Чесно зізнаюсь, з одного боку, хотілось поїхати і побачити, як іде підготовка військових насправді, бо російське ІПСО любить розганяти тему, що людей вихоплюють із вулиці та на другий день відправляють у гарячі точки. Мабуть судять зі своєї мобілізації. Тому прийняла рішення побачити все на власні очі та поспілкуватись із військовослужбовцями та особисто з генерал-майором Олександром Нестеренком, який розповів, як готують наших військових.
Олександр Нестеренко каже: якщо особисто не бачити, чим живуть частини, не спілкуватися з командирами, їхніми заступниками по напрямках, офіцерським, сержантським та солдатським складом, то не буде розуміння проблем.
- А коли ви обирали професію військового, то мріяли стати генералом? І взагалі, чому саме військовий? Хтось у родині служив?
- Як то кажуть, кожен солдат мріє стати генералом. Але, чесно кажучи, навіть не було вагань. У ті часи більшість юнаків мріяла стати військовими та вступити до військового училища. Вступити було дуже важко, треба було мати відповідні знання та гарну фізичну підготовку. Я все життя, ще з дитинства, займався спортом, тому за це навіть не переживав. От із оцінками трошки доводилось докласти зусиль у випускному класі, але це дало позитивний результат.
Поїхав подавати документи з настановою від діда, який вчасно підказав, що краще обрати саме танкові війська. Бути танкістом – це завжди бути в найгарячіших ділянках фронту, хоч усі види та роди військ важливі, але стати курсантом танкових військ було престижно і це вдалось. От так і розпочався військовий шлях від курсанта до генерала.
- Чи Ви розуміли, що війна неминуча? Що росія таки вторгнеться в Україну?
- За всі часи історії – Україна завжди була «цікава» сусідам. Особливо - після отримання незалежності та самостійност,і вже тоді будувались «амбітні плани Кремля». Але треба розуміти, що Збройні сили України почали формування з 1991 року та першого дня незалежності нашої держави. З кожним роком українська армія нарощувала свій потенціал і реформувалась. Справжнім викликом, насправді став 2014 рік. Тоді було швидко мобілізовано всі сили та ресурси держави. Але ще більший акцент поставлено на навчання, підготовку та переоснащення ЗСУ. Можна сказати, що в 2014 році це було основним завданням держави.
Враховуючи мій попередній військовий досвід, у 2015 році мене було призначено заступником командувача військ із територіальної оборони управління оперативного командування “Північ” Сухопутних військ Збройних сил України.
Вже тоді ми спільно з представниками органів державної влади та місцевого самоврядування, чиї території входили в зону відповідальності оперативного командування «Північ», займалися саме підготовкою та навчанням цивільного населення до оборони рідного краю. Одним словом – територіальною обороною. Підготували багато людей, які стали на захист Держави з першого дня повномасштабного вторгнення.
Зараз, коли ми згадуємо перші дні та місяці війни, історії простих людей про Чернігівську, Сумську, Харківську чи Київську тероборону, то дякуємо за звільнення та збережені життя. А тоді, у 2015 році, мало хто, окрім фахових військових, розумів важливість таких структур. Територіальна оборона розвивалась і це була невід’ємна складова Сил оброни України. Дуже нелегка справа на папері створити нормативні документи, законодавчу базу про «територіальну оборону», а ще складніше розгорнути ці підрозділи в регіонах, областях, громадах. І саме досвід підготовки не лише так званих «резервістів», а й самої структури, системи матеріально-технічного забезпечення, багато в чому, на мій погляд, вплинули на хід історії, особливо в перші дні та місяці 2022 року.
Бригади тероборони пліч-о-пліч стали з легендарними бригадами Сухопутних військ та інших складових сил оборони. Вони продовжують передавати набуті знання своїм побратимам, оскільки повномасштабне вторгнення внесло корективи не тільки в життя мільйонів українців, а й у підготовку війська, і не тільки в нашій державі.
- А де був 24 лютого генерал-майор Олександр Нестеренко?
- 24 лютого 2022 року я зустрів у місті Києві. Як то кажуть, де тебе війна зустріла, в тій місцевості та тому складі будь-який військовий розпочинає діяти. Тоді основним завданням було обороняти столицю та не дати можливості ворогу «взяти її за 3 дні». Це важливе завдання було покладено на Командування Сухопутних військ ЗСУ. Завдяки професіоналізму Командувача та всього колективу, завдання було успішно виконано. Про деякі наші дії відомо, про деякі розкажемо пізніше, адже досвід захисту столиці використовуємо і зараз на певних територіях.
- А після оборони Києва почалось звільнення Чергнігівщини, Сумщини, Харківщини. Розкажіть про цю історію, яку не маємо права забувати.
- Завдяки зваженим діям та координації Верховного Головнокомандувача й військово-по-літичного керівництва, нам вдалося зупинити знущання ворога та переламати хід історії на свій бік, шляхом нанесення втрат ворогу, що зазнав розгрому в Сумській, Чернігівській, Житомирській та Харківській областях, які в подальшому були звільнені.
