26 квітня 2024 року став останнім днем життя для жительки Білопілля Ірини Василівни Шевлякової. Один із російських снарядів, що летіли того дня на місто, розірвався у кількох метрах від жінки, яка відпочивала на своєму подвір’ї, завдавши тяжких поранень. Медикам не вдалося врятувати їй життя, Ірина Василівна померла у «швидкій», дорогою до лікарні…
Ірина Василівна – народилася в Закарпатській області 5 січня 1955 року. Але практично все її життя пройшло в Білопіллі. Багато років жінка працювала на хлібозаводі, останні десять років до пенсії – у Білопільській СШ №1 техпрацівником.
Друзі, колеги та сусіди згадують її веселою та життєрадісною, працелюбною й товариською…
- Бабуся мала чудове почуття гумору, товаришувала з сусідами. А ще – вона ніколи не сиділа на одному місці, постійно була в роботі, - розповідає внучка загиблої Вікторія.
Зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Шевляковим юна Ірина познайомилась у Білопіллі, а згодом переїхала на його малу батьківщину з Закарпаття, аби пов’язати долю зі своїм обранцем на довгі роки… Одружились, створили сім’ю, виростили двох донечок і сина.
- Бабуся з дідусем прожили разом 51 рік… Дідусь із моїм дядьком і за сумісництвом – хрещеним побудували великий будинок. Бабусі тільки б жити і радіти тихій старості, але ця клята війна... – продовжує свою розповідь Вікторія.
Ще до війни здоров’я Ірини Василівни підкосили хвороби… Тяжкий перелом ноги, який вона отримала ще до повномасштабної війни й після якого так і не змогла повністю одужати, потягнув за собою низку інших захворювань, далася взнаки і робота на хлібозаводі. Жінка переносила їх досить важко.
Через повномасштабну війну родина Ірини Василівни виїхала з Білопілля за кордон, тож вони з чоловіком лишилися удвох.
- Як і більшість людей у такому віці, бабуся не захотіла виїжджати з Білопільщини. Казала: "Не хочу бути тягарем"… Та й будинок не хотіла лишати. «Як Бог дасть, так і буде» - казала нам усім, коли пропонували їм із дідусем виїхати…
Той страшний день, останній день її життя, був таким сонячним та гарним! Вони з дідусем саме вийшли на город… Бабусі ходити було важко, адже після перелому вона пересувалася за допомогою спеціальних ходунків, тож таке задоволення як відпочинок на вулиці вона дозволяла собі не часто. Сиділа на подвір’ї, розмовляла з дідусем… Як він розповідав пізніше, бабуся попросила його вирвати на городі кульбабу, і саме в той час, коли він пішов на город, нахилився і почав рвати бур’ян, у кількох метрах біля бабусі розірвався снаряд «Граду». Уламки полетіли в її бік і в хату. Бабуся померла у «швидкій», дорогою до лікарні…
Як розповідає внучка загиблої жінки, все своє життя Ірина Василівна працювала: і на роботі, і на городі, виховувала дітей, вела домашнє господарство. Коли ж вийшла на заслужений відпочинок і з’явилося більше вільного часу, полюбляла поратись біля кухонної плити, аби порадувати дітей та онуків різними смаколиками, випічкою. А ще в’язала коврики на стільці…
- Завжди турботлива, щира, любляча, найкраща… Так важко тепер сприймати життя без неї… - говорить Вікторія про свою бабусю.
