23 грудня громада провела в останню дорогу воїна-земляка, солдата, зовнішнього пілота (оператора) безпілотних літальних апаратів відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів 2 аеромобільного батальйону Олександра Миколайовича Швагера, який добровільно пішов на війну захищати Україну від ворога. Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, стояв на захисті країни до кінця.
Як повідомляє Культура Білопільської громади, Олександр Швагер на позивний «Німець» народився 16 квітня 1999 року у Білопіллі. Закінчив Білопільську загальноосвітню школу № 4, потім – Білопільське вище професійне училище, здобув професію електрика.
За станом здоров’я строкової служби в армії не проходив. Під час чергової хвилі мобілізації, влітку 2024 року, поїхав у Сумський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, аби виконати свій військовий обов’язок, хоча й мав певні проблеми зі здоров’ям. Бажав керувати безпілотними літальними апаратами.
- Мій син – справжній захисник, - каже мама загиблого Наталія Володимирівна. – Піти на війну - було його рішення. Тоді я була шокована, адже в нього проблеми зі здоров’ям. Син казав: «Не хвилюйтеся. Прийшла моя черга. Я йду захищати Україну. Хтось же мусить. І не плачте, мамо, ви мене таким виховали». І пішов…
- Було складно і морально, і фізично, - продовжує жінка, - але це не зламало вольового духу ні мого синочка, ні нашого з чоловіком.
Ми казали, що з його здоров’ям не місце на нулі, на що він постійно відповідав: «Навіть не говоріть про це! Як же я без хлопців… Я не залишу своїх побратимів!».
Після кількох місяців виснажливої підготовки мрія хлопця здійснилася: Олександр був призначений на посаду - зовнішній пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів 2 аеромобільного батальйону. Керував безпілотними літальними апаратами різної модифікації.
Щойно випадала нагода, телефонував або писав коротенькі повідомлення: «Привіт, мої любі, живий», «Все добре. Як ви?», «Було жарко та ми вистояли»…
Останній раз Олександр виходив на зв’язок 27 листопада, коли повідомив, що йдуть на бойове завдання. Наступного дня хлопець рідним не відповів… Надіслані СМС-повідомлення так і залишилися непрочитаними. Навіть сьогодні, мама Олександра не вірить у його загибель і час від часу надсилає йому «коротенькі привіти».
І хоч би як рідні сподівалися на диво: один телефонний дзвінок, сповіщення про смерть та результати ДНК-експертизи, обірвали усі надії…
Мужній воїн загинув смертю хоробрих. Унаслідок поранення, несумісного з життям, отриманого під час ворожого артилерійського обстрілу з боку противника, поблизу населеного пункту Білогорівка Сіверськодонецького району Луганської області серце земляка зупинилось.
За своє коротке життя, відтепер йому навіки 25, так і не встиг збудувати будинок, посадити сад, одружитися та дочекатися онуків.
Олександр мав золоті руки, не цурався роботи. Був відкритим та щирим у спілкуванні. Полюбляв комп’ютери.
Рідні, знайомі та побратими згадують його добрим, сповненим любові до своєї родини, рідного краю, української землі. Він мріяв про Перемогу і наближав її з усіх сил. Саме таким він залишиться в нашій пам’яті.
23 грудня, громада провела в останню дорогу воїна-земляка.
Вшануймо нашого Героя молитвою, свіжозрізаними квітами, покладеними до місця його вічного спочинку. Низький уклін, Тобі, наш Воїне! Слава Герою! Навіки слава!
