Колишній фахівець-управлінець із Ромен, активна громадська діячка та вчителька за покликанням Олена Кревсун ще у 2020 році разом із сім’єю переїхала до Німеччини. Там вона не лише адаптувалася до нового життя, а й нині очолює потужний культурно-освітній центр для українців — суботню школу «Мовограй». Сьогодні ця школа стала справжнім острівцем української мови і традицій у Дармштадті, а її керівниця активно підтримує зв’язок з рідною Роменщиною та разом з однодумцями допомагає українським військовим.
Переїзд до Німеччини та випробування інтеграцією
Вересень 2020 року. Для Олени Кревсун це був початок великого життєвого перетворення: вона із сім’єю виїхала на постійне проживання до Німеччини.
— Ми не їхали «наосліп», — згадує Олена. — Це була зважена, обдумана підготовка. Документи, співбесіди… три роки життя.
Причиною для переїзду було бажання будувати своє життя в економічно стабільній країні, маючи для цього всі підстави по «лінії чоловіка» — його мама, німкеня за походженням, мала право на репатріацію. Її родина жила в Житомирській області, але в 1936 році була депортована до Казахстану. Там вона й зустріла майбутнього чоловіка — українця з Ромен, котрий приїхав «піднімати цілину».
Після прибуття до Німеччини, родина, яка переїхала за державною програмою, зіткнулася з викликами міграційного життя. Дармштадт, місто з багатою історією і культурою, зустрів новоприбулих без зайвих сентиментів: у Німеччині діє чітка система, яку потрібно прийняти. Втім, влада міста Дармштадт надала їм значну підтримку, і вони з чоловіком та донька зі свекрухою отримали квартири.
Олена відзначає суворі порядки, яких необхідно неухильно дотримуватися, з чітко визначеними датами та годинами прийому.
— Тут не можна, як у нас: «зайду зараз, може, пощастить». Є розклад — дати, години, черги — і ти його дотримуєшся, — усміхається Олена.
Попри наявні мовні сертифікати, усім довелося підтверджувати знання мови вже на місці. Для Олени це означало ще півтора року наполегливих занять, щоб отримати рівень C1. І це стало пропуском до роботи в німецькій школі та визнання українських дипломів.
— Мені було легше, бо мала хорошу базу. Дякую вчителям із Ромен — вони дали знання, яких вистачило для успішного старту, — говорить наша землячка.
З колежанками у суботній школіФото: з архіву Олени Кревсун
Життя до та після 24 лютого
Дармштадт до 2022 року був містом, де українська майже не звучала.
— У Німеччині загалом не надто цікавилися нападом росії на Україну і війною, яка триває з 2014 року. Це були поодинокі випадки таких розмов із німцями. До речі, до 2022 року я не чула української у Дармштадті взагалі. Навіть українці говорили російською. Часто звучала фраза «ми рускіє нємци». І в мене виникало запитання: «Ви де жили?» Не в росії ж, а в Киргизії, Казахстані, Україні тощо, тобто у колишніх республіках радянського союзу. Але чому вважали себе російськими німцями, незрозуміло, — розмірковує над особливістю поведінки іммігрантів з теренів колишнього СРСР Олена Кревсун.
Ранок 24 лютого 2022-го розділив життя на «до» і «після». О 4 ранку вона прокинулася, відкрила Facebook і побачила заголовки про початок повномасштабного вторгнення. Першою зателефонувала мамі в Ромни, намагаючись не налякати, але підготувати до новин. Потім — родичам, друзям, знайомим:
— Інтуїція, напевно, чи загнане у підсвідомість передчуття, якому не хотілося вірити. О 4 ранку я взяла телефон — і побачила жахливі новини. Серце стиснулося. Як сказати мамі, щоб не налякати? Як підготувати родичів? Це було відчуття, ніби по голові вдарили чимось важким…
За лічені дні Дармштадт став одним із багатьох місць, куди прибували українські біженці. Дві квартири Кревсунів перетворилися на притулок для знайомих і рідних. Хтось приїжджав із невеликими валізами, хтось — узагалі без речей. Олена з сім′єю прихистила людей, допомагала їм оформляти документи та отримувати перші виплати, знаходити житло для подальшого проживання в Німеччині.
Перші тижні, коли була найбільша хвиля біженців, німецькі соціальні служби спрацювали бездоганно, а українська громада міста активно підтримувала новоприбулих.
