Соціальна служба – важлива складова діяльності будь-якої території, будь-якої громади. Повномасштабна війна завдала нам багато викликів та ризиків, на боротьбу з якими стали не лише українські захисники зі зброєю, але й робітники соціальної сфери. Щодня, незважаючи на небезпеку та обстріли, вони опікуються тими, хто потребує не лише фізичної допомоги, а й слів підтримки та співчуття.
За словами директора Центру надання соціальних послуг Ворожбянської міської ради Івана Сіденка, їхня організація, яку було створено буквально напередодні повномасштабної війни – 4 січня 2022 року, обслуговує 118 підопічних. Це зокрема особи з інвалідністю та громадяни похилого віку, які перебувають у складних життєвих обставинах. У Центрі працює 12 соціальних робітниць, які забезпечують догляд у Ворожбі, де проживає основна частина підопічних, і в старостатах громади. При чому, на період воєнного стану рішенням виконкому підопічних було звільнено від оплати певних послуг Центру, які раніше надавалися на платній основі, тож зараз їх надають за рахунок місцевого бюджету громади.
Крім того, Центр співпрацює з благодійними організаціями та фондами, які підтримують соціально вразливі категорії громадян, надають гуманітарну допомогу.
- Всі наші робітниці – особливі! Старанні, відповідальні, кожна з них заслуговує на щирі слова подяки… Адже, незважаючи на всі навантаження та ризики, що передбачає робота в зоні бойових дій, вони не кинули свої домівки та своїх підопічних і щоранку вирушають до бабусь і дідусів, які чекають на них, мов на рідних дітей. Одна з таких робітниць – жителька Ворожби Юлія Дядюшко соціальній сфері присвятила 25 років свого життя. Під час повномасштабної війни вона залишилась жити і працювати на своїй території, - говорить Іван Сіденко.
Усе тимчасове стає постійним
Як розповідає Юлія Дядюшко, працювати у соціальній сфері вона почала 25 років тому, коли заочно здобувала професію психолога у Глухові.
- В ті роки Білопільський територіальний центр очолювала Світлана Миколаївна Ракитіна, а моя мама працювала там соціальним робітником. Вона і запропонувала мені попрацювати тимчасово, поки закінчу навчання. Але ж як кажуть – усе тимчасове стає постійним. Так я і залишилась на цій роботі. Згодом Білопільський терцентр очолила Наталія Василівна Циганок, а на початку 2022 року Центр надання соціальних послуг створили вже у нашій громаді. 25 серпня цього року виповнилось 25 років, як я працюю в соціальній сфері.
Жінка згадує, що в різні періоди роботи у неї було до 12-13 підопічних у різних куточках Ворожби. Їздила до них на власному велосипеді. Та й сьогодні деякі бабусі живуть віддалено одна від одної, буває – до трьох кілометрів, а дехто з них – неподалік кордону з рф.
Кожен робочий ранок Юлії починається з покупок
- На сьогодні маю 12 підопічних. Серед них – більшість таких, кому вже за 80 років. Найстаршій бабусі – 89. Четверо підопічних мають інвалідність. Тож, щоранку сідаю на велосипед, їду до магазину та купую все, що замовляють мої старенькі: продукти харчування, засоби гігієни чи інші непродовольчі товари. Комусь потрібна мотузка для білизни, комусь сірники… Всі замовлення в мене розписані у робочому блокноті.
Крім того, за словами жінки, треба оплачувати комунальні платежі, наносити води, купити ліки, допомогти прибрати в оселі, дістати овочі з підвалу чи погреба, позагрібати листя чи трішки позбивати бур’яни на городі, в межах визначеного часу. Також робітниці Центру допомагають підопічним оформити субсидію, за потреби представляють їхні інтереси в різних організаціях, якщо виникають проблемні питання. А ще слідкують і за здоров’ям своїх підопічних, постійно «тримаючи руку на пульсі».
- Якщо раптом котрійсь із бабусь стає зле, завжди можу подзвонити медикам, які прийдуть на допомогу. Бувають випадки, коли підопічні телефонують навіть уночі: «Не можу викликати «швидку», не додзвонюсь…», то допомагаю викликати або ж, як було до запровадження комендантської години, і сама збиралась та їхала до стареньких.
Відвідую своїх підопічних два рази на тиждень, до маломобільних, хто майже не може пересуватись самостійно, їжджу тричі.
В роботі дуже рятують велосипеди. Як зараз пам’ятаю, нам їх видали 23 лютого 2022 року, а вже наступного ранку почалась повномасштабна війна…
У перший день війни зібралась і поїхала на роботу
- Вранці 24 лютого мені зателефонував знайомий і повідомив, що почалась війна… Перше, що відчула – нерозуміння і паніка. Не знаєш, що робити, за що хапатися. Чи рятувати себе і родину, чи їхати на роботу, де тебе чекають такі ж розгублені старенькі. Але я таки зібралась, в усіх сенсах цього слова, і поїхала до бабусь.
