Що допомагає людині триматись під час війни? Що допомагає зберігати емоційну врівноваженість, стабільність і не втрачати здоровий глузд? Шукаючи відповідь на ці запитання, можна перечитати купу психологічних порад в Інтернеті, взяти участь у різних корисних тренінгах, а можна просто поглянути на людей, котрі живуть поруч із нами і хоча б спробувати перейняти їхній досвід.
«Хто така Таня Синько?» - вже кілька разів чули запитання від різних людей, які, переглядаючи один із місцевих Телеграм-чатів, помічали смс від жінки, котра на диво швидко попереджала про загрозу шахедів, КАБів та іншої ворожої зброї, що летить на наш регіон. Її короткі сповіщення, що за кілька хвилин губляться між сотень інших повідомлень, не лише сповіщають про небезпеку, а й викликають усмішку на обличчі, бо, незважаючи на всю серйозність ситуації, своєю оригінальною подачею жінка додає позитиву іншим учасникам спільноти. Дехто дякує за інформацію, дехто обурюється, залишаючи гнівні коментарі зі звинуваченнями в бік Тетяни, хоча ані адрес, ані локацій у її повідомленнях не зазначено…
Звідки ця жінка бере таку важливу для жителів Білопільщини інформацію і як під час небезпеки знаходить можливість ще й пожартувати та підтримати настрій іншим? Про це запитали у неї особисто, під час телефонної розмови, з якої дізнались про життя Тетяни у прикордонному Білопіллі й про те, завдяки чому жінці вдається тримати себе «у формі».
- Я корінна білопільчанка, все життя тут живу. Зараз займаюсь домашнім господарством, разом із чоловіком тримаємо худобу, обробляємо городи... Маємо дорослу донечку, яка нині – за кордоном. Насилу вмовили її виїхати…
Відколи в серпні на нашу громаду і на місто почали летіти КАБи, не змогла сидіти осторонь, хотілося вчасно попередити людей, уберегти від небезпеки, тож стала частіше дописувати в чат. Бо знаю, як то страшно – потрапити під обстріл. Я й сама не раз опинялась у небезпеці, і голова розбита була, і стеля на мене падала у відділенні Нової пошти, коли росіяни обстріляли центр міста. Тоді я саме була у відділенні… Та й у нашому будинку колись осколками трохи посікло дах, але то дріб’язок, відремонтували і живемо собі далі…
- Вам і в лікарні доводилось лежати через поранення?
- Ні, до лікарні не зверталась. Ніколи мені цим займатись. Бо треба встигнути і худобу попорати, і городи привести до ладу, і хлопцям нашим щось приготувати, з’їздити в Суми за посилками, посортувати їх та розвезти на позиції. Адже мій чоловік – військовий волонтер, а я йому в усьому допомагаю…
Тетяна Синько з чоловікомФото: facebook.com/Таня Романова (Синько)
- То інформацію про ворожу зброю Ви берете у військових?
- Ми з чоловіком – часті гості на позиціях, побували в різних гарячих точках нашої країни і на самому «нулику», знайомі з багатьма військовими, які й попереджають нас про загрозу, а я ділюся інформацією з нашими жителями. Звісно, без локацій та адрес, але, коли маю час і можливість, прагну вчасно попередити людей, аби вони встигли сховатись. Та і мій чоловік – то справжній радар. Коли стає неспокійно, часто виходить на город і моніторить ситуацію, спостерігає, куди і що полетіло, коли і де приземлилося.
- Як ставитесь до хейтерів у чаті, які звинувачують Вас майже у корегуванні?
- Байдуже. Бо якщо я своїми СМС допоможу хоча б двом-трьом людям, то робитиму це і далі. Багато людей пишуть мені в особисті повідомлення, дякують за попередження, і я радію з того, що змогла вчасно їх застерегти…
Бувало, виїдемо з чоловіком у місто у справах, побачимо наших знайомих військових, а вони до Романа напівжартома: «Ти навіщо її сюди привіз? Зараз як будуть пуски КАБів, хто буде попереджати про небезпеку?!».
Деякі люди стоять біля своїх підвалів і чекають мого «блим», після якого можна на певний час зітхнути з полегшенням, бо то значить – бомба впала. Але найстрашніше для мене написати «КАБ на місто»...
Пам’ятаю, як під час однієї з ворожих атак на території міста не розірвався КАБ. Кілька днів його не могли знайти, тож ми з Ромою вирушили на його пошуки. Адже чули, як летів, розуміли, в якому напрямку. Поїхали, перевірили, він дійсно був у тому місці, де ми і думали: лежав нерозірваний і міг будь-якої миті здетонувати. А там – і дорога поруч, і худобу люди випасають… Одразу сповістили відповідні служби, вони бомбу забрали.
- Чи не думали виїхати з міста, подалі від небезпеки?
