Чи не щодня доводиться спілкуватись із журналістами як всеукраїнських видань, так і закордонних. Коли чую назви популярних видань: Le Monde, The New York Times, Neue Zurcher Zeitung, одразу згадую колег, які представляли ці видання на Сумщині. Одне з останніх знайомств – це колеги зі швейцарського видання Neue Zurcher Zeitung, NZZ. На Білопільщину вони приїздили двічі.
Раніше працювали в Краснопіллі, Сумах, Юнаківці.
Двоє чоловіків – Домінік Нар та Іво Мійнссен - опинилися в Сумах у серпні, коли по автостоянці влучила російська ракета. Саме в цей час почався наступ на Курщину. Роботи у хлопців було багато. Втім, ми мали небагато часу, аби поспілкуватися. Тож більше інформаціїї про наших гостей дізналась із Інету і вже після зустрічі була щиро здивована, які вони знамениті і титуловані.
Тож трохи про них.
Ось що знайла в Інеті, бо спілкуватись особливо не було часу.
Домінік Нар — всесвітньо відомий своїми захоплюючими та яскравими зображеннями фотограф.
Народився в Аппенцеллі, Швейцарія, виріс у Гонконгу. Пристрасть до фотографії привела його в дивовижну подорож навколо світу, документуючи різноманітні культури, конфлікти та людські історії.
У 2008 році отримав ступінь бакалавра образотворчого мистецтва в Школі образотворчого мистецтва університету Райерсона в Торонто, Канада. Невдовзі після цього він переїхав до Найробі, Кенія, де поринув у яскравий та динамічний африканський континент.
Фотографії Домініка Нара були відзначені численними престижними нагородами. Він є лауреатом нагород World Press Photo, Pictures of the Year Awards, Oskar Barnack Newcomer Award, Swiss Press Photo Award, а також був удостоєний звання Швейцарського фотографа року в 2015 році.
Фотографії Домініка Нара виставлялися на міжнародних виставках, демонструючи його талант і унікальний погляд. Його персональні виставки були представлені у відомих місцях, таких як Les Rencontres d'Arles, Visa pour l'image у Перпіньяні (двічі), NRWForum Kultur und Wirtschaft у Дюссельдорфі та Ryerson Image Center у Торонто.
Його роботи зберігаються в постійних колекціях престижних установ, таких як Національна галерея мистецтв, Fotostiftung Schweiz, Magnum Photos, Ryerson Image Centre, The Ransom Centre, The Wedge Collection, Getty Images та різноманітних приватних колекціях.
Крім фотографій, Домінік Нар також є відданим педагогом. Він працює запрошеним лектором у Школі мистецтв і дизайну F+F у Цюріху, ділиться своїми знаннями та пристрастю з художниками-початківцями. Крім того, проводить майстер-класи з фотографії для професійних фотографів у різних країнах, включаючи Канаду, Німеччину, Ірак, Кенію, Малі, М’янму, Швейцарію та Україну.
Домінік Нар, який зараз проживає в Цюріху, Швейцарія, продовжує розширювати межі візуального оповідання і мультимедіа. Він працює штатним фотографом і редактором у Neue Zurcher Zeitung, фіксуючи переконливі моменти та передаючи потужні наративи.
Іво Мійнссен - за фахом історик і його більше цікавить історичне минуле нашого краю, історія взгалі. Журналіст, автор численних репортажів з українських міст, які мають різний досвід війни.
За роботою Іво — широка рамка академічних досліджень, адже в 2015 році він захистив дисертацію про радянські міста-герої. Серед його матеріалів — великий репортаж про різні виміри Дніпра (Das Schicksal der Ukraine hangt am Fluss Dnipro); репортаж із прихованого центру ремонту танків (In a secret workshop in southern Ukraine, tank repairmen are bringing damaged military equipment back to life); матеріал про ситуацію в Мелітополі (Partisans, HIMARS and an impending Ukrainian offensive: The situation in the «terror capital of QNew RussiaX is tense) та матеріал про Маріуполь під окупацією («City of Ghosts» A Russian Mariupol is rising from the ruins).
Він не приховує, що приїхав розібратись із цими складними стосунками саме на місці. Тож і спілкувався з істориками.
