Стереотипи про жінок, їхній вік, можливості реалізації після евакуації, творчість і майбутнє: розмова з Вірою Ільїною, заступницею головного редактора газети «Технополіс». Наша розмова з Вірою стала ще одним підтвердженням тих знань, які ми, журналістки з усієї України, отримали на тренінгу «Розширенння прав і можливостей жінок-журналісток з України".
Учасники тренінгу «Розширенння прав і можливостей жінок-журналісток з України".Фото: З особистого архіву В.Ільїної
Про що ми говорили і що варто передати нашим читачам?
Насамперед про те, які виклики сьогодні долають жителі територій, що перебувають під обстрілами, і чому вимушена евакуація стала для багатьох питанням виживання та безпеки. Для білопільців це не просто актуальна тема, а питання безпеки і життя.
Не менш важливо — як у ситуації, коли ти змушений покинути домівку, залишити роботу та друзів, вибудовувати нове життя, продовжувати працювати і жити. А ще — яке місце в житті посідають спорт, творчість і мрії про майбутнє.
Відповіді на ці запитання могли б зайняти кілька сторінок, адже розмова була цікавою і корисною. але зосередимося на головному.
Віра ІльїнаФото: З особистого архіву В.Ільїної
— Пані Віро, розкажіть, що таке тижневик «Технополіс» і як Ви з ним пов’язані?
— «Технополіс» — це провідне видання Донецької області, найстаріше серед незалежних. У 2025 році йому виповниться 33 роки. Я працюю там із 2009. До повномасштабного вторгнення ми мали тираж 10 тисяч примірників і орієнтувалися переважно на північ області: Краматорськ, Лиман, Слов’янськ. Ми співпрацювали з підприємцями, бізнесом, проводили різноманітні заходи, зустрічі. Мали багато планів, з нами співпрацювали великі підприємства, промислові об’єднання, депутати, політики.
Після 24 лютого 2022 року все змінилося: логістика зруйнувалася, Краматорськ почали обстрілювати, люди масово виїжджали. Ми також змушені були евакуюватися, маючи гіркий досвід 2014 року, коли снаряд зруйнував нашу редакцію.
— Куди ви поїхали?
— Переїхали на Івано-Франківщину, у мальовниче село Незвисько. Два дні милувалися Дністром, а потім зрозуміли: час працювати. Друковану газету видавати не могли, але в нас був сайт. Наша місія — надавати людям своєчасну, важливу, а головне — корисну інформацію. Деякі наші співробітники залишилися в Краматорську, тож ми працювали віддалено, як під час ковіду. Звісно, у селі було складно. Незвисько розташоване в старому руслі Дністра, у низині, де майже не було інтернет-зв’язку. Я поїхала в Городенку, центр громади, і звернулася до місцевих депутатів. Один із них, Стас Даниш, відгукнувся і миттєво організував інтернет. Приїхала машина, нам провели зв’язок, подарували багатоканальний роутер і оплатили його на пів року. Я з величезною вдячністю згадую Стаса.
Також я звернулася до місцевих журналістів. У Городенці є газета «Край». Вони тепло нас прийняли, ми поспілкувалися. Між іншим, вони розповіли про Центр журналістської солідарності в Івано-Франківську.
— У чому проявилася ця солідарність?
— Дізналася про Центр від колег із газети «Край». Коли вперше туди приїхала, відчула, ніби повернулася додому. Керівниця Вікторія Плахта — професіоналка і дуже тепла людина. Центр став для мене неформальним, живим середовищем: тренінги, допомога журналістам, навіть можливість взяти бронежилет.
— Як вдалося відновити друк газети?
— У 2023 році завдяки програмі НСЖУ ми знову почали друкувати «Технополіс». Було принципово продавати газету, а не роздавати. Скептики казали, що ніхто не купуватиме, але читачі проголосували гривнею. Нині тираж — тисяча примірників, але ми тримаємося, подаємося на гранти, шукаємо різні проєкти, не лише пов’язані з видавництвом. Наприклад, ми запустили ініціативу «Правда в пріоритеті» — протидію дезінформації. Створили гайд для мешканців прифронтових громад, де особливо відчутний вплив фейків. Це вимагало великих ресурсів, але я вважаю цей досвід надзвичайно важливим.
