На перший погляд — це просто спортивна вітровка. Легка, зручна, створена для бігу. Але напис «Білопілля» на спині перетворює її на дещо більше, ніж елемент екіпірування. Це — мовчазна декларація приналежності. Нагадування про дім, який залишився за тисячі кілометрів. Про місто, де народилася, жила, навчалася. Про країну, з якої довелося виїхати не з власної волі, а рятуючи найдорожче — своїх дітей.
Рішення Юлії Бражник покинути Україну на початку повномасштабної війни не було легким. Воно далося через страх, сумніви, внутрішню боротьбу й відчуття провини. Але як мати вона зробила вибір, у якому безпека дітей стала важливішою за стабільність, кар’єру й звичне життя. Сьогодні Юлія живе в Канаді, будує кар’єру, виховує доньку і сина, біжить марафони — і водночас несе з собою Білопілля, Україну і власну історію, яку не стерти ні відстанями, ні роками.
- Ви народились у Білопіллі?
- Так. Народилась, жила, навчалась у першій школі… Після закінчення школи вступила до Сумського державного університету фінансів, вивчилась на бухгалтера і певний час працювала за спеціальністю на одному з сумських підприємств.
Протягом п’яти років до початку повномасштабної війни жила в Одесі. А у 2022 прийняла рішення виїхати за кордон. Рішення було для мене непростим, але зробила це заради безпеки своїх дітей. Маю 10-річну донечку Варю і синочка Левчика, якому на той час було всього два рочки.
Спочатку ми опинились у Чорногорії — ця країна першою спала на думку. Там пробули рік. Але ж Чорногорія насправді — дуже маленька країна. Там для дітей немає майбутнього, немає перспектив. У яких країнах, наприклад, цікава чорногорська мова? Її знають 20 тисяч жителів — і все… Тож вирішила рухатись далі й поїхала в Канаду. Тепер живемо тут.
Фото: З особистого архіву Юлії
- Як Ви адаптувалися за кордоном? Чи важко було? Все ж таки — інша країна, інші традиції…
- У Чорногорії було не дуже важко. Там менталітет багато в чому схожий з українським. Та й відносно недалеко до України. За рік перебування там я двічі їздила автівкою на Батьківщину. Досить багато в Чорногорії й наших земляків… і, на жаль, росіян також.
А от у Канаді адаптуватися було важко. Особливо з усвідомленням того, що перебуваєш за 10 тисяч кілометрів від рідного дому. Навколо — інші люди, інша мова, яку потрібно знати. Інша ментальність.
- Як Вам далося вивчення мови? Їхали вже «підготовленою»?
- Як і більшість, базові знання мала ще зі школи та університету. А тут уже довелося братися за це серйозно.
- А як адаптувались Ваші діти?
- Діти взагалі дуже легко адаптуються. Не лише мої — усі. Вони швидко сприймають нове. Моєму меншому сину зараз 5 років. Він приїхав до Канади, коли йому було два. Зараз українською він не розмовляє, хоча прекрасно мене розуміє, бо до дітей я завжди говорю українською. Але відповідає англійською. Часто прошу повторювати слова чи фрази українською, але йому це дається дуже важко.
Донечка знає рідну мову. Вона навчалася в першому класі в Україні, другий клас — у Чорногорії і вже майже три роки навчається в Канаді. Вона теж досить швидко адаптувалась. Зараз мої діти вільно розмовляють англійською.
- Працюєте в Канаді за фахом?
- Так. Працюю бухгалтером в офісі. Тут податкова система побудована інакше, ніж в Україні. Не кожна компанія має свого бухгалтера — існують бухгалтерські підприємства, які надають такі послуги. В одному з них я й працюю.
- Чи часто буваєте на малій батьківщині?
- Приїжджала в травні минулого року. Потрібно було вирішити деякі документальні питання — в Україні це зробити простіше. На жаль, у Білопілля потрапити не змогла, бо батьки там уже не живуть. Вони переїхали в село на Білопільщині, де жила моя бабуся, подалі від небезпеки.
- Батьки не хочуть виїжджати?
- Ні. Я багато разів пропонувала, але вони не хочуть. Вони й з дому не хотіли виїжджати. Але ж ви знаєте, що зараз у Білопіллі дуже гучно. Тож довелося…
- Де Ви взяли вітровку з написом «Білопілля»?
