До Дня журналіста ми передруковуємо матеріал нашого колеги, редактора газети «Голос Посулля» з Недригайлова Ігоря Скрипченка. Така розмова відбулась у їхній редакції.
Саме у День вишиванки в гостях нашої редакції побувала головна редакторка газети «Білопільщина», заслужена журналістка, жителька міста Білопілля Наталія Калініченко. Редакція їхньої газети знаходиться в центрі Білопілля, а будинок, де вона мешкає з чоловіком, ще ближче до російсько-українського кордону.
Спілкувалися з Наталією про те, як наші колеги працюють і видають газету в близькому прикордонні, як героїчно, в прямому сенсі слова, там працюють укрпоштовці (пересувні відділення розвозять не тільки газети та пенсії, а й ліки та продукти прямо по прикордонних селах), про евакуацію жителів міста та громади, про прильоти і обстріли, про КАБи, про настрої мешканців Білопільщини, про теперішнє і майбутнє друкованих медіа.
- Пані Наталіє, перше запитання, як там прикордонне Білопілля?
- Коли показую людям фото і відео останніх руйнувань в Білопіллі від 7 КАБів (керованих авіаційних бомб по 250 кг вибухівки в кожній), навіть не віриться, що всі залишилися живі. По загрозі КАБів приходить попередження за хвилину-півтори і ми вже всі навчені і встигаємо сховатися. А на арту немає часу відреагувати, це 2-3 секунди. Мій чоловік двічі потрапляв під артилерійський обстріл. Є секунди тільки вискочити з машини і впасти.
До нового року в Білопіллі мешкало в межах 11 тисяч людей. Це враховуючи міграцію. Влада приблизно визначила кількість населення (по хлібу, по комуналці і т. д.). Прикордоння виїжджає, 10 сіл на сьогодні пусті, зараз відтік великий, населення зменшилося в рази. Наш власний будинок на виїзді з Білопілля, в бік російського Тьоткіно, за 7 км від кордону. На сьогодні у мене вдома немає інтернету, оптоволокно побите, і мобільний зв’язок до нас не дістає, пошкоджена вежа. Світло, правда відновили, і на тому спасибі. Отож, із зв’язком є проблеми.
- Ваша редакція працює?
- Так, а куди нам подітися, треба виконувати свою роботу. Газеті 104 роки. Колектив у нас 4 працівники, сходимося наступного дня після обстрілу, поговоримо і кажемо – треба робити газету, і працюємо над черговим номером.
У кабінеті в мене від вибухових хвиль стеля впала, але переживемо. Сьогодні відвезла архів газети з 1947 року на збереження в інше місто. Крім того, що видаємо щотижня нашу газету «Білопільщина», також періодично з прикордонним Краснопіллям випускаємо разом газету «Спільнопілля».
Коли мене питають про наші приклади незламності, я відповідаю – газета наша виходить, діти мої одружились, онучка народилася. Життя іде. Якось так.
Банки, пошти у нас закриті. Їздять за цими послугами в Буринь, за 40 км або в Суми. А ось пересувні відділення «Укрпошти» працюють на межі можливого. Їздять у такі дірки, на кордон, в села, що за пару кілометрів від кордону. Везуть газети, посилки, пенсії, ліки, продукти харчування. Ось дзвонять люди із тих прикордонних сіл із приводу матеріалів у свіжому номері газети. Дивуюсь, я ще газету не бачила, а їм уже привезли. Цим поштарям оформили страховки, провели навчання, видали бронежилети, шоломи, кровоспинні турнікети.
- Багато говорять про можливий наступ.
- Так, у нас це періодично вже більше двох років. Ми не розслабляємося, авто тримаємо заправленим, телефони і павербанки зарядженими. Необхідні речі під рукою. Люди виїжджають по-різному, хтось надовго, хтось на кілька днів і повертається. А ми надіємося на краще.
Скажу ще – у кожної людини в Білопіллі завжди з собою має бути кровоспинний турнікет. Був випадок, коли під час обстрілу людині відірвало ногу, час пішов на хвилини, і поруч виявилися навчені люди, які наклали турнікет і врятували життя.
І ще хочу розповісти одну історію. На початку війни я допомагала племінниці переїхати до Польщі і на одному з вокзалів випадково познайомилася з чоловіком, який усе життя прослужив у армії, зібрав грошей і придбав будинок у Бучі. Під час російського обстрілу навесні 2022 він встиг вискочити з будинку, де перебував сам.
