Хотінська громада розташована вздовж кордону з країною-агресором і сьогодні переживає чи не найбільші руйнування та виклики. Втім, Хотінська громада – це не лише прикордонна територія, це передусім – її люди, це тисячі доль, які зруйнувала повномасштабна війна. Але її жителі, навіть після евакуації, тримаються, живуть і підтримують одне одного.
Як сьогодні Хотінська громада підтримує жителів, які вимушено виїхали з-під обстрілів, як і від кого вони отримують допомогу, розповідає директор Центру надання соціальних послуг Хотінської селищної ради Лідія Кравцова.
- Як багатостраждальна Хотінська громада і Ваша служба зокрема, об'єднує та підтримує своїх людей після евакуації?
- Коли у громаді оголосили евакуацію, основним завданням нашого Центру було донести до людей важливу інформацію, що стане їм у нагоді.
Евакуацію в нас оголошували кілька разів. Так, у травні 2024, з села Водолаги жителі виїхали повністю. Ми сповіщали про необхідність виїхати нашим підопічним, а вони розповідали сусідам і знайомим. Завдяки цьому з села виїхали всі мешканці, а незабаром його окупував ворог.
Для мене це болюча тема, бо я народилася у Водолагах, хоча й прожила там зовсім недовго. Але то моя мала батьківщина, там – будинок моїх батьків. Саме на ньому під час окупації росіяни встановили свій триколор. Сприймати це було дуже важко.
Як розповідає пані Лідія, з різницею в кілька днів оголосили евакуацію з сіл Біловоди і Журавка. Дехто з підопічних Центру довго вагався – виїжджати чи залишатись. Думали, що за якийсь час усе налагодиться.
- Коли ж із цих сіл почали виїжджати інші мешканці, наші підопічні зрозуміли, що, на жаль, перспективи невтішні і звідти треба тікати, поки є час, - згадує Лідія Кравцова.
Центр залишився з підопічними та продовжив працювати у громаді навіть після того, як основні відділи селищної ради релокували до Сум.
- Коли ми ще були на території громади, Центр надавав транспортні послуги. Транспортом закладу підвозили людей до найближчої зупинки громадського транспорту. Адже там були і маломобільні люди, хтось на автобусі їхати боявся, в когось не було змоги. А в Кіндратівку взагалі автобус уже не ходив. Тож ми підвозили не лише наших підопічних, а й інших мешканців громади, які ще залишалися у Кіндратівці, Степному, Костянтиновці до кінця травня. Продовжуємо підвозити підопічних і зараз, до медичного закладу, - продовжує розмову директорка Центру.
Лише коли з громади виїхали всі особи похилого віку і всіх підопічних евакуювали, на початку червня 2025, колектив Центру релокувався до Сум.
- Вже 1,5 року, як Водолаги, Журавка і Біловоди – евакуйовані. Кіндратівка ще більш-менш трималася, були люди й у Степному. То виїжджали, то знову поверталися. Та коли у квітні-травні цього року оголосили обов’язкову евакуацію, люди все-таки звідти виїхали.
До останнього трималися Писарівка та Хотінь. Наші соціальні робітники обслуговували не лише своїх підопічних, а й допомагали іншим жителям, які потребували допомоги. Піднести продукти, сповістити про гуманітарну допомогу, посприяти з транспортом – допомагали, чим могли. Згодом із громади евакували всіх мешканців.
- Які випадки евакуації Вам запам’яталися найбільше?
- Колись «Білі янголи» проводили евакуацію подружжя наших підопічних із Писарівки. Жінка маломобільна, чоловік більш-менш здоровий. Зараз вони живуть в одному з сумських гуртожитків.
Так от після евакуації чоловік їздив на велосипеді з Сум до Писарівки (близько 20 км) під ворожими дронами та обстрілами, доглядати козу з козенятами, що лишилися у селі. Коли ворожі обстріли стали жорстокішими, мені подзвонила його дружина і попросила допомоги, бо непокоїлася за свого чоловіка.
«Там небезпечно, зв'язку немає. Я дуже переживаю, коли він їде. Допоможіть вивезти кіз, щоб він туди не їздив», - говорила мені в слухавку.
На прохання Лідії Кравцової «Білі янголи» погодилися вивезти тварин із Писарівки.
- Особисто я не їздила, бо в таких ситуаціях не варто займати зайве місце у машині, яке може згодитись для людських речей, але мені розповідали, яке це було прощання чоловіка з тваринками. І під час їхньої з дружиною евакуації обіймав свою живність, і коли кіз вивозили в інший населений пункт…
Пізніше його дружина дзвонила, плакала, дякувала за допомогу і питала, де прихистили їхніх тварин, бо хотіли разом із чоловіком їх провідати. Адже за 5 років вони дуже до них звикли. Оскільки доля не дала подружжю діточок, їхні кози стали для них справжніми членами сім’ї.