Працювали журналісти і на Донбасі, на Херсонщині, були в інших куточках України. Важко переоцінити роль міжнародних журналістів у поширенні інформації про Україну у світі. Адже саме через їхнє сприйняття подій в Україні швейцарці роблять висновки про те, що у нас відбувається.
Видання має як друковану версію (газету), так і сайт. Їхня газета фактично в кожному номері дає інформацію про події в Україні, за що велика подяка. Повірте, не всі світові видання пишуть про нашу війну.
Матеріал вийшов вже давно і деякі події виглядають, як історія. Під час підготовки статті були певні труднощі, бо двічі переклад дещо утруднював розуміння. Перший раз перекладали з української на німецьку, другий – із німецької на українську. Долучилися до перекладу професійні перекладачі з СумДУ, аби не вийшло «немає сечі терпіти ці борошна».
Також трохи незвичні їхні журналістські стандарти і підходи до висвітлення теми. Але це вже не наші питання. Хлопці намагались максимально охопити якнайбільше коло питань. Як представників друкованого ЗМІ, їх дуже здивував факт виходу газети на прикордонні. Довелось відчинити редакцію, щоб вони переконались, що газету ми видаємо! Вони були приємно вражені і здивовані, бо друковане ЗМІ за європейськими мірками – це дороге задоволення і не всі можуть собі дозволити видавати газети.
Не менше здивували хлопців і наші пиріжки. Ну не так щоб вони ніколи їх не їли, але гадки не мали, що пиріжки можна пекти з кашею. Вони і розламували їх, і довго допитувались, що
таке «гречка», були приємно здивовані таким смаком. Тож велика подяка Надії Цимбал за кулінарне відкриття для наших колег.
До вашої уваги - передрук матеріалу, який вийшов у Швейцарії. З чимось можна погоджуватись, щось викликає здивування, але саме такою побачили нашу область колеги.
Що, якщо Україна не зможе втримати позиції в Курській області? Сумські захисники стурбовані
Загартовані в боях жителі півночі України вже два з половиною роки дають відсіч путінським військам. Зараз наступ української армії дає їм деякий перепочинок. Але війна продовжується з іншою динамікою.
Так починають свій матеріал у Швейцарському виданні NNZ журналіст Іво Мійнссен (текст) та Домінік Нар (фото, відео, дослідження), Суми, 04.09.2024, 05.30 ранку.
Матеріал написаний по слідах «гарячої» ночі в Сумах, коли ракета впала на автостоянку і пошкодила десятки авто та житловий будинок. Чоловіки в цей час перебували в місті і бачили все на власні очі. У ці дні також тривала Курська операція, тож до подій, пов’язаних
із найближчим прикордонням, у колег було багато питань.
Ось як вони описують побачене і почуте.
Цієї теплої серпневої ночі російське бомбардування міста Суми тривало сім годин. Тривога пролунала о 23:00 через польоти безпілотників типу «Шахед» над північним регіоном України. Прожектори українських захисників одразу освітлюють небо. Згодом починається шквальний вогонь із кулеметів. Спалахи залишають довгі смуги, майже як падаючі зірки. І
це спрацьовує: всі 14 безпілотників збиті. На кілька годин запанувала тиша.
Але рівно о 6 ранку над автостоянкою готелю проноситься ракета.
Через кілька секунд лунає вибух. Чорний дим змішується з хмарами, в повітрі пахне горілим пластиком. Усі жителі у місці прильоту на ногах, спостерігаючи з балконів і на вулиці, як пожежники борються з полум'ям. Ракета «Іскандер» влучила в автостоянку і спалила більше десятка автомобілів.
Постраждало двоє людей.
Наступ на Курському напрямку
Суми вже два з половиною роки живуть під загрозою російських ракет. Але з 6 серпня місто
обстрілюється щодня. Вторгнення в Росію, де українці контролюють територію площею 900
квадратних кілометрів, (інформація станом на 4 вересня), що майже вдвічі більше Боденського озера, змінило інтенсивність війни. Москва ж карає українців терором: на багато кілометрів навколо автостоянки не було жодної військової цілі. Через кілька тижнів мішенню стає навіть дитячий будинок.
Умить Суми перетворилися на гарнізонне місто. Знову і знову через місто проїжджають колони армійської техніки. Вони їдуть у напрямку нового фронту або повертаються звідти. Історія навчила мешканців прикордонного регіону воювати. Не випадково на гербі області зображено шолом як символ оборони.