– Дивлюсь, - каже, - як палає моя оселя, - і не жалкую за будинком, за меблями, одягом і т. д. Найболючіше, що горять мої сімейні фотоальбоми, які збирав десятиліттями, зникає пам’ять поколінь. Речі куплю, а фотографію мого діда – ні. Тому наші сімейні альбоми ми оцифрували. Так надійніше.
І ще одне. Нещодавно, після заморозку відвідувала давню подругу, в якої Росію з хати видно. Розмовляю з нею і не розумію, за що вона більше переживає, за те, що висаджені помідори в неї померзли, чи за можливий наступ.
- Сьогодні день вишиванки, на тобі, бачу, дуже незвична, оригінальна.
- У Сумах є майстриня Світлана Волік, вона розробила бренд «Своє». Робить вишиванки майже номерні, на потік у неї немає. Все ексклюзивне. Її вишиванки є у Блінкена, держсекретаря США, у мера Києва Кличка, у мера Тростянця Бови, який у ній їздив до Японії. У цієї майстрині є вишиванки, котрі називаються «Хаймерс», є «Байрактар». Багато своїх виробів вона поміняла на дрони для ЗСУ. Нещодавно познайомила її з відомим журналістом-блогером Романом Цимбалюком, він підписав вишиванку, яку потім продали за 42 тис. грн. За ці кошти купили три дрони для 58 бригади. Найдорожча вишиванка пішла за 4 тис. доларів у Естоніїї. Є вишиванки, підписані Залужним, міністром цифрової трансформації Федоровим. У неї не троянди з маками, а байрактари з хаймерсами вплетені у візерунок.
Щодо моєї вишиванки, то я в ній відвідувала Брюссель, засідання Ради Європи. На чорній тканині, як з чорнозему, проростає золотими вишивками українське зерно. Майстриня, передаючи мені цю вишиванку, сказала - носи її і в Польщі, тільки дивися, щоб на кордоні зерно не відібрали.
- І насамкінець поговоримо про класичні друковані медіа, тобто про наші газети. Останні із могікан?
- Нас не багато залишилося «друкуватих» і «друкунутих». Ми дійсно якісь дивні. За нашу газетярську роботу отримуємо символічні гроші і не змінюємо професії. Бо на газету дійсно є попит. І суспільна значимість, особливо на сьогодні.
Зараз у нас першочергове - зберегти архіви, бажання працювати і щоб «дах не поїхав». За газету особлива відповідальність – репутаційна, моральна і правова. Все верифіковано, є державна реєстрація, а це - знак якості. Це не інтернет, де можна правити і видаляти, паперова газета назавжди є документом. Редакція відповідає за все - від заголовка до «козу продам» і щоб телефон там був правильний.
Перебуваючи в США, довелося побувати в редакції щоденної газети «Уолл-стріт джорнел». Переконалася, що американці з великою повагою ставляться до друкованих медіа, як вони кажуть, принт своє не віджив і в нього є майбутнє. До речі, своєму американському колезі передала прапор Сумської 27 бригади з проханням передати його в Конгрес, щоб там не забували про допомогу Україні. Ну, передала, та й передала. Аж ось через три тижні на електронку приходить повідомлення, що прапор офіційно передано найстаршій конгресменці, яка презентувала його серед колег. І прохання від американця – для них це важливо, щоб цей матеріал про підтримку України був оприлюднений саме в друкованих медіа. Невеликий, але внесок у спільну справу.
У Телеграмі не листатимеш, що було тиждень тому. А в газетній підшивці, як в книзі історії, зберігається все. Газету не видалиш, це скрижалі. У ФБ можеш видалити. А газетні шпальти - це та мозаїка, з якої складається наша історія.
В цілому в Сполучених Штатах я була вражена відношенням до друкованих медіа. Бо зараз у моді інтернет-ресурси, блогери, сайти, соцмережі. А преса начебто у заворотті. Так ось, коли я представлялася редакторкою друкованого видання, американці захоплювалися цим і перепитували, чи справді в Україні ще виходить місцева преса, позаяк, на їхню думку, на сьогодні в інтернет може виставити інформацію практично кожен, бо там немає відповідальності, можна зняти матеріал або змінити його зміст. А газета, друковане медіа, має державну реєстрацію, номер і число, а відтак його видавці відповідають за оприлюднену і поширену інформацію, яка зафіксована на папері.
Словом, як сказали американські колеги, в інтернеті інформацію може розмістити кожен, а в газеті – тільки ти. А звідси і ступінь довіри.
