Коли той чи інший населений пункт України зазнає регулярних обстрілів ворога, вибір у його мешканців невеликий. Вони або змушені самі, якщо досі не оголошена евакуація, залишати рідну домівку, шукаючи більш безпечного місця в інших краях. Або ж продовжують, на свій страх і ризик, і далі перебувати у своєму місті чи селі. Причому дуже часто навіть в одній родині можуть бути прихильники як того, так і іншого варіанту. Ця розповідь – саме про таку сім’ю. І вона певною мірою може слугувати ілюстрацією того, як живе сьогодні зранене війною прикордоння.
Залишилась, бо потрібна
…В Білопіллі, досить невеликому за кількістю населення колишньому райцентрі Сумської області, важко бути непізнаванним, працюючи у сфері послуг. Тим більше – специфічних, які, зокрема, надає місцева ветлікарка Галина Ткаченко.
- У цій професії я, вважай, із 15 років. Після закінчення з червоним дипломом Маловисторопського коледжу, а згодом – Сумського аграрного університету, деякий час працювала за фахом у селі Шкуратівка, потім - у Білопільській районній лікарні ветеринарної медицини. А з 2004 року вирішила зайнятися приватним бізнесом. Відтак тоді відкрила у кіоску на місцевому ринку свою ветаптеку, а за 5 років разом із чоловіком для розвитку розпочатої справи побудували на цьому місці капітальну двоповерхову споруду, - розповідає підприємиця.
За короткий час розташований у людному місці торговельний заклад став своєрідним магнітиком для мешканців Білопілля. Адже багато з них тримали свійських тварин, а отже потребували засобів догляду для них та препаратів для лікування. Крім того, тут у відкритому на другому поверсі зоомагазині можна було придбати різноманітних тваринок, птахів, рибок із просторого акваріуму. Також торгували і квітами. Та найбільшу цінність для людей становила сама власниця ветаптеки, котра, маючи доброзичливу вдачу, яка зазвичай притаманна людям її професії, завжди відгукувалась на прохання зробити оперативне втручання домашнім улюбленцям.
І все б ішло своїм ходом, якби росіяни не розпочали повномасштабне вторгнення, яке враз змінило життя українців, у тому числі і родини Галини Ткаченко. Розташоване за 7 кілометрів від кордону, Білопілля фактично відразу опинилося під прицілом ворога. І вже зовсім скоро його мешканці на слух почали взнавати, якою зброєю по них б’ють і скільки секунд їх рятує від вибуху.
Особливо нестерпно стало весною 2024 року, коли від розривів бомб і снарядів почали гинути люди. Отоді то для багатьох білопільців і постало питання вибору: виїжджати чи залишатися.
- Ми з чоловіком вирішили залишатися у місті. Ну як можна тут все кинути? Та й, чого вже там, знаю, що потрібна у Білопіллі. Якщо людина все ж таки може про себе потурбуватися, то тварини потребують нашої допомоги. А ось донька Маша зі своїм 5-річним сином прийняла рішення виїхати. Вони перебралися до селища Миколаївка, де у нас родичі. І, скажу прямо, я, як мати, це рішення схвалила, - ділиться пережитим пані Галина.
За її словами, війна безумовно позначилася на роботі ветаптеки. По-перше, довелося закрити зоомагазин, навіть воду з акваріуму спустили. По-друге, у зв’язку з евакуаційними заходами помітно скоротилася кількість покупців. А ось тварин, зокрема, собак і кішок, у місті менше не стало, і цей фактор наразі є чи не визначальним у роботі ветлікарки.
- Доводиться займатися стерилізацією, щепленням як домашніх, так і бездомних тварин, яких значно побільшало. Кошти на це зараз збирають наші зоозахисники-волонтери. Статистики не веду, але лік іде на сотні. Фактично усі безпритульні собаки, які бігають містом із кліпсою у вусі, що означає проходження ними вакцинації від сказу та їх стерилізацію, – мої «клієнти». Також почастішали випадки надання оперативної допомоги тваринам після отриманих ними різноманітних травм, - знайомить зі специфікою своєї роботи Галина Ткаченко.
