4 квітня 95-річний ювілей відзначає житель Білопілля Анатолій Миколайович Мандрика – чоловік, який усе життя присвятив наполегливій праці й турботі про свою родину, якого цінувало керівництво району і поважали колективи кожного підприємства, де він працював...
- А працювати тато почав, іще коли був підлітком, - розповідає його донька Наталія Пономаренко. – Мій дідусь помер, коли татові було лише 13 років, якраз у Другу Світову, а сім'я у тата була велика, треба було заробляти. Тож він, будучи ще підлітком, пішов працювати на електростанцію, допомагав тамтешнім робітникам…
Як розповідає пані Наталія, у Анатолія Миколайовича було ще два старших брата і сестра, а вже у роки Другої Світової війни народився і менший братик Сергій, якого Анатолій допомагав мамі нянчити і завжди носив його у підвал під час бомбардувань.
Мама Анастасія ПавлівнаФото: з сімейного архіву
- Важко переживала його родина і роки Голодомору… Хоч тато був тоді ще маленьким, але в подальшому часто згадував про ті страшні часи. Як варили лободу, не доїдали. В ті роки їм допомагала татова тіка Олена, яку дітлахи дуже любили. А ще тато і досі пам'ятає, як до їхньої хати завітала одна жіночка… Почастувати її було нічим, бо сім'я була велика, самим ледве вистачало, щоб прогодуватися. То цій жінці трапилось на очі картопляне лушпиння – не втрималась і від голоду почала його їсти… Страшно навіть уявити, що тоді коїлося! – говорить Наталія Анатоліївна.
Улюблена тітка Олена та дядько ЗахарФото: з сімейного архіву
Анатолій Миколайович Мандрика зростав звичайним хлопчиком із багатодітної родини, ходив до школи, навчався…
- В ті роки в районі залізничного вокзалу працювала школа, а під час війни її розбомбили німці. Та й зараз історія наче повторюється…
Після школи тато вступив до залізничного училища (зараз – ПТУ), вивчився на електрика, а кількома роками пізніше навчався ще й у Харківському машинобудівному технікумі. Свого часу проходив строкову службу в армії, аж на Далекому Сході, а потім знову поринув у роботу, - згадує Наталія Анатоліївна.
Під час роботи в машинобудівному заводіФото: з сімейного архіву
Як розповідає донька ювіляра, за період своєї трудової діяльності Анатолій Миколайович змінив чимало підприємств, чимало посад. Але хоч би де йому довелося працювати, всюди він був на хорошому рахунку у керівництва, а там, де керував – у повазі колективу…
Під час роботи в харчокомбінатіФото: з сімейного архіву
- Тато пацював директором паливного складу. Хоч і молодий тоді був, але йому довірили таку відповідальну посаду. Згодом – стояв за станком на машинобудівному заводі, декілька років обіймав посаду заступника директора маслозаводу. У 70 роках його перевели на харчокомбінат, після якого була ще меблева фабрика і посада директора бази райспоживспілки, на яку його призначив райком компартії.
А кількома роками пізніше тато став залізничником, як і колись його батько. Працював у депо на Білопільській станції, на рефрижераторі, часто їздив у далекі відрядження… Звідти і пішов на заслужений відпочинок.
Його завжди дуже поважали і цінували в кожному колективі, бо він і сам до кожного ставився з повагою… Завжди працьовитий і справедливий, за людей, - говорить донька.
Любив Анатолій і свою дружину, жительку Білопілля Віру Семенівну, з якою доля поєднала їх на довгі роки.
Анатолій Миколайович із дружиною Вірою СеменівноюФото: з сімейного архіву
- Мама з татом познайомились через спільних друзів, а згодом і зустрічатися почали. Часто ходили на танці. У той час на станції, біля школи, яку рашисти зруйнували вже під час повномасштабної війни, був танцювальний майданчик і дуже великий парк, про який часто згадував і тато, і мама, ще коли була жива. Мами немає вже 12 років…
В коханні та злагоді Анатолій та Віра прожили більше 50 років разом. Народили донечку Наталію, винянчили внучку Марину.
- Тато встиг ще й правнуків понянчити, - продовжує пані Наталія. – Міланці зараз шість рочків, а Захарчику – чотири. На жаль, війна змусила мою доньку покинути країну, аби діти зростали в безпеці, тож прадідусь не бачив своїх правнучат уже два роки. Дуже через це переживає і хоче побачитись. Звісно, часто спілкуємось по відеозв'язку, та хіба ж він замінить живе спілкування і щирі обійми?
Як розповіла Наталія Анатоліївна, її донька іноді приїжджає з дітками з-за кордону на Західну Україну, тож мати їздить до них, аби побачитись, але для Анатолія Миколайовича така далека дорога – надто важка.
- З самого свого дитинства пам'ятаю тата красивим чоловіком, люблячим, турботливим і дуже добрим. Він ніколи мене не сварив, завжди старався все пояснювати. Від тата я перейняла чимало якостей, які сформували мене як людину, які не раз допомагали в житті. Основне, що прищепив мені тато – ставитися по-доброму до людей. Пам'ятаю, ще коли навчалась у школі, бувало, приходила додому, розповідала щось, на когось скаржилась, щось не подобалося, то він завжди заспокоював, спокійно пояснював і запевняв, що все буде добре.
Для нас – він був і залишається взірцем людини, з якої треба брати приклад. Бо ж не лише віддавав себе роботі на підприємствах, а й турбувався про сім'ю. До речі, свого часу він власноруч побудував наш дім. Це було в ті роки, коли я саме збиралась іти до першого класу. Згодом ще добудовував, розширював… - згадує донька Анатолія Миколайовича.
А ще, як розповіла жінка, Анатолій Миколайович дуже любив вирізати з дерева.
- Тумбочки, етажерка, рамки для фото... Скільки всього гарного тато змайстрував своїми руками! Хоч і ніколи було в молодості за основною роботою, але якщо з'являлась вільна хвилина, завжди щось вирізав, клеїв. Коли ж вийшов на пенсію, робив дуже красиві карнизи.
Зараз Анатолій Миколайович проживає разом із донькою, яка дбає про його тиху і спокійну старість. Якби лише не війна…
- Раніше тато часто згадував про роки Другої Світової війни, а тепер говорить про другу війну в його житті. І не може зрозуміти, чому так відбувається, чому по нас стріляють, убивають дорослих і дітей, а ми нічого не можемо зробити. Переживає, що гинуть люди. Сумує і за своєю внучкою та правнучатами, бо сильно їх любить, а через війну не може побачити.
Через це, на жаль, не вдасться зібратися в сімейному колі і на поважний ювілей.
- Маринка звісно зателефонує, привітає, зять – тут, то теж, напевно, отримаємо вітання. Татів менший брат, якого він рятував у дитинстві від фашистських бомбардувань, зараз живе в росії… Часто телефонує, співчуває, переживає і теж не може повірити, що так усе обернулося… Попри те, що живе на тій території, йому так само, як і всім нам, болить від того, що коять із нами росяни, він завжди слідкує в інтернеті за новинами і сприймає все дуже близько до серця. Бо ж тут – його рідна домівка, його родина…
Молодший брат Сергій, племінник та Анатолій Мандрика з дружиноюФото: з сімейного архіву
Багато татових друзів, із якими він свого часу товаришував і працював, сьогодні вже не лишилось на цьому світі. Ось хіба що – мамина подружка, якій уже 97 і з якою тато досі спілкується. Та і в тата здоров'я вже не те, і час нині не той, щоб влаштовувати святкування. Хочеться тільки тиші та миру… - говорить Наталія Анатоліївна.