Пам’ятаю, 24 лютого, коли я їхала від своєї підопічної, почула, як щось вибухнуло. Майже одразу люди почали говорити, що то підірвали міст, аби завадити руху ворожої техніки. Було дуже страшно чути ті вибухи... А на другий день стало ще страшніше. І досі перед очима та мить, коли ішла вулицею від колодязя, несла бабусі два відра води, і побачила військову російську машину, яка їхала з боку Бурині. Не знаю, як вона називається, але нагорі була якась «пушка» і стояв військовий із червоною пов’язкою на руці, який, напевно – в цілях власної безпеки, наводив зброю на кожного, хто йшов чи їхав біля траси. Навів її і на мене… І хоч то була всього лише мить, бо він одразу перевів зброю на іншого велосипедиста, але стало геть не по собі. Як там кажуть, усе життя промайнуло перед очима…
Як говорили пізніше місцеві, та машина просто заблукала. Не знаючи території, поїхали не туди, куди треба, проїхали пару кілометрів і повернули назад. Тоді ще чула, що інша їхня техніка взагалі застрягла у болоті, неподалік Ворожби. Тож, блукали вони нашими краями не без наслідків для себе.
З полиць магазинів зникли майже всі товари
За словами Юлії, перші дні повномасштабного вторгнення були дуже важкими не лише психологічно, а й у матеріальному плані. Особливо, коли з полиць місцевих магазинів зникли майже всі продукти.
- Директор нашого Центру Іван Олександрович Сіденко одразу почав домовлятись із підприємцями про найнеобхідніші товари для наших підопічних – олію, засипки, хліб... Швидко відреагував і міський голова Андрій Дружченко, сповістивши соцробітниць, щоб слідкували, аби у бабусь і дідусів було все найнеобхідніше, а в разі чого – одразу повідомляли про всі проблеми. Та, на щастя, старе покоління більш запасливе, ніж ми. Загалом у кожного були певні запаси, тож ніхто не голодував.
Як згадує жінка, дуже великі черги були і за хлібом, але місцеві депутати змогли домовитись, щоб деякі магазини відпускали підопічним хліб за закупівельною ціною та без черги.
- Ми телефонували, замовляли необхідну кількість хліба для наших стареньких і у вільний від роботи час приїжджали до магазину...
Бабусі згадують роки Другої Світової
Як розповіла Юлія, початок повномасштабної війни багато хто з підопічних сприйняв більш-менш спокійно. Старіші бабусі часто згадували про роки Другої Світової війни. А одна з них колись розповідала Юлії, як за часів Другої Світової у них «у городах» була вирита копанка – така собі яма з нішею, в якій вони з родиною ховались від обстрілів.
- Всі ми сподівались, що це вторгнення закінчиться «за два тижні», але, на жаль… Та і я б сказала, що сьогодні, коли минуло вже понад півтора року, старенькі сприймають усе це більш болісно, ніж на початку повномасштабної. Щодня дивляться новини, переживають. І зараз, хоч би як важко було морально самій, приходячи до них, намагаюсь «перемкнути» їхні думки на позитив. Мовляв, усе буде добре, ми обов’язково переможемо. Адже в такий важкий час їм потрібна не лише фізична допомога, а й моральна підтримка.
Не змогла залишити рідне місто і своїх бабусь
У перші дні повномасштабної Юлії не раз пропонували виїхати у безпеку. Був страх, були сумніви і розгублення. А ще була любов до рідного міста і стареньких людей, які з острахом і надією запитували: «Ти ж не поїдеш від нас? Не кинеш?». І вона залишилась…
- Я народилась у Ворожбі і люблю свою малу батьківщину. Та й куди їхати і на який час? Адже невідомо, коли скінчиться війна. У перші дні нам телефонувала старша донька, яка виїхала на роботу до Польщі ще до початку повномасштабної, просила, щоб їхали до неї, але не хотілося кидати власний дім, роботу, господарство.
Коли ж у червні 2022 Ворожбянська громада отримала статус зони бойових дій, на певний час Юлія все таки вивезла до Польщі меншу донечку, а сама повернулась до рідного міста. Хоча надовго дівчинка там не затрималась, просилась додому. Не виїхала родина й після того, як у червні цього року від ворожого обстрілу постраждала їхня квартира та сусідні оселі.
- Майже увесь день було чути вибухи в сусідній Білопільській громаді, - згадує жінка. – На жаль, тоді там загинуло двоє людей – тато з 4-річним сином… А за кілька годин ворог почав обстрілювати Ворожбу. Пам’ятаю, як сьогодні – я була біля сусіднього будинку з подругою, а мій чоловік і менша донечка – вдома… Після першого вибуху одразу кинулись із подругою до її квартири. Ще й досі перед очима – іскри від електричного дроту, який пошкодило ворожим снарядом і він упав на дорогу…
Лежали під стіною у квартирі подруги, я дзвонила доньці, яка дуже злякалась і просто кричала в слухавку… Коли ж вибухи стихли, я одразу побігла до свого будинку. Навколо – купа поламаних гілок, десятки розбитих вікон, понівечений пам’ятник жертвам Голодомору і сичання газу, що виходив із розбитої труби…
Прибігла, побачила донечку і чоловіка – живі! Хоч і дуже налякані… Вся квартира – у якомусь тумані, скоріш за все, через пошкоджений димохід. А далі почали оговтуватись. Зібрались із сусідами, зустріли міського голову, заступників, поліцію, рятувальників, почали відновлювати свої оселі: збирати скло, забивати вікна... Того дня від обстрілу постраждала і квартира одного з моїх підопічних.