Операційну кімнату вона разом зі своїм помічником-продавцем Олександром Холіним обладнала на 2 поверсі ветаптеки в приміщенні колишнього зоомагазину. З її вікна добре проглядається кордон і територія за ним, звідки не припиняються ворожі обстріли.
- Якось привезли мені зоозахисники котиків на стерилізацію. І тут «сусіди» почали стріляти з «Градів». Ледве встигла впасти на підлогу. Добре, що нас не зачепило, і операції вдалося завершити. Але після того випадку місяць оперувала тварин у себе вдома, а потім знову повернулася на робоче місце. Коли поруч Олександр, то з ним не так страшно. В разі обстрілів ми навіть не зачиняємо аптеку, можливо, хтось заскочить сюди і тим самим врятує собі життя, - говорить жінка.
Вона може розповісти десятки історій порятунку тварин та надання їм необхідної допомоги, які особливо почастішали під час повномасштабної війни. І часто їх рятівниками ставали і стають військові.
Так, пригадує, одного разу, це було у 2022 році, військовослужбовець зі Львова на ім’я Микола приніс їй знайдену на даху місцевого гаражу маленьку знесилену і майже сліпу через хворі очі кішечку.
- Ми її пролікували, згодом стерилізували. Так вона і залишилась жити зі своїм рятівником, отримавши ім’я Мавка. Коли випала нагода, Микола відвіз її до Львова, і тепер вона разом із новою сім’єю чекає на його повернення додому. Рік тому її вже було не впізнати: стала такою знатною, вгодованою, - усміхається, пригадуючи подію 3-річної давності, пані Галина.
А ще їй запам’ятався випадок врятування військовими яструба, у якого було зламане крило. Каже, хлопці, вона їх навіть імен не спитала, привезли птаха спочатку до неї, а потім на нетривалий час помістили у Центрі дитячої та юнацької творчості. Там йому зібрали крило, але оскільки яструб потребував операції, птаха волонтери згодом відвезли до однієї з київських ветеринарних клінік. Була велика імовірність, що яструбу доведеться ампутувати крило, однак цих крайнощів вдалося уникнути. І після проведення операції та лікування його передали до одного з київських притулків для тварин, власниця якого спеціалізується на екзотичних птахах.
Цікаво, що, як і в першому випадку, повз пораненого яструба не пройшли байдуже теж військові зі Львова. І це, як зазначає ветлікарка, вирізняло їх з-поміж інших чоловіків у пікселі. Один із таких львів’ян під час перебування у Білопіллі навіть почав допомагати зооволонтерам і шукав прихисток для безпритульних собак.
Є в Галини Ткаченко і власна історія порятунку, яку вона вважає певною мірою знаковою.
- 5 років тому мені зооволонтери привезли кота, у якого була розрізана голова, пошкоджено ніс. Я його прооперувала і залишила жити у себе. Назвала іменем «Лайф»: життя, тобто. Після того, як у 2024 році почалися інтенсивні обстріли Білопілля, відвезла його у Миколаївку. І там Лайф потрапляє під машину! Але, мабуть, недаремно ми дали котику саме таке ім’я. Він знову вижив, і продовжує залишатися з нами. Як тут не повірити в обереги і решту речей, які ми називаємо дивами»? - запитується Галина.
Саме тварини, говорить вона, найперше тримають її у своєму місті. І вважає, що буде зрадою, якщо їх залишить.
- Кожного дня мене зустрічають собаки, знають, що підгодую. І те, що вони з кліпсами, накладає на мене певну відповідальність за них, адже я в усіх значеннях цього слова доклала руки, щоб вони, хай і на рівні інстинктів, і далі сподівалися на людське до себе ставлення. І війна на це вплинути не повинна.
Безпритульні? Допоможемо!
Допоки Галина Ткаченко дбає про домашніх і безпритульних тварин у Білопіллі, її донька Марія Головко, яка, нагадаємо, через посилення обстрілів змушена була торік разом із дитиною перебратися до селища Миколаївка, на новому для себе місці проживання теж не сидить, склавши руки.