«Коли у 2022 році почалося вторгнення, я відчував якийсь тваринний страх смерті, - розповідає історик Дмитро Кудінов. - Але в якийсь момент мені набридло боятися».
Професор історії пам'ятає перші дні вторгнення, коли його страх перетворився на шалену рішучість. 45-річний чоловік був свідком обстрілів міста та відступу української армії. А ще пан Кудінов бачив, як російські танки прокотилися вулицею в Сумах - місті, де до повномасштабної війни проживало чверть мільйона людей.
Місто було оточене більше місяця, росіяни обстрілювали його з артилерії. Населення стихійно організувало рух опору: чоловіки з бойовим досвідом об'єдналися у добровольчі загони і почали партизанську війну. Волонтери безкоштовно готували для них їжу, студентки пана Кудінова плели маскувальні сітки.
«Звичайно, багато хто просто сидів вдома, - каже історик. - Але тим, хто був на вулиці, було легше».
Сум'яни намагаються відволіктися
Пан Кудінов вважає, що опір згуртував народ. Однак, у його розповіді йдеться не лише про героїзм воїнів сумського регіону: йому боляче дивитися на те, скільки могил на кладовищі, скільки прапорів на честь полеглих майорить поруч із конструкцією «Я люблю Суми» в центрі міста. До цього додається постійний стрес від перебування поруч із фронтом.
«Вторгнення в Курську область стало для нас справжнім шоком, - розповідає пан Кудінов. - Мешканці міста сумнівалися, чи зможе українська армія утримати завойовану територію. Якщо ні, то росіяни будуть тут дуже швидко».
Небезпека не дає людям спокійно жити. Тим не менш, місто здається сповненим життя. Увечері сумська молодь активно гуляє містом: хлопці та дівчата знайомляться, заводять стосунки. Пан Кудінов заходить на задній двір, де облаштували майстерню місцеві художники. Один із них намалював картину Путіна за ґратами, інший показує групі свою фотовиставку під відкритим небом. Поруч демонструють український німий фільм 1920 років. Глядачі куштують коктейлі, слухаючи живу гру на піаніно.
«Люди хочуть відволіктися - від війни, від поганих почуттів», - каже пан Кудінов. Він знає, що багато людей цього не розуміють і вважають, що споживацтво під час війни є непатріотичним. Однак пан Кудінов також помітив, що люди стали більш усвідомлено придивлятися та розуміти світ довкола: «Що ближче до фронту, то більшим є інтерес до української культури». Люди замислюються над своїм корінням. Тут варто зазначити, що його історичні екскурсії Сумами повністю заброньовані.
Російськомовний не означає пропутінський
Як історик, пан Кудінов переконаний, що погляд у минуле пояснює дух опору в регіоні. З
моменту свого заснування в середині 17 століття місто часто слугувало першою лінією оборони. Тоді Суми були форпостом російської імперії та християнського православ'я проти
нападів мусульманських татар на півдні. Сьогодні ворог наступає з боку москви. Володимир Путін, який вважає себе наступником російських царів, не очікував опору в
Сумах: довга спільна історія і велика частка російськомовних жителів давали йому підстави вважати, що його війська зустрінуть як визволителів. Сім'я пана Кудінова також розмовляє російською. Однак це не означає, що його рідні мають прокремлівські погляди.
«Суми ніколи не були надто дружніми до Росії у своїй сучасній історії. Тут відчувається сильна українська ідентичність».
Коли ракети не літають, то Суми нагадують звичайне мирне місто в літню ніч
Це також можна пояснити історично. Засновниками Сум були козаки, яких українці вважають попередниками української нації. Козацтво було не лише військовим формуванням, але й мало базовий демократичний устрій, а його представники, які прийшли з півдня, лишилися захищати ці території. Вони не чекали на жодну значну підтримку від Москви, яка тоді гарантувала їм певну автономію.