Ми навчилися професійно аналізувати інформацію з різних джерел. Наприклад, довгий час популярним джерелом фейків був Telegram-канал із Тьоткіно. Яких тільки вигадок там не поширювали! Коли почалася Курська операція, я знову почула назву Тьоткіно і подумала, що знаю про це селище все, начитавшись їхньої «інформації».
Фото: З відкритих джерел
— Ви вже не один рік очолюєте департамент зв’язків із громадськістю в торгово-промисловій палаті. Що Вас надихає в роботі з бізнесом?
— Підприємці — це люди дії, які ставлять цілі та досягають їх. Особливо люблю писати про жінок у бізнесі: сильних, активних, сміливих. Торгово-промислова палата — це об’єднання підприємців, бізнес-асоціація. Це наче бульбашка, у якій зібрані класні, потужні люди. Вони мотивовані, сильні, тримають свій бізнес, досягають цілей. Коли я на них дивлюся, відчуваю, ніби зарядилася енергією.
Окремо пишу про жінок у бізнесі. Вони суперові! Наприклад, бачиш тендітну жінку, як пташку, з трьома дітьми. Вона вивозить їх у безпечне місце, продає машину і починає з нуля на новому місці. Як вона все встигає, де бере сили? Про це я дізнаюся і ділюся таким досвідом. Можливо, він надихне інших.
— Якої саме підтримки потребують релоковані підприємці?
— Головне, чого вони потребують, — щоб їм не заважали. Звісно, донорська допомога, навчання — це стандарт. Але найголовніше — щоб держава не вставляла палиці в колеса. Якщо в підприємця є ресурси, бачення, ідеї, — дайте йому можливість. Зараз є багато можливостей: грантова підтримка, допомога від центрів зайнятості. Потрібно лише бажання.
Хочу одразу наголосити, що наша торгово-промислова палата допомагає всім релокованим підприємцям, не лише з Донеччини. Тож якщо представники бізнесу з Сумщини опинились на Франківщині - звертайтесь. Разом ми сильніші.
— А тепер від бізнесу до спорту. Я, до свого сорому, вперше почула від Вас про кросмінтон і була шокована, що моя колега посідає 9 місце у світовому рейтингу в номінації 60+. Як це сталося?
— Може, ти чекаєш, що я розкажу, як із дитинства займалася кросмінтоном, як батьки прищепили мені любов до цього спорту і як я мріяла потрапити в рейтинг? Ні, нічого такого не буде. Усе почалося значно пізніше. У 2015 році до нас у Краматорськ приїхав переселенець із Донецького клубу «Ракетка і волан» Юрій Сазонов. Прийшов у редакцію звеликою сумкою, у якій були ракетки, волани і, головне, бажання грати. Він вирішив знайти людей, які б підтримали його ініціативу. І що він зробив? Правильно — прийшов до нас, запропонував пограти. Ми спробували. Я раніше грала в бадмінтон, дехто в редакції — у теніс. Запросили телекомпанію «Донеччина». Пограли, посміялися, поспілкувалися. Юрій нас зачепив, і ми почали грати майже щодня.
Кількість із часом перейшла в якість. Спочатку міські змагання, потім обласні, всеукраїнські. До нас приїжджали люди з-за кордону. Долучалися волейболісти, прикордонники з сусіднього загону. Так я почала займатися кросмінтоном. Потрапити в світовий рейтинг приємно, але я не скажу, що це змінило моє життя чи було моєю головною метою. Знайомі надіслали мені посилання, щоб подивитися, де я в рейтингу. Побачила наш прапор — супер!
Для мене спорт — це насамперед рух, можливість відчувати своє тіло і мозок. У кросмінтоні
мозок працює швидше, ніж тіло: ти бачиш, як летить волан, думаєш, як стати, куди відбити, як підбігти.
Фото: З особистого архіву В.Ільїної
— Як Ви реагуєте на реакцію, як у мене: «Який спорт? Що це?» Давай чесно, більшість українців не чули про кросмінтон.
— Ще почують, усе попереду! Проводяться міжнародні й всеукраїнські змагання. Усі знають бадмінтон, а кросмінтон, який раніше називався спідмінтоном, — це його швидкісна версія. Волан важчий, струни в ракетці міцніші, правила дещо інші. Спорт цікавий, грати можна будь-де. Наприклад, для тенісу потрібні дорогі корти, а кросмінтон демократичний. Одного разу ми з подругою поїхали в село, знайшли луг, дістали ракетки і почали грати. Місцеві хитали головами: мовляв, приїхали міські, бігають із ракетками, коли наші помідори консервують і бур’ян виривають. Ми посміялися. Мораль така: у житті треба встигати все, але розставляти пріоритети.
