У ці листопадові дні своє 70-річчя відзначає українська поетеса, перекладачка, критик Наталка Білоцерківець - унікальний голос української поезії, наша землячка. А голос Н.Білоцерківець і справді є унікальним в українській поезії...
Сама себе вона відносить до покоління 80-х, а на моє переконання, вона займає значну нішу в усій нашій українській поезії, бо є таким чистим ліричним голосом, який протягом тривалого часу гучно звучить у нашій літературі.
Витоки її творчості починалися в Куянівці. Тут 8 листопада 1954 року вона народилася, у цьому мальовничому селі промайнуло її дитинство, тут вона закінчила місцеву середню школу із золотою медаллю. Та і як мало бути інакше, коли її батьки були знаними в районі учителями та обдарованими особистостями. Батько Геннадій Гамалій, учитель рідної мови, походив із Сумщини, пройшов війну, писав прозу (у 60-ті роки вийшли друком дві збірки оповідань). Мати Анастасія Лисивець родом із Київщини, теж педагог-філолог, уже в старості оприлюднила окремою книгою спогади про пережитий Голодомор та примусові роботи у гітлерівській Німеччині.
Ось у такій сім’ї зростала Наталка, і це не могло не відобразитись на її подальшому житті. Її батьки, за словами самої Наталки, це покоління тієї сільської інтелігенції, котра вимирає, як явище. Геннадій Гамалій (Білоцерківець) керував у школі літературною студією “Пролісок”, членом якої була і Наталка. Її дитячі поезії друкувала районна “Радянська правда” (нині “Білопільщина”), а перший вірш на українських теренах з’явився у 1965 році в газеті “Зірка”. Пізніше, будучи іще школяркою, вона друкувала свої поезії у відомих українських журналах “Піонерія”, ”Україна “, ”Дніпро “, а перші враження від споглядання життя, дитяче замилування світом знайшли своє відображення у першій збірці поетеси “Розкрилля” (1973), хоча сьогодні вона і не вважає її за якесь досягнення, тому навіть не включила її у перелік виданих збірок. А їх у неї сім: ”Балада про нескорених”, ”У країні мого серця”, ”Підземний вогонь”, ”Листопад”, ”Алергія”, ”Готель Централь” та книги літературної критики.
Після закінчення Куянівської школи Наталка навчається на філологічному факультеті Київського університету імені Т Шевченка, після закінчення якого працювала в редакції газети “Баришевські вісті” (1977-1979), редактором у відділі преси Національного комплексу “Експоцентр України”, науковим співробітником Літературно-меморіального музею М.Рильського (1979-1982), редактором відділу поезії видавництва “Молодь”(1982-1984). З 1986 по 2010 Наталка працює редактором відділу літератури і мистецтва журналу “Українська культура”.
Наталка Білоцерківець - одна з найяскравіших представниць неоромантичної течії в модерній українській поезії. Її поезія справді вишукана, а особливістю її є те, що тяжіє вона до класичних суворих форм та елегантності почуттів. Вона лірична аж до ніжності, щира, притягує до себе. Уже в зрілі роки з’являється філософічність, естетизм. Поетесу ставлять в один ряд з поетами-вісімдесятниками, яких називали “третьою хвилею” української поезії. Хоча сама мисткиня не зовсім із цим погоджується.
З її слів, вона намагалася так будувати свої поезії, щоб кожен із читачів її творів міг уявити себе всередині її вірша, відчути атмосферу переживань автора, щоб відчуття поетеси стали надбанням читача, тому замість “я” у віршах казала “ти”.
Поезії Н.Білоцерківець дають і читацьку насолоду, і чимало підстав для роздумів, бо вони життєві, написане в них – пережите і сприйняте автором, принесене через власну душу.
За переконаннями нашої землячки, поезія – це не тільки те, що хотів сказати автор, що він втілив у своєму задумі. Вона хоче зрозуміти, як її поезія сприймається у той чи інший період життя. Тому має багато зустрічей. Вона поруч із читачами. Вона слухає їх, вона налаштовується на їхню хвилю, але ніколи не підлаштовується під них. Поетеса з читачами поруч, але вона попереду них.
Сьогодні, під час повномасштабної війни, вірші Н. Білоцерківець, навіть написані давно, звучать по-особливому, мають інший підтекст, інше сприйняття. І в цьому їх справжність, як і справжність самої Наталки Білоцерківець, - людини, поетеси, землячки.
До речі, останніми роками Наталка писала прозу, але після вторгнення росії в Україну в 2022р., повернулася до поезії. Її твори перекладені багатьма мовами світу: англійською, шведською, болгарською, польською, німецькою. А от російською – ні. І Наталка нею ніколи не писала. Це теж штрих до її життя.
Разом із чоловіком Миколою Рябчуком, журналістом і культурологом, дочкою Анастасією, соціологом, та сином Юрієм, музикантом, наша землячка живе у Києві, нікуди не подалася в далекі світи, продовжує творити і бути справжньою частиною України.
Дякую долі, що особисто знайомий із Наталкою, бував на її зустрічах із читачами, вживу слухав її поезії, дискутував із нею про сучасну українську літературу, зберігаю унікальну перепису з її батьками, коли вони, будучи на пенсії, проживали у Баришівці, поблизу дочки.
