Білопільщина знову в скорботі: захищаючи Батьківщину від загарбників, на Курському напрямку загинув житель Білопільської громади солдат Микола Стребак. 10 січня 2025 року земляки провели захисника в останню путь...
– Вже минуло близько 20 років відтоді, як мій племінник виїхав до Харкова. Там жив, працював, був на хорошому рахунку у керівництва, яке його поважало і не раз відзначало за сумлінну роботу, - говорить тітка Миколи Лідія Анатоліївна. – Та й батьків Коля не забував. Приїжджав до Білопілля, провідував, допомагав їм по господарству. Знався на електриці, на сантехніці, на будівництві. Міг і плитку покласти, і поштукатурити, і шпалери поклеїти… Завжди відповідальним був у роботі. Якщо треба щось зробити – обов’язково зробить усе якнайкраще. Любив працювати по дереву: вирізав різні статуетки, іконки – то більше для душі. А ще він був хорошим, люблячим татом, дуже любив свою донечку Дашу…
- Дбав Коля і про своїх побратимів. Бувало, дзвоню, питаю «Що ти робиш?», а він саме їсти хлопцям готує, - згадує мама загиблого захисника Валентина Анатоліївна. – Бідкався, що побратими зазвичай усухом’ятку щось їли. То він їм і супу чи борщу вмів наварити, і котлет накрутить, і салатів зробить. Ось і перед Новим роком смачних страв наготував…
Як розповідає пані Валентина, першого разу її син міг піти на службу ще у вересні 2022 року. Але тоді на медкомісії він та деякі хлопці не пройшли за станом здоров’я – їх повернули додому. А вже у травні 2024 року його знову викликали до ТЦК. Пройшов підготовку, за направленням поїхав на Харківщину, а далі – на Курський напрямок, в Суджу.
Фото: З архіву родини
- Коля телефонував чи писав мені майже щодня, вранці та ввечері. Якщо дозволяла можливість, говорили телефоном, а ні – то відписувався, все одно повідомляв, що з ним усе добре. Хіба що, бувало, коли на позиції виїжджав, то там не було зв’язку, - продовжує Валентина Анатоліївна. - Дуже хотілося йому додому, побачити рідних. Пам’ятаю, відпустили Колю в грудні, всього на день. Приїхав, провідав родичів, сходив на кладовище, на могилу свого меншого брата Володі, який вісім років тому загинув за трагічних обставин. А о 5 вечора Коля знову повернувся у свою бригаду...
Фото: З архіву родини
Зараз Валентина Анатоліївна, разом із чоловіком та онуком проживають у Сумах. У травні, коли в Білопіллі оголосили обов’язкову евакуацію, подружжя виїхало подалі від небезпеки.
- Вісім років тому, після трагічної загибелі мого меншого сина Володі, я стала опікуном свого маленького онука. Так і живемо разом - я з чоловіком та наш внучок. Та й Коля часто приїжджав до Сум по роботі чи так, на базарі скупитись для хлопців. Зміниться, бувало, з позицій, подзвонить, каже – їду. Збираюся тоді, виїжджаю до базару і ходимо з ним ті півтори-дві години. А колись відпустили аж на три дні, то був із нами разом. Тепер немає Колі… Лишився лише один син, який уже 20 років живе за кордоном.
6 січня, о першій годині ночі, Коля подзвонив і сказав, що виїджає в Малу Локню, забирати поранених. Це був його останній дзвінок. А вже о восьмій ранку зателефонував його командир і сказав, що Колі вже немає...
Коли його командир приїжджав на поховання, говорив, що таких людей як Коля, дуже мало… Що він завжди був спокійним і відповідальним, ніколи не конфліктував, виконував усі поставлені перед ним завдання. Навіть не можу передати, який то невимовний біль – ховати власних дітей… - говорить пані Валентина.
Довідково
Стребак Микола Анатолійович народився 12 березня 1979 року в Білопіллі. Закінчив місцеву школу №1, потім – Білопільське професійне училище № 5, де здобув професію слюсаря механоскладальних робіт-електромонтажник. Про це повідомляє Культура Білопільської громади.
Трудову діяльність розпочав електромонтером станційного устаткування радіофікації у Білопільській філії «Укртелеком». Потім працював за професією на Сумському машинобудівному виробничому об’єднанні. У 2004 році виїхав до Харкова. Працював на одному з місцевих хлібозаводів.
Як і тисячі наших співвітчизників, під час повномасштабної війни став до лав захисників України. З 13 травня 2024 року проходив службу у військовій частині м. Кривий Ріг на посаді номера обслуги зенітного ракетного взводу стрілецького батальйону. Боронив Харківський, потім – Курський напрямки.
6 січня 2025 року під час ведення бойових дій біля населеного пункту Мала Локня Курської області отримав поранення несумісні з життям.
У серцях рідних Микола назавжди залишиться доброзичливим, щирим, люблячим, дбайливим та турботливим сином, другом, порадником. У загиблого залишилися батьки та донька. Поховали земляка з усіма почестями під залпи почесної варти та Державний Гімн України.
Вічна пам’ять і слава захиснику!