- У Білопіллі я, за освітою теж ветлікар, допомагала мамі торгувати, тож у Миколаївці вирішили відкрити філіал її ветаптеки. З приміщенням допомогли родичі, в яких ми з сином жили перші півроку, допоки не знайшли для себе окреме житло, яке наразі орендуємо. Нам тут спокійніше, бо трохи далі від кордону, менше чуємо вибухів і головне, дитині не так тривожно. А роботи всюди вистачає.
За час роботи нашого закладу кількість його відвідувачів постійно збільшується. Крім місцевих, приїжджають мешканці довколишніх сіл. Здебільшого купують ліки для птиці, домашніх тварин, є запит на уколи, щеплення. Намагаюся у роботі використовувати запозичений у мами досвід. Йде багато дзвінків, іноді, чесно, хочеться вимкнути телефон. Але ось не так давно взяла відпустку на 2 тижні, і вже під час неї потягло на роботу. Звикаєш до людей, особливо, коли відчуваєш, що ти їм потрібна, - говорить Маша.
В Білопілля вона навідується зараз не так часто.
- Коли в мами накопичується товар, який привозять із Бурині в тому числі і для мене, а я отримую інший з Харкова, Сум і на її ветаптеку, тоді їду до них обмінюватися. А так в основному перебуваю в Миколаївці. Тут уже багато друзів, є чимало й тих, хто переселився з Білопілля, тож почуваюся як вдома, - зізнається Маша.
Як і скрізь, у Миколаївці вистачає безпритульних тварин, тому вона в силу можливостей намагається ними опікуватися:
- Поруч із нашою ветаптекою під східцями сусіднього магазину собака навела 11 цуценят. Ми зі ще однією продавчинею ходимо їх підгодовувати. Взагалі, собак бродячих зараз багато стало. Буває, господар, прийнявши рішення евакуюватись, вантажить у свій транспортний засіб пральну машину, як це було, наприклад, у прикордонному селі Рижівка, а ось іншим людям, не кажучи вже про домашніх тварин, місця в ньому не знаходиться. Більше того, останніх навіть із ланцюга забувають чи не хочуть спускати. Хоча це для собак може стати порятунком. Адже було чимало випадків, коли вони прибивалися до військових, ті їх підгодовували і ставали новими господарями.
Як і Галина Ткаченко, її донька теж має свого чотирилапого талісмана: кота за кличкою «Льолік».
- Він вперше з’явився у день відкриття ветаптеки, хоча до того ми його не бачили, - розповідає Маша. - Маленький, облізлий: зразу видно, що не має господаря. Я йому насипала корму, він поїв і, видно, йому у мене сподобалось. Досі не було жодного дня, щоб Льолік, такий відгодований за цей час, не прийшов до нашої аптеки, причому, що цікаво, щоразу на момент її відкриття о 8 ранку. Поки на вулиці тепло, він ночує на вулиці, а взимку я пускала його до приміщення. Тепер інакше як своїм талісманом я цього кота назвати не можу, і вірю, що він приносить мені удачу.
Наразі Марія Головко має обережні планирозвитку свого бізнесу, оскільки вони обмежені війною. Принаймні сьогодні ці плани пов’язані з життям і роботою в Миколаївці, з якою вона за цей час зріднилася і прагне тут міцніше стати на ноги.
Розказані історії – добра ілюстрація того, як у прикордонних громадах Сумщини відбувається процес адаптації їх мешканців до суворих реалій війни. І це, власне, не тільки про згаданий вище вибір між втечею від обстрілів і їх ігноруванням. А, більше, про те, як, зробивши цей вибір, не перетворюватися виключно на споживача соціальних послуг від держави та іноземної гуманітарки і додатковий тягар для місцевої влади. І залишатися, хоч би як пафосно це звучало, навіть у цих умовах корисним для людей. Що подібне можливо – доведено героями цього матеріалу!
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту "Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа", що впроваджується ГО "Агенція розвитку локальних медіа АБО". Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
