«Навесні минулого року Серьожі вдалося ненадовго вирватися зі служби, аби привітати мене з Днем народження. Він привіз мені орхідею в горщику. «Давай хоч сфотографуємось…» - звернувся до мене, даруючи квітку. Він ніколи так не казав… ніколи не виявляв у цьому ініціативи.
І досі пам’ятаю, як у мене до болю здавило в грудях. Ті слова різонули серце від відчуття, наче він зі мною прощається. Згодом відігнала від себе тривожні думки, бо навіть у найстрашнішому кошмарі не могла уявити, що станеться саме так».
Так згадує Інна про свого загиблого чоловіка – білопільця Сергія Маркіна, якого 17 вересня земляки провели в останню земну дорогу. Сім місяців, поки його вважали зниклим безвісти, рідні чекали і сподівалися, що Сергій живий, що врешті вони зможуть його обійняти, що він повернеться... І він повернувся – "на щиті"...
- Серьожа був дуже добрим чоловіком і найкращим татом, він так любив своїх донечок… Ніколи ні в чому їм не відмовляв, приділяв їм час, віддавав усю батьківську любов. Якщо йому кудись доводилося йти, часто брав їх із собою, - згадує Інна.
20 років разом - і в горі, і в радості
Як розповідає жінка, вони з Сергієм познайомились понад 20 років тому.
- Нічого незвичайного, просто друзі дали йому мій номер телефону, він подзвонив, ми зустрілися, почали спілкуватись, зустрічатись, а пізніше і жити разом. Згодом, звісно, одружилися… і прожили разом 20 років. Нашій старшій донечці вже 19 років, а меншій наступного місяця виповнюється 12, - говорить дружина Сергія.
Раніше Сергій Маркін працював на заводі Фрунзе, в Сумах, а останніми роками їздив на заробітки за кордон. У грудні 2021 року вкотре повернувся в Україну, аби відзначити різдвяно-новорічні свята у колі родини. На початку 2022 збирався знову їхати, але в Україні почалася повномасштабна війна.
- Навесні 2022 Серьожа разом із іншими хлопцями чергував по Білопіллю, аби не було мародерства та щоб на міських вулицях був порядок. А на початку травня все змінилося в одну мить: якось повернулась із роботи, а він мені повідомляє, що збирається до військкомату, бо записався на службу добровольцем… Він не міг інакше… Як сказав мені тоді: «Навіть якщо б я поїхав за кордон до війни, все одно звідти б повернувся!».
Як розповідає Інна, їхня сім’я раніше жила в багатоквартирному будинку, неподалік центру міста, а коли в Білопіллі посилились обстріли, родина вирішила переїхати в більш віддалений мікрорайон.
- Останньою краплею став той день, коли в місті під час ворожого артобстрілу загинув працівник поліції Роман Бабенко та його маленький син. Тож ми зібрали речі й переїхали подалі від центру, в хатинку, де раніше жила моя бабуся. Потроху почали обживатися, робити ремонти…
На початку служби чоловік Інни був у роті охорони. Їх із побратимами часто направляли на різні об’єкти в межах Сумщини. А останнім часом усе говорив дружині, що їх мають відправити кудись далі.
Потрапив у саме пекло
- Тричі ми збирали та пакували його речі і тричі розбирали – його поїздку відміняли. А 24 січня був підписаний наказ на його переведення. Зібрався швидко і поїхав. Навіть попрощатися по-людськи не вдалося.
Моя мама тоді ще й пожартувала, мовляв, і цього разу доведеться сумку розбирати. А він заперечив… сказав, що не повернеться. Наче передчував. Серьожа потрапив у саме пекло.
«Мені треба йти. Потрібно допомогти хлопцям… Так треба…» - сказав мені телефоном в останню нашу розмову. І все, - розповідає дружина і згадує роки їхнього подружнього життя – і мирні, і вже під час війни.