— З якими стереотипами Ви стикалися і які доводилося ламати?
— Чесно, мені не доводилося їх ламати. Поряд зі мною люди, які мене підтримують: на роботі, в родині, друзі. Усі кажуть, що я молодець, і я радію цьому. Хто ж не любить похвали? Я прагну змінюватися і маю приклад для наслідування. У Києві є Людмила Потапенко, їй 79 років, а її чоловікові — 88. Вони грають у кросмінтон! Коли я дивлюся на неї, думаю: якщо ця жінка в 79 бігає з ракеткою, то я теж зможу. Скептикам кажу: відірвіться від дивану і побігайте. Зрозумійте, як це класно — відчувати себе.
— Що Вас дратує і що б Ви хотіли змінити у ставленні до жінок у суспільстві?
— Мене страшенно дратує фраза: «Дивіться, хоч і жінка, а он чого досягла!» Чому це має дивувати? Чому ми маємо окремо наголошувати, що жінка досягла успіху? Звідки ця меншовартість? Жінки — не якась особлива частина суспільства, вони і є суспільство.
— Що найбільше стримує розвиток і просування жінок у професії чи громадському житті?
— Найбільше гальмують самі жінки, їхнє уявлення про себе. Давайте поважати себе, не бути рабами стереотипів, які живуть у нас усередині. Зараз такий час, що можна все: не вмієш —
учись, не виходить — тобі допоможуть. Війна додає труднощів, люди виснажені, кожен переживає цю біду по-своєму. Єдиного рецепту немає. Не можна сказати: тобі важко, у тебе
депресія, а он жінка бігає з ракеткою — бери і ти біжи. Війна закінчиться, усе стане на свої місця. Випробування не повинні визначати нашого майбутнього. Усе буде добре.
— Як би Ви намалювали перемогу?
— Я бачу великий стіл, за яким сидять мої друзі, рідні, колеги — усі дорогі мені люди. Вони живі, усміхаються, розповідають, де були, що вивчили, які пригоди пережили. Я не хочу, щоб вони плакали, хоча сльози можливі. Я дивлюся на них і відчуваю щастя. Ось це для мене перемога.
— Що треба робити, щоб бути сильним і дожити до цієї перемоги, не втративши оптимізму й віри?
— Бути сильним — це просто бути. Усі люди сильні, навіть якщо хтось зневірився чи не відчуває цієї сили. Випробування гартують. Треба вчитися не лише на своїх помилках, а й на прикладах інших. Аналізувати, дивитися навколо. Живеш у цьому світі — ти вже сильний.
— Окрім мрії про перемогу, про що ще мрієте?
— Мрію, щоб кросмінтон став олімпійським видом спорту. Хочу, щоб усі дорогі мені люди залишилися живими, щоб наші втрати були якомога меншими. Щоб ми зберегли оптимізм і журналістську діяльність. Я вірю, що ми ще побачимо багато цікавого, адже світ нас іще здивує.
— Чого Ви не хочете?
— Я не хочу драми в житті. Після 2014 року я зрозуміла, що моє життя залежить від того, як я його сприймаю. Треба робити те, що тебе наповнює. Хочу розповідати дітям про тайм-менеджмент — і буду це робити. Хочу в’язати шкарпетки для бійців — і в’яжу. Хочу допомагати людям, відчувати себе корисною — і роблю це. Я задоволена, що в моєму віці можу бігати з ракеткою, вишивати, робити те, що мені подобається.
Не бійтеся слухати себе і довіряти собі. Зберігайте внутрішній ресурс, не зважайте на думки тих, хто вас не вартий. Ми сильні, поки зберігаємо силу всередині. Нам ще потрібні ресурси для перемоги і повернення до мирного життя. Я — оптимістка і виправдовую своє ім’я, бо віра має бути в кожному з нас. Віра в себе, у краще життя, у майбутнє. Чого і всім бажаю.
Учасники тренінгу «Розширенння прав і можливостей жінок-журналісток з України".Фото: З особистого архіву В.Ільїної
Цей матеріал з'явився як натхнення після тренінгу "Розширення прав і можливостей жінок-журналісток з України", що його втілюють "Гендер Зед" та "Прес-клуб реформ".
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Українського Медіа Фонду”.
