22 вересня Дмитро Шокун святкує 95-річчя. Він не з розповідей знає, що таке війна. Його рідна Білопільщина була окупована в далеких 40-х, коли на українську землю прийшли нацисти. Сьогодні ж історія повторюється і вже росіяни постійно обстрілюють рідний край. Тому найбільше пан Дмитро хоче Перемоги!
Розповідаємо про нелегкий життєвий шлях ювіляра, який встиг і в Харкові навчатись і за Полярним колом свою другу половинку знайти.
Народився у звичайній сільській родині
Дмитро Павлович Шокун народився у селі Янченки 22 вересня у далекому 1927 році. П’ята дитина у родині Шокунів росла, як і всі діти того часу. Батьки працювали в колгоспі. Бабуся і дідусь жили у Валіївці. Вся рідня - місцева. Жили звичайним життям. Старші дивились за меншими. Чотири класи - в початковій школі в Янченках, далі – Воронівська школа.
У шостому класі Дмитра застала війна. Два роки окупації, не найкращі спогади. Одразу після звільнення Білопільщини Дмитро пішов навчатися в залізничне училище в Білопіллі на слюсаря-ремонтника. Всіх хлопців, старших 17 років, у 1943 році забирали на фронт. А трохи молодших через військкомат відправляли на навчання.
Два роки навчання - і направлення у Харків, там потрібніше. У великому місті Дмитро працював у вагоноремонтному заводі. Перший запис у його трудовій книжці датований жовтнем 1945 року. І з того часу Дмитро Павлович працював ще пів століття.
Родина Шокунів з мамою після війни Фото: З особистого архіву родини Шокунів
Відрядження у Мурманську область
Після Перемоги на початку 50-х років пішло масове переселення українців з робочими спеціальностями на Північ. Дмитро отримав направлення, як тоді казали - відрядження, у Мурманську область. Там якраз прокладали залізниці й розвивали цю галузь. Місце направлення звучало символічно – Полярний круг.
- У 1947 році, в розпал голодомору, коли ще навчався в Харкові, приїхав додому в Янченки. Ну що таке двадцятирічний юнак з села опинився у промисловому місті? Хотілося додому, сподівався на допомогу.
Приїхав і почув, як з печі молодший брат просив: «Мамо, дай щось поїсти...». Тоді родина переживала важкі часи. Дідусь у Валіївці ловив рибу, мама продавала. Якісь копійки дозволи виживати, - згадує він.
Можливо, з тих часів Дмитро зрозумів, що треба розраховувати лише на власні сили. Північ зовсім по-іншому формувала життєві цінності. Тут - інша природа, інше життя. Саме тут Дмитро зустрів своє кохання – медичну сестру Ніну.
Молоде подружжя Шокунів. Фото 50-х років.Фото: З архіву Д.Шокуна
- Вона родом з Горьковської області, ми познайомилися, розписалися у 1954 році. Запросили сусідів. Повідомили, що зареєстрували шлюб. Такі тоді були весілля. Того ж року народилася донька Галина. Пізніше нам дали аж одну кімнату у трикімнатній квартирі. Мали на всіх одну кухню і санітарну кімнату. Так жили багато років.
Я працював. Дружина - теж. Донька росла, ходила до школи. Відрадою родини були вихідні. Це - поїздки в ліс, риболовля, мисливство. Ми ніколи не забували нашу Білопільщину. Працюючи на Півночі, завжди хотіли повернутися додому. Щоліта Галина і її молодший брат приїжджали у Янченки.
Ми хотіли переїхати на Білопільщину. І дружина поставила вимогу: щоб поруч була річка і вільна земля. Знайшли ділянку в місті, поблизу третьої школи, і почали будувати дім. Влітку будуємо, а потім їдемо на Північ працювати. Так тривало кілька років.
У вісімдесяті в Україні все було дефіцитом. Мені на Півночі доводилося купувати тонну цементу і переправляти його сюди, аби добудовувати хату, - ділиться спогадами про життя чоловік.
Власне, в цій хаті зараз і доживає свої роки Дмитро Павлович.
Батько і донька Галина - найрідніші люди.
Життя на рідній Білопільщині
- Батьки переїхали в Україну і жили ще в недобудованій хаті. Мама працювала в лікарні, батько – машиністом на Куянівському цукрозаводі.
Замість полювання, риболовлі батьки почали займатися господарством. Вирощували нутрій, кіз, батько завів пасіку, мали великі городи.
Мої батьки завжди працювали, для них не було легких чи важких часів, бо в кожен період виживали завдяки своїй праці.
Спочатку підтримували мене, потім народився онук, якого ми назвали на честь дідуся Дмитром, - розповідає Галина.
Дмитра Потьомкіна добре знають у місті і на Білопільщині як патріота і відповідального підприємця.
- Максимально відповідально робити свою справу – це у нас сімейне. Якщо взявся за справу, то треба довести її до кінця. Таким є і наш онук, і мій син Дмитро.
Наш батько завжди працював і навчив нас цінувати родину, розуміти, що лише праця тримає людину на цьому світі, - додає вона.
Його підтримує онук Дмитро, правнуки.
Четверте покоління Шокунів-Потоьмкіних
Сьогодні Дмитро Павлович майже не бачить, хвороба очей не дозволяє читати. Слухає радіо, спілкується з родиною.
Дуже переживає, що відбувається у країні.
Йому важко осягнути всі події, але він твердо переконаний, що доживе до ще однієї Перемоги в його житті.