Після початку великої війни Олена разом з іншими українцями стала активною учасницею мітингів на центральній площі Дармштадта, а також у Франкфурті. Вони їздили до російських інституцій у Німеччині, щоб донести до світу, що українці були змушені тікати від війни, а не покинули свої домівки з доброї волі. На мітингах українців підтримували й інші діаспори, зокрема сирійська, які раніше відчули, що таке війна й «рускій мір».
Олена Кревсун з ученицями перед виступом на мітингу в підтримку УкраїниФото: з архіву Олени Кревсун
Як народився «Мовограй»
У розпал хвилі біженців Олена випадково натрапила в соцмережах на оголошення: «Шукаємо вчителів для української суботньої школи». За цією ініціативою стояли лише три жінки: дві вчительки-українки та пані Мирослава Михальнюк, яка проживає в Німеччині вже понад 20 років. Олена вирішила спробувати, бажаючи відчути свою потрібність у важкі для України часи.
— 8 травня написала заяву про те, що я би хотіла брати участь у їхніх заходах. Відповідь мені надійшла через півтора місяця: «Прийдіть подивіться. Школа вже створена. Ми орендували приміщення, створили класи. Це німецька школа, і по суботах, коли німці не навчаються, нам дозволили проводити заняття з українськими дітками». Я прийшла, мені дали 4-класників. Пані Мирославі сподобалося, як пройшло заняття, і вона запитала, чи не хотіла би я на наступний навчальний рік до них на постійну основу. Я погодилася, — розповідає роменка.
Назва школи «Мовограй» з’явилася після того, як учениця цієї школи Єва Москалик, яка народилася в Німеччині, виграла конкурс перекладачів з такою назвою. Школа швидко розвивається. Вона зареєстрована як осередок франкфуртської української суботньої школи, котру створили теж емігранти з України 30 років тому. Ініціативу українок з Дармштадту усіляко підтримали: допомогли підручниками, програмами тощо.
Непоодинокі випадки, коли навіть у німецьких школах українські діти в інтеграційних класах говорять російською, що дуже дивує німців. Тож на уроках у школі «Мовограй» вчителі не змушують говорити українською одразу, але завжди відповідають рідною мовою на запитання, які ставлять діти російською мовою, поступово підштовхуючи до використання української.
— Діти ходять у нашу школу не з примусу, а ми відчуваємо поклик підготувати заняття і дозвілля в суботу після чергового робочого тижня так, аби діти з бажанням ішли і наступної суботи. Тісно спілкуємося з учителями таких шкіл, як наша, в різних містах Німеччини. Переймаємо досвід. Показуємо досягнення наших вихованців. Діти дуже люблять і хочуть виступати, тож ми їм замовили для цього костюми. Рекламуємо свою школу на різних заходах на рівні міста. Залучаємо і батьків. Готуємо українські страви, продаємо їх і так збираємо кошти на різних благодійних заходах.
Зараз у школі 130 дітей — від малюків до підлітків. Заняття проводяться раз на тиждень по суботах, коли німці не навчаються. Програма школи включає українознавчий компонент: українську мову, літературу, народознавство, історію та географію України. Також діють гуртки української пісні й танцю.
День захисту дітей у Дармштадті: вихованці суботньої школи йдуть до сцени танцювати гопачокФото: з архіву Олени Кревсун
Олена зазначає, що найбільша складність полягає в обмеженій кількості годин на тиждень, тому вчителям доводиться ретельно продумувати календарне планування, щоб зосередитися на головному. Для сімей, які планують повернення в Україну, школа видає документ, що діти отримали відповідні знання й готові продовжити навчання у своїх класах.
— Ми не просто вчимо мову — ми повертаємо її дітям, які, на жаль, іноді в Україні спілкувалися більше російською, — підкреслює О. Кревсун. Втім визнає, що на Батьківщину повернуться не всі, але знання стануть у нагоді завжди і особливо на чужині. — Очевидно, що не всі вже приїдуть назад в Україну. Попри те, що багатьом було важко адаптуватися в новій державі, переважна більшість уже знайшла собі роботу тут. І, до речі, багато батьків зрозуміли хоча б тепер, навіщо дітям у школі вчити іноземну мову. Дуже швидко адаптується малеча, швидко вчить мову. Часто мене питають: «Пані Олено, українською чи німецькою?» Відповідаю: «Школа яка? Українська? Значить, українською». Діти, особливо із заходу України, крім української, вільно володіють польською, німецькою, угорською, розуміють російську. Я старшим діткам говорю: «Ви навіть не уявляєте, наскільки ви будете через деякий час затребувані в Німеччині».