- У мене є хобі — я займаюся бігом. Позаминулого року в Канаді проходив великий марафон, у якому я взяла участь — пробігла напівмарафон, 22 кілометри. У місті Калгарі, де я проживаю, організувались українські бігові ком’юніті, які вирішили створити вітровки з українською символікою. Кожен міг обрати свій напис. Зазвичай на спині пишуть прізвище, але я вирішила, що воно буде маленькими літерами спереду, а ззаду — назва мого рідного міста.
У Канаді дуже багато українців. Не лише тих, хто приїхав під час війни, а й нащадків тих, хто мігрував ще за часів Другої світової. І було дуже приємно, коли біжиш парком і раптом чуєш: «Привіт, а я із Сум».
Фото: З особистого архіву Юлії
- Доводиться спілкуватися з земляками в Канаді?
- Так. Особливо, коли бачать куртку з українською символікою, одразу розуміють, що я українка.
- Як корінні канадійці ставляться до українців?
- Загалом дуже добре. Адже напевно в кожного другого, з ким я тут спілкуюсь (а по роботі доводиться спілкуватись із багатьма), хтось із рідних пов’язаний з Україною. В когось бабуся з України, в когось батьки…
От і нещодавно був цікавий випадок. Мене найняла нова дуже велика енергетична компанія. У фінансового директора компанії прізвище Троняк. Якось у робочій телефонній розмові запитує мене: «Ти бачила моє прізвище?» Бачила, відповідаю. «А в мене дідусь із міста… «зліва». Велике таке місто в Україні…» Львів чи що? – уточнюю в начальника. Каже, так, Львів!
Тобто людина-канадієць взагалі до України не має ніякого відношення, але в нього дідусь був українець і він дуже цим пишається!
Українців тут поважають. Ми працьовиті, швидко адаптуємось. У Канаді немає суттєвих соціальних виплат для біженців, як, наприклад, у тій же Німеччині. Єдиний спосіб жити тут добре – працювати. І це бачать.
Звісно, трапляються й поодинокі негативні випадки. Іноді доводиться пояснювати, чому ми були змушені залишити нашу країну. Якось, прийшовши в одну організацію, мала розмову з однією жінкою з Ірану…
«А вам подобається ваш президент? Ви ж виїхали з країни...» - звернулась вона до мене. «Я хочу, щоб ви зрозуміли, ми їхали не від президента, не від президента. Ми їхали від війни, аби діти були в безпеці. Це ви приїхали, тому що у вас авторитарний правитель. І ви звідти тікали просто від влади, а ми тікали від війни. Це дві великі різниці» - відповіла їй. Натомість почула щось на зразок «Я вас розумію», але бачила, що в очах розуміння нема.
- Чи підтримуєте зв’язок із земляками?
- Так. На Білопільщині лишилися рідні. Хоча багато знайомих роз’їхались по світу – в Німеччину, Велику Британію, в Іспанію… Але ми постійно на зв’язку. Завжди намагаюсь бути в курсі подій у рідному місті, слідкую за новинами в місцевих Телеграм-каналах, спілкуюсь із родиною. Все одно відчуваю емоційний зв’язок із Білопіллям…
- Плануєте повертатися після закінчення війни?
- На жаль, ні. І на те є багато причин. За три роки в Канаді я побудувала кар’єру, навчаюсь у коледжі й одночасно працюю. Мої діти вже більше канадійці, ніж українці. Їхнє життя, до якого вони вже звикли, їхні нові друзі — тут. Хоча ми зберігаємо наші традиції, вчимо мову… Але вирвати дітей зі звичного вже середовища, аби знову починати все спочатку… Напевно ні.
Як мати, я відповідаю за майбутнє своїх дітей. Як жінка, яка була змушена виїхати, іноді відчуваю провину. Бо «ми – тут, а хтось лишився там, під обстрілами…» Але для мене безпека дітей – понад усе.
До війни я мала в Україні хороше життя, стабільне фінансове становище, роботу, квартиру в Одесі. Втім, я зробила свій вибір. Правильний він чи ні – покаже час.
Ми обов’язково приїдемо в Україну в гості, щоб дідусь і бабуся побачили онуків, за якими вони дуже сумують. Бо дім — це не лише місце. Це люди, пам’ять і любов, яку неможливо залишити за кордоном.