- Мені дуже тяжко дається білопільська розруха. Коли десь є влучання та руйнування, відходжу від цього кілька днів. Дивлюся на ті місця і плачу… Але при цьому розумію, що треба зібратися і жити далі…
За період повномасштабної війни не виїжджали з Білопілля жодного разу. І не плануємо. Виїдемо тільки в тому випадку, якщо над містом, не дай Бог, замість українського прапора висітиме ворожа ганчірка. Це наша земля і нехай нас бояться ті, хто на неї прийшов, а не ми їх боятимемось. Вірю – наші захисники зроблять усе надможливе, аби над Білопіллям і над усією Україною врешті замайорів мирний жовто-блакитний прапор. А ми повинні їм у цьому допомагати.
За це борються наші воїни, за це, починаючи з 2015 року, воює наш зять, який нині перебуває під Вовчанськом. І хоч і має проблеми зі здоров’ям, списуватись зі служби категорично відмовляється. Бо воює не за гроші, як деякі диванні експерти люблять звинувачувати в цьому наших військових. Разом зі своїми побратимами він стоїть за свободу нашої країни.
- Прочитала в чаті, що окрім волонтерства, Ви ще й піклуєтесь про безпритульних тварин…
- Так. Люди виїжджають із громади, залишаючи своїх домашніх улюбленців напризволяще. Є і більш відповідальні, які, виїжджаючи, просять приглянути за чотирилапими. Тож я їх забираю до себе, бо мені їх дуже шкода.
Останнім часом і під хвіртку пухнастиків підкидають, бо знають, що не кину їх і погодую. На сьогодні маємо 24 котиків і трьох собачок. Двох кішок допомогли стерилізувати місцеві дівчата-зооволонтери, а третю ну ніяк не можемо впіймати! Вона в нас дуже плодовита, ось і знову чекаємо на поповнення.
Частина наших тварин живе в сараї з худобою, а решті, яким сарай прийшовся не до душі, ми з чоловіком облаштували підвал. Купуємо їм корм, годуємо, даємо прихисток. А куди діватись? Вони теж – живі істоти…
Кілька днів тому мені телефонували люди, які виїхали з Білопілля та залишили собачку і котиків… Просили допомогти. Тож поїхали з чоловіком, упіймали собаку, повантажили його разом із будкою до автівки і відвезли власникам.
Іноді пропоную людям узяти собі пухнастих улюбленців із тих, хто в нас живе – на жаль, ніхто не хоче. Кілька разів писала про це і в чаті, але охочих не знайшла. Навпаки пропонують своїх.
А ось днями з чоловіком намагались знайти алабая, долею якого перейнялося багато жителів міста. Хтось напише про його імовірне місцезнаходження, їдемо з Ромою туди, а там його вже нема. За деякий час знову читаємо: бачили там-то. Сідаємо в машину, їдемо на пошуки – безрезультатно. Ганялися за ним два дні, але не знайшли. Його врятували інші люди, сумські зооволонтери, які тепер намагаються зберегти йому життя, адже пес був у жахливому виснаженому стані...
- Тож як все таки зберегти себе у таких стресових умовах і не впасти у відчай? Що допомагає особисто Вам триматися та ще й підтримувати інших? Це видно з Ваших повідомлень, якими Ви намагаєтесь підбадьорити учасників спільноти.
Фото: facebook.com/Таня Романова (Синько)
- Я не зациклююсь на війні. У цій божевільній обстановці завантажую себе роботою настільки, що просто не маю часу хвилюватись і боятись. Іноді поспати вдається лише пару годин на добу, а іноді ніколи навіть і поїсти. Тож, думаю, щоб не піддаватися стресу, треба чимось займатись, не заглиблюватись у свій поганий стан, бо інакше можна зійти з розуму.
Нам усім треба допомагати наближати перемогу, хто чим може. І я зараз не лише – про донати. Хтось може сплести пару шкарпеток для захисників чи посмажити сковорідку картоплі і віднести хлопцям, які живуть по сусідству. Це неважко. Але така, здавалося б, маленька допомога стане великим кроком до нашої перемоги, якщо робити це разом.
Втім, дуже боляче усвідомлювати, що серед нас усе ще залишаються люди, які, буває, підходять і кажуть: «У нас є чим допомогти, але ми не будемо цього робити. Бо як зайдуть росіяни, то ми не допомагали військовим ЗСУ». Це просто жах…
Або ще «краще», коли кидають «камінь у наш город»: «Вам що, мало грошей, що ви подалися у волонтери?!» Чуючи таке, встаю з машини і кажу: «Сядь на моє місце, їдь і заробляй гроші». Мені ніхто за це не платить, а чоловікової зарплати майже не бачу, бо більша частина коштів іде на заправку машини, якою ми щоразу їздимо до Сум, на пошту. Забираємо гуманітарну допомогу, веземо її на позиції. Це і продукти харчування, і одяг, і сітки, окопні свічки та інші необхідні речі, які замовляють наші захисники. У Фейсбуці в нас є волонтерська група, де я публікую дописи про допомогу, так і збираємо все необхідне, сортуємо і веземо.
Ми робимо це не для піару, не для визнання, не за гроші. Ми хочемо одного – аби скоріше закінчилась війна, аби до Білопілля повернулась наша дитина і зять. Хочемо внуків, врешті-решт, які зростатимуть на своїй українській мирній землі. Хочеться спокою, а для цього треба щось робити, бути корисною у таких важких умовах, а не сидіти, склавши руки.
