"Під час бойових дій сидіти у військкоматі, маючи військовий досвід… Я на це не погодився". Так починає свою розповідь майор Сергій Третяк.
Він народився у невійськовій родині, але бачив своє життя виключно у війську. Починав свій шлях на Львівщині у тепер вже "Королівській бригаді" імені Данила Галицького. Пройшов Луганщину. Отримав поранення. Після нього і повернувся служити в рідне Білопілля.
Розповідаємо про нелегку долю військового, якого знають і поважають побратими та командування.
Із Львівської області на рідну Білопільщину
24 лютого зранку ветеран АТО, демобілізований за станом здоров’я у 2019 році, командир батальйону, капітан Сергій Третяк вже стояв у Львівському військкоматі.
- Там подивилися мої документи, зважили на стан здоров’я і запропонували служити у них. Але я не погодився. У мене за плечима - 9 років військового досвіду, тож що я папірці перебиратиму, поки молодь гинутиме на фронті?
Було кілька пропозицій, але я дочекався, поки почалося формування нового підрозділу, 10 окремого стрілецького батальйону. І ось я тут.
Капітан Сергій Третяк на рідній БілопільщиніФото: Газета "Білопільщина"
"Тут" – це на малій батьківщині, на Білопільщині, звідки Сергій родом, де проживають його батьки, звідки він поїхав навчатись і далі служити, бо завжди бачив себе виключно військовим
Сергій народився і виріс в абсолютно не військовій родині у Білопіллі. Мама – медичний працівник, батько – працював у МНС.
- Я з дитинства хотів стати військовим, уявляв себе у формі, на службі. Готувався, намагався добре вчитися, займався спортом. Після закінчення школи вступив до Львівської Академії сухопутних військ, - розповідає боєць.
Про шкільні роки нинішнього командира і захисника Білопілля Сергія Третяка згадує його класний керівник, учитель Білопільської школи №1 Ольга Нешта.
- В тому, що Сергієм будемо пишатися після школи, я ніколи не сумнівалася. Відповідальний, людина слова, старанний і скромний, таким ми його пам’ятаємо і саме ці якості сьогодні додають нам упевненості, що наш командир нас захистить.
Розкажу один випадок, хай не ображається Сергій. Перед випускним у школі він поранив ногу і йому важко було ходити. Нікому не сказав. Терпів. Не відмовився від прощального вальсу, адже такий високий красень був центральним серед пар.
Тримався і під час танців, і під час виступу. І вже наприкінці вечора помітили, що він кульгає. Думали, ну натер новим взуттям… А тоді вже мама зізналася, що у нього болить ушкоджена нога, він пив знеболювальні і просив нікому не казати.
А ще на випускному весь зал плакав, коли Сергій читав вірш про батька. Вірш був сюрпризом передовсім для батька, бо син вчив його потайки, щоб дома ніхто не знав. І на випускному у повній залі передовсім для самого батька це було неочікувано. І приємно. А у всіх присутніх - сльози на очах.
Сергій завжди брав на себе відповідальність за інших. Допомагав молодшій сестрі, її підтримає і зараз.
А ось недавно я допомагала нашим військовим і вони розказали мені про найкращого командира, як їм пощастило з ним. Хлопці не знали, що я знайома з Сергієм. Від цього вдвічі приємно було. Ось такий наш учень, яким має пишатися вся Україна
Фото шкільних років. Сергій Третяк перший зліва в нижньому рядуФото: З архіву Ольги Нешти
Перше бойове залагодження відбулося саме на Сумщині
Про себе Сергій говорить мало. Коротко згадав, що після закінчення Львівської Академії сухопутних військ з 2009 року служив у тоді 24 окремій механізованій бригаді, яку всі знали як Яворівська залізна бригада.
Дізнались про неї й ми на Сумщині у 2014 році.
Після захоплення Криму, нападу на Україну з боку рф чекали по всьому периметру кордону.
І Яворівську бригаду тоді перекинула до нас на Сумщину.
- Наказ вирушати на схід ми отримали 8 березня 2014 року, – згадує Сергій Третяк. - Спочатку стояли в Прилуках, а тоді мій механізований взвод, яким я командував, перекинули в напрямку Ромнів. Ми стояли у Штепівці і мали інформацію, що росіяни можуть зайти через Сумщину. Чекали їх. А коли почався наступ на Луганщину, з травня ми вже - там. Служив я тоді під командуванням генерала Олександра Павлюка, відомого нині в Україні генерала і командувача.
Перший взводний опорний пункт був у селі Чмирівка, там стояв наш блок-пост.
Перші втрати наша бригада понесла 19 червня 2014 року поблизу Ямполя. Потім гинули наші хлопці поблизу Кривої Луки. У селі Закітному спорудили пам’ятник нашим бійцям.
Зараз його знищили окупанти, які знову загарбали ці території.
Луганщина, 2017 рікФото: З архіву С. Третяка
Ми довго згадували з Сергієм міста Луганщини і Донеччини, які звільняла та захищала 24 бригада, яка з 2018 року отримала ім’я Короля Данила Галицького, і тепер усі її знають як "Королівська бригада".