Нова роль та плани на майбутнє
З вересня Олена Кревсун очолить Українську суботню школу «Мовограй» у місті Дармштадті. Мирослава Михальнюк, яка заснувала заклад, побачила в нашій землячці необхідні риси керівника, тож вирішила довірити їй цю справу.
— Ми з нею обговорили всі нюанси, і пані Мирослава й надалі опікуватиметься фінансовою складовою роботи закладу, а організаційний і керівний процес на мені. Тож вересень зустріну на новій посаді.
Сьогодні «Мовограй» — це не лише навчальний заклад, а справжня громада. Тут проводять не лише уроки, а й тематичні заходи: свята Лесі Українки, Франківські та Шевченківські читання, Різдво та Великдень, Свято Матері. Заборонені гаджети, як, до речі, й у німецьких школах, але є багато книжок і живе спілкування.
Наймолодші учні школи з вихователькоюФото: з архіву Олени Кревсун
— Наші діти мають знати, що означає бути українцем. Ми хочемо, щоб вони з гордістю поверталися в Україну або, навіть залишившись у Німеччині, зберігали свою ідентичність, — каже Олена і наголошує, що в школі працюють люди, які «горять українством». — Я була дуже вражена, коли колежанка пані Марія Тарадайник уранці неділі мені написала: «Пані Олено, у мене з’явилася ідея. Я варила борщ, а думками в Українській суботній школі. І написала пісню. Наспіваю Вам, може, сподобається». І тепер у нас є гімн нашої школи.
Волонтерська співпраця
— Почалася з того, що в один момент ми відчули, що школи нам «замало», є енергія, бажання і обов’язок щось організовувати ще. Колектив підібрався в нас дружний, тож аби не бігати по різних волонтерських організаціях, ми вирішили створити власну. Перший великий волонтерський збір стався на Великдень 2022 року. Колектив школи напік пасок, приготував пиріжки, замовив пряники та… роменський зефір. Він розійшовся миттєво. Люди брали ящиками, — пригадує Олена.
Великдень 2025: О.Кревсун (друга зліва) разом із колежанками готується до продажу смаколиків, великоднього декору, щоб зібрати кошти для придбання медицини для ГоспітальєрівФото: з архіву Олени Кревсун
Уже тривалий час об’єднання ініціативних українок співпрацює з медичним батальйоном «Госпітальєри». Зібрані кошти йшли і йдуть на турнікети, медикаменти, транспорт, пальне, портативні зарядні станції, виготовлення окопних свічок. Аби діяти більш вільно, створили й зареєстрували офіційну громадську організацію «Українці в Дармштадті» зі своїми рахунками. За цей час придбали і передали автівку одному з бойових підрозділів.
Мирослава Михальнюк також об’єднала частину віруючих німців, які бажали допомагати. Вона разом із ними знайшла для українців дві церкви у Дармштадті, куди раз або двічі на тиждень приїздять священники УГК церкви, ПЦУ — о. Михайло Орос, капелан Петро Баканов — і проводять служби.
Засновниця школи Мирослава Михальнюк і учень 6 класу Дем’ян Вовченко під час телемосту з львівською гімназією з поглибленим вивченням німецької мови, 2025 р.Фото: з архіву Олени Кревсун
— Ми щонеділі готуємо українські страви і при церквах їх продаємо. Ті, хто відвідують богослужіння, вже добре нас знають, довіряють, тож охоче купують, жертвують кошти. Це також допомагає проводити збори для «Госпітальєрів» і не тільки, — зазначає Олена і принагідно згадує про російську церкву в Дармштадті, засновану ще російським імператором для своєї дружини, та висловлює здивування, що навіть деякі українці, які втекли від війни, відвідують її.