«Люди в Сумах взяли відповідальність за власну долю у свої руки», - каже пан Кудінов. Поряд із Харковом, місто протягом століть було важливим регіональним центром, вплив
якого поширювався далеко за межі сучасної Росії. Лише наприкінці 18 століття Катерина ІІ
повністю інтегрувала Суми до складу Російської імперії та затвердила сучасні державні кордони. Однак вони продовжували змінюватися. Коли радянська влада визначала кордони України у 1920 роках, вона навіть розглядала можливість приєднання до Сумської області й
курських територій також, через тісні економічні зв'язки з Сумами. Деякі українці зараз закидають, що вторгненням у Росію вони повертають свої історичні території. Але це лише жарти.
Ще кілька років тому люди регулярно перетинали кордон, щоб зробити покупки або провідати родичів. У ті часи, коли в Києві керували проросійські уряди, ця близькість відчувалася і на політичному рівні: до 2014 року Курськ і Суми навіть утворили єврорегіон під назвою «Ярославна». Лише московська окупація Кримського півострова та її вторгнення на територію всієї України два з половиною роки тому перетворили кордон на справжній бар'єр.
Замінована ідилія прикордоння
Відтоді обидві сторони укріпили кордон протитанковими загородженнями, бліндажами та мінними полями. Ділянка фронту лишалася відносно спокійною. Природа тут, на півночі, має свій шарм, села і сади більш доглянуті і барвисті, аніж будь-де в Україні. Але в прикордонних селах російські ракети та бомби були частиною повсякденного життя навіть
після звільнення навесні 2022 року. Зруйновані будинки стоять обабіч доріг, а знаки попереджають про мінні поля.
Для регіону характерне сільське господарство: грунти та погода забезпечують багаті
врожаї. Ґрунти тут одні з найродючіших у всій Східній Європі.
Не випадково на гербі Сумщини поруч із шоломом зображено колосок пшениці. П'ята частина населення працює в сільському господарстві.
Навіть під час війни комбайни довгими рядами працюють на пшеничних полях, перемелюючи колосся й навантажуючи зерном вантажівки, що чекають
обабіч. Але працювати в прикордонній зоні небезпечно: перші кілька кілометрів - це закрита військова зона, де армії дозволено будувати свої оборонні позиції на землях фермерів. Навіть за межами цієї зони їм часто доводиться збирати врожай під обстрілами. Лише минулих вихідних росіяни випустили ракету по колоні зерновозів. Один чоловік загинув. Тому, коли президент Зеленський каже, що метою військової операції на Курщині було створення буферної зони для захисту цивільного населення, йдеться також і про фермерів.
Це частково таки вдалося: багато хто говорить, що, оскільки росіяни були відкинуті вглиб своїх територій, із цим артилерійські обстріли значно зменшилися. Але спокійніше не стало. Нещодавно керована авіабомба влучила в центр містечка Білопілля, поранивши дівчинку і вбивши її тата. Це стало відмітною рисою українського вторгнення в Курську область: тепер росіяни скидають авіабомби з винищувачів з більшої відстані.
Постійні бомбардування призвели до того, що населення міста, яке знаходиться трохи менше десяти кілометрів від Росії, значно скоротилося. Від колишніх 16 000 мешканців залишилося менше третини.
Довгі руки Москви, що тягнуться до українського кордону
Наталя Калініченко не поїхала з міста. Зараз у неї з десяток ключів від сусідів: вона годує
котів у покинутих квартирах і пересилає речі тим, хто виїхав. А взагалі-то 57-річна жінка -
журналістка. Але після чергового російського ракетного обстрілу приміщення редакції пошкоджено.
Повітряні атаки на її місто сильно вразили цю, здавалося б, стійку жінку. Вона погодилась взяти участь у тренінгу з психологічного відновлення, який проводили колеги на заході України. Трохи відновивши сили, повернулася лише в середині серпня, через тиждень після початку українського вторгнення.
«Відтоді атмосфера дуже змінилася, - каже вона. Люди нервують. Достовірної інформації,
що саме відбувається на фронті і де він проходить, мало. Це виснажує». У земляків багато запитань, найбільше хвилює «Якщо Українська армія не зможе втримати завойовану
територію? Якщо росіяни зруйнують місто задля помсти?».
Пані Калініченко вважає, що Київ несе часткову відповідальність за ці події. Секретність військової операції лише підживлює потік чуток і домислів. Тому журналісти збирають місцеві новини на сайті газети, в самій газеті, навіть якщо їм не дають офіційної інформації про військові події. Але є безпекова складова, повідомлення про соціальний захист тощо.