Мов за кам’яною стіною…
- За життя Серьожа захоплювався риболовлею – то було його слабке місце, як і в багатьох чоловіків. Купа всілякого приладдя: вудки, снасті… Він це дуже любив. А ще однією його віддушиною були зварювальні роботи. Попрацює трохи тим апаратом, йому наче аж легше ставало. Та й взагалі він був справжнім господарем, умів робити по господарству все: розумівся на електриці, сантехніці. А якщо чогось і не знав, то обов’язково в когось перепитає, прочитає, в Інтернеті подивиться і все одно зробить! Як зазвичай заведено говорити: я жила за ним, як за кам’яною стіною.
Позитивний, веселий, дуже добрий… Він завжди всім допомагав. А зверталось до Серьожі багато людей. То, бувало, міг і домашню роботу відкласти, але обов’язково відгукнеться на прохання інших. Іноді трішки навіть на нього гримала за це, але такою вже він був безвідмовною людиною…
А ще, за словами Інни, Сергій був уважним чоловіком. Хоч і був у нього дивний принцип – не визнавав свята 8 Березня.
- Ми ж із ним одружилися навесні, 3 березня. І от зазвичай усім жінкам на 8 Березня чоловіки дарують квіти, а Серьожа мені – ні. Трохи навіть ображалась… Але день нашого весілля – то для нього було святе! Він завжди дарував мені квіти на річницю нашого одруження. Якщо десь був у від’їзді і не міг сам подарувати, то все одно знаходив спосіб – через нашу донечку, а колись навіть через кума робив мені таку приємність, - згадує Інна.
«Нічого, прорвемся! Все буде добре!»
- А останнім часом завжди мені говорив: «Нічого, прорвемся! Все буде добре!». Чи то мене заспокоював, чи себе намагався в цьому переконати…
Війна забирає найкращих – тепер я, як і тисячі інших дружин, розумію ці слова… А скільки їх – найкращих – по всій країні! Коли ховали Серьожу, побачила в Білопіллі на кладовищі три ряди з могилами наших загиблих Героїв. Дуже боляче від усвідомлення того, що цих рядів може бути більше… - говорить Інна.
Зараз через постійні обстріли жінці з донечками довелося виїхати з Білопілля до обласного центру. Там вони винаймають квартиру, періодично приїжджають до рідного міста наглянути на город, квартиру і на хатинку, в якій разом із чоловіком почали облаштовувати своє нове життя. Спільне життя, якому більше не судилось бути…
Довідково
Маркін Сергій Олександрович народився 27 січня 1982 року. Закінчив Білопільську школу № 1, потім – Білопільське професійне училище № 5. Здобув кваліфікацію слюсаря механоскладальних робіт, слюсаря електромонтажника.
У 2000 році був призваний на строкову службу. Під час її проходження був стрільцем внутрішніх військ. До служби ставився з відповідальністю.
У 2002 році почав працювати слюсарем на Сумському машинобудівному науково-виробничому об’єднанні.
У травні 2022 року був призваний на військову службу під час мобілізації до лав Збройних сил України. Служив у роті оборони територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Був стрільцем-помічника гранатометника.
24 січня 2024 року, отримавши наказ, Сергій відбув у бойову частину до Покровська Донецької області, звідти – на нульову позицію під Авдіївку.
Згодом, рідні отримали звістку, що Сергій Маркін - безвісти зниклий.
Підтвердження не було довгих сім місяців, аж дотепер. Сергія вважали зниклим безвісти після артилерійського ворожого обстрілу, а рідні до останнього не втрачала надії, чекали доброї звістки та сподівалися, що він живий. Нехай в полоні, поранений, але все-таки живий. Тож чи не щодня молилися за його здоров'я. Але дива не сталося…
Загибель чоловіка, який із мирного слюсаря, який все життя працював на заводі, та після 24 лютого 2022 року став військовослужбовцем, офіційно підтвердили результатами ДНК-експертизи.
Солдат Сергій Маркін загинув 5 лютого 2024 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині. У загиблого залишилися любляча дружина Інна, та донечки Руслана та Полінка.
З військовими почестями захисника поховали на місцевому кладовищі.