У березні-квітні на півночі України були розгромлені найелітніші військові частини російської армії в безрезультатному наступі на серце нашої столиці – місто Київ.
Ми вистояли, завдячуючи хоробрості воїнів 72 ОМБр імені Чорних запорожців, 95 ОДШБр, 80 ОДШБр, 44 окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола, БТГр 169 НЦ, бригадам Національної гвардії, ССО «Азов», 112 та 114 бригадам Сил ТрО ЗСУ, добровольчих підрозділів батальйонів «Свобода» і «Карпатська Січ» та багатьох інших військових частин, добровольчим формуванням та звичайним людям, які взяли до рук зброю.
- З повномасштабним вторгненням багато цивільних стали на захист держави та військовими. Наскільки достатня підготовка надається сьогодні?
- Підготовка завжди була на достатньому рівні, для цього існують і різні види служб. Звичайно, ті хлопці, які з першого дня повномас-штабного вторгнення отримували зброю та обороняли родини, вчились, як то кажуть, «у бою» та у побратимів, які мали такий досвід. Але на сьогодні вони стали або представниками добровольчих формувань, або військовослужбовцями сил оборони та пройшли відповідне навчання.
Цьому питанню завжди в Сухопутних військах приділялось багато уваги, а особливо критичними точками стали 2014 та 2022 роки. Завдячуючи Верховному Головнокомандувачу та військово-політичному керівництву, до процесу навчання долучились країни-партнери. І, як результат, - тисячі військовослужбовців проходили та проходять підготовку за кордоном.
- Ви буваєте в військових частинах. Як вони забезпечені?
- Вважаю, що пріоритет держави – забезпечення війська, над цим працюють усі органи влади. Держава багато дбає, адже чисельність сил оборони виросла в тисячі, тому тут усі мають працювати і справді, навіть маленькі донати покращують комфорт та рятують життя наших військових.
Але треба обережно ставитись до зборів у соціальних мережах, перевіряти. Бо часто буває, умовно кажучи, що цими питаннями маніпулюють, адже на жаль, досі в суспільстві є різні люди.
Все базове дає Держава, форму на всі сезони, засоби захисту, озброєння. Але треба розуміти, скільки в нас військових частин та наскільки масштабувалась українська армія.
- Мабуть, не випадково День Збройних сил, День волонтера та День місцевого самоврядування відзначаються в Україні фактично підряд. Про ЗСУ ми розуміємо, а яка, на Вашу думку, роль волонтерів та органів місцевого самоврядування в сучасній війні?
- Я згадую перші тижні життя Сумщини, Харківщини після визволення. Одразу почалось облаштування укріплень, переформовувались добровольчі формування територіальних громад, які допомагали тоді та допомагають військовослужбовцям захищати рубежі країни зараз.
Велику, неоціненну допомогу надавали і надають органи місцевого самоврядування. Не лише облаштування захисних споруд, фінансування добровільних формувань, а й створення безпечного середовища для життя людей, підтримка ЗСУ – це щодення робота кожного.
Волонтери – це ті люди, які знайдуть усе для наших захисників. У них така енергетика, що кожен їхній приїзд до підрозділів – це справді свято, коли наші військові відволікаються зоч на мить, радіють тим малюнкам від дітей, які стають певними оберегами, теплим шкарпеткам , які в’язали жіночки. Також не можу не відзначити роль підприємців, які продовжують працювати в таких нелегких умовах, створюють робочі місця та паралельно допомагають армії, але часто залишаються в тіні та роблять добрі справи тихо. Мабуть, так воно і має бути, бо кожен військовий знає, хто і чим допоміг насправді, навіть без висвітлення.
- А чого сьогодні найбільше потребує армія і чи це здатні забезпечити волонтери?
- Дрони, автомобілі, багато іншого – це «розхідний» матеріал. Його втрати в бою неминучі, тому не дивлячись на те, що робить держава, допомога завжди необхідна. І тут підтримки багато не буває.
До виготовлення свічок долучаються навіть діти, які є теж частиною великого волонтерського корпусу України.
- Як змінилось Ваше життя з повномасштабним вторгненням? Чи маєте змогу бачитись із родиною та батьками?
- Для мене за 34 роки військової служби не відчувається різниця. Звичайно, відрізняється військова служба під час війни та в мирний час. А так кожен виконує свої службові обов’язки на напрямку, за який він відповідає, координує роботу особового складу. Завжди намагаюсь виділити час для родини, оскільки вони потребують підтримки та з кожним роком розумію, наскільки цінний цей час разом. Вся моя родина в Україні. Батьки – на Сумщині, дружина і син – на службі.
- Чому Перемога буде за нами?
- Ми розуміємо, за що ми боремось та кого ми захищаємо. Свої родини та українські землі. Вже багато пройдено, багато Героїв віддали життя за незалежність України. Ми вже не маємо іншого шляху – тільки Перемога України та Українського Народу.