Від «Білих янголів» я дізналась про подальшу долю писарівських кіз. Дівчата повідомили, що з ними все добре.
Коли ж врешті все владналося і кози були в безпеці, від їхнього власника почула: «Тепер я можу спокійно дихати, вийти з гуртожитку, постояти на ганку і не переживати, що там із ними»...
Для мене ця історія не лише про страх і небезпеку. Вона – про безмежну любов і відданість, всупереч усьому…
- Як Вам вдалося зберегти Центр після евакуації з громади?
- Коли всі жителі громади були евакуйовані, я, як директор, подумала – Центр себе вичерпав. Так само, як після евакуації сімей із дітьми, що відбулася раніше, у дистанційний режим роботи перейшло відділення соціальної роботи для сім'ї дітей та молоді, робота нашого Центру могла втратити свою актуальність. Когось із пенсіонерів та осіб з інвалідністю забрали до себе діти, комусь зняли будинки чи оселили в гуртожитках.
Але душа боліла за наших людей. Тож виникла ідея просто їх провідати, дізнатись, як вони облаштувались у нових умовах й запитати, чи потрібна їм допомога. Зі списків Евакуаційного центру дізналися їхні нові адреси, зібралися з дівчатами і поїхали.
Пам’ятаю, як приїхали до подружжя з Кіндратівки. Люди зустріли нас зі сльозами, обіймали, цілували, казали: «Дякуємо, що ви нас не забули!». Не хотіли нас відпускати.
Заїхали й до бабусі з Водолаг. Вона так тепло обіймала свого соціального робітника, як напевно своїх дочок не обіймає! З її вигляду було зрозуміло, як вона сумує за своїм колишнім життям, за домівкою, за своєю соціальною робітницею.
«Я побачила рідну душу. Дякую, що ви до мене приїхали, що ви мене не забули!» - говорила нам.
Після таких емоційних зустрічей вирішили об'їхати всіх наших підопічних. Запропонувала їм, щоб їх обслуговували соцробітники Сумського міського територіального центру соціального обслуговування «Берегиня», але вони категорично хотіли бачити своїх дівчат, які обслуговували їх у Хотінській громаді.
«У нас одна біда, одне спільне горе, і тільки ми один одного можемо зрозуміти», - чули від них.
Фото: Комунальний заклад "Центр надання соціальних послуг"
Як розповідає Лідія Кравцова, незабаром Центр знову зібрав своїх підопічних, які тепер проживали в Сумах, додали й тих, хто раніше не був на обслуговуванні.
- Коли вони жили вдома, то не потребували сторонньої допомоги, та після переїзду в Суми, з’явилося чимало проблемних питань. Навіть спуститися з того ж дев'ятого поверху з ходунцями бабусі важко, а піднятися ще важче.
Був у нас один випадок. Підопічна, майже 90-річна бабуся, яка ходить із двома паличками, спустилась із 3 поверху, вийшла на сонечку погрітись, повітрям подихати, а ключі лишила у квартирі. Оскільки більшість міських під’їздів обладнані електромагнітними замками, потрапити назад бабуся не могла.
Зазвичай малолюдна новобудова, палюче липневе сонце – бабуся просиділа під під’їздом 2 години, аж поки до неї за графіком прийшла соціальна робітниця. Вона зателефонувала доньці бабусі і поїхала по ключі до неї на роботу, бо жінка не могла лишити робочу зміну.
- Чи тримаєте зв’язок із колишніми підопічними, які виїхали в інші громади?
- Спілкуємось із ними телефоном, цікавимось чи все гаразд, вони теж нам дзвонять. Майже з усіх питань вони, в першу чергу, звертаються до соціальних робітників.
Ось і днями нашій соцробітниці дзвонив підопічний, якого понад 3 місяці тому «Плурітон» евакуював в Ірпінь. Маломобільний, лежачий чоловік повідомив, що 3 місяці не отримує пенсію, просив допомоги. Тож, зайнялися цим питанням, зателефонували в банк, проконсультувалися, все вирішили.
Взагалі приємно, що наші підопічні, навіть перебуваючи за сотні кілометрів, дзвонять до нас і ми за можливості їм допомагаємо.
- Жителі Хотінської громади тримають зв'язок один з одним?
- Спільна біда об’єднує людей. Бувало, у мирний час чи вже у перші роки війни, ідеш по селищу, хтось мовчки кивне, хтось взагалі промовчить. А зараз зустрічаєш тих людей, які з тобою навіть не віталися, - обіймаємося, плачемо, бо настільки стали рідними, що це просто важко передати. Думаю, нас зрозуміють ті, хто виїхав із прикордоння.
- Чи багато людей залишається сьогодні у громаді?