На Яворівському полігоніФото: З архіву С. Третяка
Від командування взводом до командира батальйону
За роки служби від командира взводу Сергій пройшов шлях до командира батальйону.
Всі назви населених пунктів, де служив Сергій, і зараз - на слуху.
Він згадав, як взводом, трьома машинами звільнили Сіверськ. Ніхто не чекав, що таким невеликим підрозділом бійці ризикнуть зайти в місто.
- Ми на всьому ходу залетіли в Сіверськ. Ніхто цієї операції не планував, навіть наше керівництво. Поки нам пропонували дочекатися підмоги, ми вже розгорнули прапор у центрі міста. Ефект неочікуваності спрацював і у ворога. Він відійшов з міста, не розуміючи, що відбувається.
Далі були Мар’їнка, Зайцево, Попасна.
Зайцево, 2016 рікФото: З архіву С. Третяка
У 2018 році Сергій у свої 26 років стає командиром батальйону. Пам’ятають про командира і зараз у "Королівській бригаді".
- Бригада наразі - на найважчих рубежах. Багато колишніх побратимів загинуло, і командирів - теж. Це ж піхота, це стіна між мертвими і живими. Це перша лінія, це важко і почесно.
А ще хлопці з 24 бригади розказали, чому Сергій отримав позивний "Буржуй":
- Він для свого підрозділу завжди знаходив найкраще забезпечення і все те, чого не було в інших. Його рота завжди жила в кращих умовах і це була заслуга Сергія. За його здатність забезпечувати своїх краще від інших і називали його "Буржуєм": трохи - з заздрістю, трохи - з повагою.
Втім, заслуги, мужність і військовий талант Сергія оцінило і командування. За роки служби він нагороджений орденами Богдана Хмельницького III ст., "За мужність" III ст., нагрудними знаками "За військову доблесть", "За зразкову службу" І і II ст., медалями "За оборону рідної держави", "За сумлінну службу", відзнакою "Залізний Воїн".
Воїн і не всі нагороди.
Вдома і стіни допомагають
- На Білопільщині, де народився і виріс, знаю все і мене важко ввести в оману.
Коли у березні сформували наш 10 окремий стрілецький батальйон, то ми спочатку дислокувалися на Львівщині. Потім я отримав наказ про переміщення підрозділу на північ України. Після цього командувач ОТУ "Суми" генерал-майор Олександр Нестеренко взяв під командування наш підрозділ та визначив район оборони батальйону на Сумщині, - розповідає Сергій.
Під час однієї з нарад вже Сумах
- Коли я дізнався, звідки родом Сергій, то і хвилини не задумувався, яку територію боронитиме його підрозділ, - говорить командувач. - Вдома й стіни допомагають. Я це відчуваю на собі і бійці це теж розуміють.
Підрозділ Третяка виконує важливе завдання, захищає Сумщину і Білопільщину. Не раджу ворогу випробувати на міцність нашу оборону і бойовий дух захисників.
Це короткий переказ майже всіх розмов.
- Сергію, у Білопіллі, зізнавалися спільні знайомі, багато хто тебе не впізнавав. Ти дещо змінився з тих часів. Що в тебе питають знайомі, сусіди, однокласники, друзі.
- О, привіт. Це ти? Ти що - тут? Служиш? Командуєш? Ну тоді нас точно не здадуть.
- Якби не військова служба, от уявимо, що немає такої професії, чим би займався?
- Після школи на другому місці у власному рейтингу омріяних професій була пожежна служба. Але військова - все ж на першому. В перервах між службою спробував підприємницьку діяльність.
- А що казала мама, коли ти обрав військову службу?
- Спитайте у неї.
Сергій та його побратим Павло одними з перших отримали в редакції "Білопільщмна" примірник газети "Захисники Сумщини".
Мамина молитва – найкращий оберіг!
Тетяна Третяк працює у Білопільській лікарні і за весь час війни ні разу не збиралася виїхати з міста:
- А як дізналася, що сина направили у Білопілля, то як же виїжджати? Ми ж тепер поруч.
Про те, що син навчатиметься у військовій академії, він повідомив мені, коли вже здав документи. Не скажу, що дома всі були у захваті від його вибору. Але це - його рішення, і ми завжди довіряли сину і підтримували його. Навіть у важкі часи його служби на Луганщині. Дехто з родичів мені дорікав, мовляв, ви ж самі його не зупинили.
Але я дуже хвилююсь і водночас пишаюсь своєю дитиною. Бачу, як йому важко, як він турбується за своїх бійців, як глибоко сумує за загиблими…
Він до останнього не сподівався, що доведеться служити на Сумщині, навіть у Білопіллі, захищати власне свій дім. Це для нього - подвійна відповідальність. Разом із ним – його товариші, побратими. Не ставлю йому зайвих питань, бачу, як йому непросто. Ми зробили все, що могли. І якщо наші діти здобудуть нам перемогу, ми будемо найщасливішими людьми у світі.
Дякуємо Тетяні й Валерію Третякам за такого сина і всі разом підтримуємо наших захисників, хоч би де вони воювали!
Під час навчань
