Дмитро Павлович Шокун, мешканець Білопілля, народився 1927 року в селі Янченки. Його дитинство припало на важкі довоєнні роки, а юність — на саму війну. У 1941, коли розпочалася Друга світова війна, Дмитру було лише 14 років. Він ще не встиг по-справжньому увійти в доросле життя, як на його долю випало пережити нацистську окупацію.
Ті роки він згадує з болем і жахом: вулиці були порожні, люди боялися виходити з домівок, щодня когось забирали — хто в Німеччину, хто просто зникав безвісти. Було страшно жити, страшно дихати, страшно чекати, що станеться завтра.
Після визволення Білопілля юнак одразу вступив до залізничного училища — відчував, що потрібно жити далі, будувати, відновлювати. Так Дмитро Павлович і пов’язав усе своє життя із залізницею. Старанна, чесна праця, скромне життя, мирне небо — усе це здавалося вічним. Але історія знову зробила коло.
З Дмитром Павловичем і його родиною я зустрілася у вересні 2022 року, напередодні його 95-річчя. Тоді разом ыз моєю сусідкою Галиною Дмитрівною Потьомкіною ми згадували минуле і мріяли, що війна скоро закінчиться.
Я розмовляла з Дмитром Павловичем, записала його спогади.
Минуло два роки. Неспокійне життя в Білопіллі не змусило Галину з родиною залишити місто.
— Тут усе наше. Тут батькові затишно, і він усе розуміє, навіть повністю втративши зір. Є город, невелике господарство. Підтримує син із родиною. Ми живемо в такому місці, де постійно чутно вибухи. То КАБи падали неподалік, то ракети…
Але 16 липня 2025 року — дата, яка навіки вріжеться у пам’ять родини. Цього дня біля будинку Дмитра Павловича впали російські бомби. Зруйновано господарські споруди, пошкоджено дах будинку, вибито вікна. Та найстрашніше — знову повернувся страх, такий знайомий ще з юності.
Разом ыз ним у той момент удома була донька Галина. Вона згадує:
«Все сталося дуже швидко. Гул, вибух, розбиті шибки, уламки, які летіли у двір та в хату. Сусідську собаку Ярду вбило на місці. Мене від поранень і порізів врятувала порада сина — заклеїти вікна скотчем. Я не полінувалася й усі вікна проклеїла — це й урятувало. На мене впали лише невеликі скалки. Ми були шоковані. Батько, хоч і не бачить, усе відчув — кожну вібрацію, кожен звук, кожен наш крик».
Дмитро Павлович нині повністю незрячий. Він не бачить, яким стало місто, не бачить зруйнованого подвір’я. Але серцем усе відчуває. Після обстрілу донька тимчасово вивезла його до іншого будинку, але вже наступного дня вони повернулися. Бо дім — це дім. Навіть із вибитими вікнами.
Ця сім’я — живе нагадування про те, скільки горя приносить війна. Один раз вони вже пройшли через це. І от знову — у глибокій старості, під обстрілами, під ракетами — зустрічають війну, ніби в замкненому колі історії.
Дмитро Павлович Шокун — це жива історія, втілення незламності й болю. Людина, яка пройшла через два кола пекла. І яка тримається — разом із донькою, разом із рідною землею.
***
Цього ж дня, 16 липня, внаслідок ворожої атаки виникла пожежа в одному з будинків неподалік.
На боротьбу з вогнем виїхав рятувальний підрозділ. Пожежні оперативно ліквідували всі осередки горіння, аби не допустити подальшого розповсюдження вогню. На щастя, ніхто з громадян не постраждав.
