивніших учасників і як організатор цього руху, і як професійний будівельник.
Останні роки Олександр разом із колегами працювали як приватна бригада. Їхніми руками зведено чимало приватних будинків, адміністративних приміщень по всій Україні, зроблено ремонтів та реконструкцій. А ще до досвідченого будівельника зверталися за численними консультаціями і порадами.
- Приїздили з Сум, запрошували в інші міста, аби Саша порадив, подивився проєкт, підказав, як краще будувати, - згадує Юрій.- Він не лише радив і підказував, а й сам до останніх днів працював і будував. Спочатку – свій власний будинок, потім - у школі.
Коли ворог пошкодив нашу Білопільську лікарню, Олександра запросив його друг і він допомагав вставляти вікна і ремонтувати пошкоджені стіни.
У школі Олександр працював офіційно охоронцем, а насправді - допомагав підтримувати порядок, бо чоловічі майстровиті руки у фактично жіночому колективі - на вагу золота. Його цінували і поважали.
- У ту страшну ніч він, як і завжди, вийшов на чергування. Згідно з порядком, оглянув приміщення, територію. Останній дзвінок від нього був близько 12 ночі. А тоді почався обстріл і авіаційна бомба влучила в самісіньке приміщення навчального корпусу, - розповідає директор Микола Гончаров. - Олександра засипало уламками. По звуку телефона, який працював, ми шукали його тіло. Шансів вижити не було, надто сильний удар він отримав.
У чоловіка залишилися дружина, донька і двоє онуків. Найменшого, який народився нещодавно, дідусь так і не потримав на руках…
Друзі, знайомі глибоко сумують з такої втрати і згадують лише найкращими словами свого товариша, колегу, кума, однокласника.
- Напишіть, що такого друга, як Сашко, у нас уже не буде. Настільки добра і щира людина була. Безвідмовна. Можна було подзвонити в будь-який час, тільки сказати: «Сашо, допоможи». І він завжди виручав, – згадує його товариш Олександр Демченко.
Війна забирає найкращих не лише на передовій, гинуть і мирні люди, бо ворог не залишає свої спроби загарбати Україну, знищити нас.
Тримаймося і об’єднуймося заради перемоги. Адже смерть кожного українця – це ціна нашої свободи. Слава Україні!