Пані Калініченко вважає, що місцева прив'язка, тобто інформація від місцевих керівників із посиланням на місцеві події - один із небагатьох ефективних засобів боротьби з недовірою. Водночас Москва робить усе можливе, щоб впливати на людей. За останні роки росіяни встановили кілька нових веж на кордоні для поширення своєї пропаганди, розповідає пані Калініченко.
«Вони розбомбили наші предавальні антени ще у 2022 році. Протягом кількох місяців у нас не було ні радіо, ні телебачення. Інформаційний вакуум заповнювався скоординованими
інформаційними психологічними кампаніями: мешканці російського прикордоння телефонували своїм родичам в Україну і казали, щоб ми не чинили ніякого опору і коли прийдуть сюди російські війська, нам гірше не буде, що мирне населення армія рф чіпати не буде, що треба трохи потерпіти і все буде добре і тихо, як раніше.
Після вторгнення Росії колишні довірливі відносини між сім'ями по обидва боки кордону поступилися місцем ненависті і брехні. Нормальні розмови вже навряд чи можливі, а росіяни навіть більше не публікують некрологи своїх загиблих військових у їхніх місцевих соціальних мережах, зазначає пані Калініченко. Очевидно, вони бояться, що публікація такої інформації може їм зашкодити.
Наступна лінія української оборони
Син Наталії Калініченко захищає Сумщину у зоні підпорядкування у 117 бригаді територіальної оборони Сумщини. Там же служить і боєць із бойовим позивним «Хам». 36-річний хлопець пішов добровольцем на початку 2022 року, до цього був водієм у Німеччині.
«Якщо чоловік вважає, що земля його, що у нього є дім, він повинен її захищати», - каже батько двох дітей. Для Сум це не просто порожня фраза: його дружина і сини живуть поруч із його позицією, і він бачиться з ними щотижня. Під час свого останнього візиту він ходив на риболовлю зі своїми синамипідлітками.
«Хам», або ж «хуліган», - командує підрозділом артилеристів. Із лінії кордону він здійснював мінометні обстріли. До 6 серпня залпи слугували стримуючим фактором: навесні ще були великі побоювання, що ворожі війська після невдалого наступу на Харків
можуть атакувати й Сумську область.
«Нас врятувало те, що росіяни не зайшли далеко», - каже один солдат.
117 бригада досі не бере безпосередньої участі в українському наступі на Курщині. Але нині вона більш завантажена роботою, ніж раніше, оскільки надає підтримку українським військам на території Росії. Наприклад, нещодавно вона обстріляла бункер, щоб заблокувати ворожих солдатів. Це дозволило українському підрозділу безпечно відступити з оточення.
Незважаючи на додаткові навантаження, вторгнення в Курську область дало сумським
захисникам в окопах деякий перепочинок. Певна напруга спала, адже ворог відійшов далі. І,
після більш ніж двох років лише оборони, солдати радіють цьому успіху.
«Тепер ми платиморосіянам тим добром, яким вони нас частували», - каже один із них.
Якщо українці не зможуть утримати завойовану територію в Курську, 117 бригада «Хама» знову опиниться на передовій. Тоді війна повернеться з новою силою. Але завдання солдатів залишаться тими самими.
Що буде після наступу на Курщині?
Але вони також знають, що наступ пов'язаний із великими ризиками. Досі залишається незрозумілим, як далеко українці мають намір просунутися і скільки втрат вони готові понести. Фронт на Курській ділянці вже кілька тижнів залишається практично стабільним, і з'являється все більше ознак того, що росіяни готуються до масштабного контрнаступу. Чи зможуть тоді українці утримати завойовану територію, поки що невідомо.
Якщо це не вдасться, 117 бригада знову опиниться на передньому краї оборони перед Сумами. Лінія фронту артилеристів - це темні окопи під землею, де влітку вони пітніють, а
взимку мерзнуть. Динаміка війни знову зміниться, а завдання залишаться такими ж,
як і сьогодні: щойно по рації «Хама» пролунає наказ відкрити вогонь, солдат дістає гранату і вкладає її у ствол міномета. Інший тримає запал. Коли він кричить «Вогонь!», кришка, яка
захищає від російських безпілотників, ненадовго відкривається. Потім граната перелітає через кордон. Хтось написав на ній «За наших товаришів».