Дивно прозвучить, але життя моєму чоловікові врятувала звичайна чашка кави. Буквально перед початком обстрілу він, як зазвичай, порався по господарству біля гаража – щось майстрував. А тут раптом захотілося йому попити кави і він пішов до будинку, де була донечка. Власне там, на кухні, за якусь хвилину їх і застав перший вибух… Коли ж згодом, уже після обстрілу, оглянули пошкодження, у воротах гаража, саме там, де він зазвичай сидить, було дві наскрізних дірки від снаряду.
Після того страшного дня Юлія вивезла донечку до Сум. Сама ж їздила щодня на роботу до Ворожби поїздом, адже на неї чекали її підопічні, яким виїжджати нема куди. Хтось самотній, у когось діти – за кордоном. «Та й чи поїхали б вони? Самі розумієте – зривати старих людей із їхнього дому в такому віці – то дуже важко психологічно», - міркує жінка.
Кожен підопічний – то своя окрема історія
- Серед моїх бабусь є досить приємні співрозмовниці та цікаві особистості! Ось, наприклад, одна 82-річна жіночка колись працювала кухарем у Запоріжжі. То часто згадує, як до них із візитом приїжджав перший президент України Леонід Кравчук і вона обслуговувала почесну делегацію – готувала стіл до їхнього приїзду. А кухар вона дійсно відмінний. І сервіровка, і смак страв – на висоті. Колись пригощала мене карасями в сметані, грибами, тушкованими в сметані… а ще – начебто звичайними голубцями. Та виявилося, що в них узагалі немає м’яса! Замість нього - начинка з баклажанів. Але так було приготовано, що не відрізниш. Ділилась вона рецептами і зі мною.
Цікаво слухати і розповіді стареньких про їхні молоді роки, про виклики, що випадали на їхні долі, і про радісні моменти, якими вони іноді діляться зі мною, як із рідною людиною.
За 25 років уже бачу підопічних як на рентгені
- Щоразу приходжу до своїх стареньких і вже розумію, в якому людина настрої. Про що можна поговорити, пожартувати чи підтримати, а коли і взагалі не варто лізти з зайвими розмовами. Навіть буває, коли просять бабусі, щоб узяла їх на обслуговування, під час першої розмови вже розумієш, яка в неї вдача. Тож, можна сказати, що певним чином моя освіта таки відобразилась на моїй роботі, - говорить соціальна робітниця.
Вибухи часто застають посеред вулиці
Як розповідає Юлія Дядюшко, працювати у зоні бойових дій досить складно, а іноді й небезпечно для життя. Адже часто вибухи застають у дорозі, посеред вулиці.
- Ось буквально недавно, звуки вибухів почула на півдорозі. Їхати далі – то ближче до вибухів і повертатись – ніяк. Проїхала трішки, стала під магазином і чекала, поки все стихне, потім сіла на велосипед і поїхала до бабусі...
А один із найсильніших обстрілів міста також застав мене на роботі. Було дуже гучно. В лічені секунди я зрозуміла, що моя донька вдома сама! В такі миті вже не думаєш ані про власну безпеку, ані про щось інше – під гепання снарядів стрімголов мчала додому, до своєї дитини, бо по звуку зрозуміла, що «прильоти» десь неподалік.
Тож, особливо в такі моменти, нам із дівчатами дуже б хотілося мати електровелосипеди, такі, як мають соцробітниці в деяких інших громадах. Вони б значно полегшили нашу роботу, скоротили б час перебування на вулиці та й цей зекономлений час ми могли б приділяти нашим підопічним. Сподіваємось, незабаром вони з’являться і в нас, адже наш директор уже вирішує це питання, разом із міською владою.
Певною мірою треба бути емпатом
Так говорить Юлія про людей, які обрали для себе роботу в соціальній сфері.
- Працювати у соцсфері зможе далеко не кожен. Це має йти від серця. Людина повинна не лише виконувати фізичну роботу, аби в кінці місяця отримати зарплату, в неї має бути бажання допомагати іншим і знаходити підхід до кожного свого підопічного. Треба вміти і поспівчувати, і підтримати, вислухати і певною мірою бути емпатом. А в такий непростий час ці якості треба помножити вдвічі.
Та все ж, ми віримо в нашу Перемогу, бо дуже хочеться, як колись, вийти з будинку і побачити галасливу малечу на дитячому майданчику чи в дитячому садочку, почути їхній веселий сміх, а не гупання ворожих снарядів десь поблизу… - підсумовує свою розповідь Юлія.
Матеріал підготовлений у рамках співпраці з проектом "Інтерньюз Україна".
