Рік, як пішла з життя Клара Олександрівна Ворошило. На тлі подій війни, можливо, її провели в останню путь не так, як вона того заслуговувала: без належної шани від громадськості, від тих, кому вона допомагала і підтримувала. Втім, залишились спогади, добрі справи і пам’ять про цю Людину.
Хтось згадує про масштабність і період розквіту роботи очолюваного нею Білопільського сирзаводу, хтось - про її громадську роботу депутатом, хтось - про щире спілкування сусідки, родички, подруги...
Часто Клару Олександрівну називали просто по імені, і всім було зрозуміло, про кого мова. Вона виділялась не лише цим малопоширеним у нас іменем, а й іншими чеснотами. Завжди елегантна, вбрана зі смаком, виважена у спілкуванні, уміла тримати дистанцію з людьми і водночас не показувати свою зверхність керівника. Пам’ятала все до дрібниць і в той же час уміла виділяти головні питання.
Про це згадують її колеги, підлеглі, які її і боялися, бо сувора і вимоглива, і поважали, бо справедлива і доброзичлива.
Згадують Клару Олександрівну і місцеві футболісти. Багато років вона за власної ініціативи підтримувала команду «Авангард». Здавалося, чому саме футболістів? Бо її переконання щодо розвитку місцевого спорту і фізкультури, підтримка «своїх» аматорів спорту залишались незмінними впродовж багатьох років. До того ж, футбол, яким, до речі, не займався ніхто з її родичів, - це командна гра, яка об’єднує людей для спільної перемоги.
Невідомо, як би склалась доля команди в ті часи, коли більшість підприємств уже не працювали і з бюджету гроші на футбол теж не виділяли. Тож нинішній «Авангард», у тому, що він зберігся, має дякувати і Кларі Олександрівні.
Іще багато добрих і щирих слів варто сказати про цю особистість. Але нехай кожен згадає свою історію, пов’язану з життям Клари Олександрівни, підприємства, яке вона очолювала, і взагалі того часу, коли всі разом працювали і мріяли про найкращу долю Білопілля.