Місток до Ромен
— Я завжди стежу за новинами рідного міста і шукала, як допомогти землякам. У мене з’явилася можливість залучити до цього одну з німецьких організацій, які тривалий час допомагають Україні та Молдові. Серед роменських ініціатив я обрала саме «Завжди поруч 2023», бо вони мають офіційну реєстрацію і займаються гуманітарною допомогою. Спочатку зв’язалася з Оленою Беркут, ми обговорили потреби і можливості, — розповідає про початок співпраці О. Кревсун. — Але німці відмовилися їхати на Сумщину, вважали, що це занадто небезпечно. Сказали: тільки Львів і не далі. Тож ми домовилися, що представниці організації з Ромен — Людмила Василенко й Аліна Канурна — приїдуть туди. Ми передали допомогу у Львові, все облікували і Новою поштою відправили у Ромни. До речі, вантаж довелося перевантажувати нам самим: чотири жінки тягали коробки, а до нас доєднався навіть Петер Ері, представник із Німеччини, хоча він уже у віці і має проблеми зі здоров’ям. Після цього він був дуже вражений силою духу українських жінок, які можуть зробити все «бо треба».
Отримали закуплену у підприємців Роменської громади продукцію, яку продаватимуть на благодійних ярмарках після богослужіньФото: з архіву Олени Кревсун
Згодом почалися регулярні постачання смаколиків із Сумщини: зефір і пряники з Ромен, горішки зі згущеним молоком з Недригайлівщини, великодні паски від «Ласого кошика». Частину продавали на ярмарках, збираючи кошти для батальйону «Госпітальєри», частину передавали військовим на реабілітації.
Пряники, які закупили для учнів суботньої школи на 1 вересня, в ТОВ "Ласий кошик" у Ромнах виготовляли на спецзамовленняФото: з архіву Олени Кревсун
— Це була радше випадковість, — продовжує розповідь Олена Кревсун вже про співпрацю з роменськими виробниками солодощів. — Для наших продажів ми завжди принципово беремо лише український товар: підтримуємо вітчизняного виробника і рекламуємо українську продукцію, хай і на місцевому рівні. Якось знайома нашої вчительки із суботньої школи повідомила, що передала для чергового ярмарку дуже гарні солодощі. Коли ми розпакували, то побачили, що це наш роменський зефір. І його буквально за годину розібрали ящиками! Тоді я сказала колегам: «Це ж підприємство в Ромнах. Давайте спробуємо напряму домовитися». І в нас вийшло. Відтоді маємо постійні поставки від знайомих із Ромен. Уже коли на Великдень ми шукали, як задовольнити попит на паски та солодощі на сторінці ТОВ «Ласий кошик» я подивилася їхній асортимент: дуже гарні паски, сертифіковані вироби. Ми домовилися про співпрацю, і так з’явилося багато пасок. Частину продали — уторгували кошти для «Госпітальєрів», а частину передали нашим військовим, які проходили реабілітацію в Німеччині. Їх саме на Великдень розвозив капелан Петро Боканов (ПЦУ німецького деканату).
Прапор, який подарували Госпітальєри в знак подяки за допомогу й підтримкуФото: з архіву Олени Кревсун
Кульмінацією співпраці з роменськми кондитерами стали пряники з написом «Українська суботня школа «Мовограй», вони будуть подаруночками 130 учням на перший навчальний день у нашій школі в цьому навчальному році. Так співпраця з земляками переросла у постійний і теплий місток до Ромен.
На завершення спілкування не могли не запитати про враження нашої землячки після відвідин своєї малої батьківщини.
— Я вже тиждень перебуваю у Ромнах і приємно вражена тим, що, попри всі труднощі та небезпеку, коли війна майже поруч, люди знаходять у собі сили не лише утримувати свій бізнес, а й намагаються його розвивати, створюючи робочі місця та підтримуючи економіку громади.
Схиляю голову перед волонтерами, які щодня допомагають армії та мирним жителям, перед фермерами, котрі, незважаючи на ризики, сіють і збирають урожай, аби прогодувати людей, перед хлопцями з ДСНС, які першими приходять на допомогу в найскладніші хвилини.
Особливо приємно усвідомлювати, що далеко не всі обирають шлях втечі чи користування ситуацією у власних інтересах — навпаки, чимало мешканців роблять свій внесок у спільну справу, — говорить Олена. — Вражає, що люди продовжують працювати і тримати ритм життя, хоча навколо постійно лунають повітряні тривоги, у небі гудуть дрони і кожен день несе нові виклики. Особливий біль і водночас захоплення викликає те, як діти тут змушені мислити дорослими категоріями: вони знають, що таке війна, розуміють її ціну й серйозно ставляться до реальності, яка їх оточує. Відчуваю щиру і глибоку повагу до цих людей, до їхньої стійкості, мужності та здатності жити й боротися.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Українського Медіа Фонду”.