- Близько 10, хто періодично приїжджає додому на пару днів і знов їде. Щодо тих, хто живе там постійно, точну кількість сказати не можу, але вони є. От, наприклад, у Хотіні живе чоловік, який категорично не хоче виїжджати, бо прожив там усе життя.
- Як до Вашої служби можна звернутися в разі потреби?
- Вся інформація міститься в інформаційному куточку, де ми орендуємо приміщення, ще є сторінка Фейсбук, де зазначені наші контакти. Ну і звісно, так зване «сарафанне радіо» - від людини до людини.
- Нещодавно в Україні відзначали День людей похилого віку. Як ви вшановували стареньких до евакуації і як було цього року?
- Поки ми ще були в Хотіні, до Дня людей похилого віку завжди збирали наших підопічних на чаювання й частування.
Фото: Комунальний заклад "Центр надання соціальних послуг"
До повної евакуації з громади у нас діяв «Університет третього віку», де збиралися наші активні пенсіонери. Там було два факультети. В одному люди щось майстрували, займалися рукоділлям, в іншому збирались любителі художньої самодіяльності. За столом посидіти, поспівати, почитати свої вірші, навіть потанцювати! Не дивлячись, що людям уже під 90 років, бували такі «живчики», і це їм додавало наснаги.
Згодом, як розповідає пані Лідія, поступово літні люди почали виїжджати, і вже на початок 2025 року їх у Хотіні залишилося зовсім мало. Хоча і до квітня збиратися разом вони вже не могли. Інколи Центр організовував зустрічі на базі Хотінської чи Писарівської бібліотек, та оскільки туди вже були ворожі прильоти, керівниця не могла ризикувати життями людей і зібрання припинились.
- Сьогодні факультети не діють. Але, якщо нам вдалося відновити відділення догляду вдома, думаємо над тим, як зібрати наших активних підопічних. Уже є певні задуми, але їх поки що небагато. Цього року до Дня людей похилого віку, для своїх стареньких Центр підготував невеличкі продуктові набори. Зібрати їх разом, на жаль, не вдалося, але впевнена – найтепліші зустрічі ще попереду, - з надією говорить Лідія Кравцова.
- Які організації та фонди допомагають жителям громади?
- З евакуацією нам дуже допомагала ГО «Плурітон»: забирали і наших підопічних, і маломобільних, й інших жителів громади, допомагали оформлювати необхідні документи, шукати житло. Людей евакуювали в Ірпінь, Умань й на інші території, де були вільні місця.
Допомагав з евакуацією і Лебединський хоспіс. Якщо ми не могли швидко знайти прихисток для маломобільних підопічних, хоспіс на певний час забирав людей до себе, поки ми знаходили, куди їх поселити.
Вже майже три роки співрацюємо зі швейцарською міжнародною гуманітарною організацією Medair, яка надає допомогу постраждалим від війни в Україні. Нещодавно вони придбали для наших соцробітниць 2 електро- і 3 механічних велосипеди.
Ще організація передавала для наших підопічних дитячі й дорослі памперси і засоби реабілітації, зокрема ходунки. Місяць тому для «Університету третього віку», роботу якого ми плануємо відновити, зокрема для факультету «Здорове довголіття», вони передали велотренажер для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку. Тепер шукаємо приміщення, де збиратимемо наших підопічних.
Фото: Комунальний заклад "Центр надання соціальних послуг"
Також Medair, спільно з представниками Товариства Червоного Хреста і медпрацівниками, проводили для нас навчання з надання першої медичної допомоги. Ми не лише слухали теорію, а й навчалися на практиці, щоб уміти надати людям допомогу до приїзду швидкої, бо на той час іще проживали у своїй громаді, в зоні бойових дій. Нам видали аптечки, оснащені необхідним приладдям.
Допомагає нам і благодійний фонд «Право на захист». Сьогодні, наприклад, їхні юристи займаються оформленням паспорта для 19-річного юнака з Кіндратівки, який має важку форму інвалідності з дитинства. Його сім’я дуже довго не погоджувалася виїжджати, їх вивозили одними з останніх. Мама вчасно не зробила своєму сину паспорт, тож виникла проблема – він не може пройти перекомісію, хоча уже вийшов із дитячого віку. Наразі з юристами та адвокатами БФ «Право на захист» займаємося цим питанням. Попереду важкий і тривалий процес, але, сподіваюсь, разом зможемо все владнати.
Підтримує нас і Товариство Червоного Хреста. Коли звертаємось – ніколи не відмовляють. Втім, як і інші організації, з якими співпрацюємо. Наші підопічні отримують подарунки до свят, а до минулорічного опалювального сезону від БФ «Посмішка» вони отримали обігрівачі. А одна бабуся – одна з найстарших наших підопічних – категорично відмовилась брати обігрівач і змусила віднести його до будинку, де жили наші захисники.
Не лишає жителів і селищна рада, завжди допомагає, виділяє гуманітарно-продуктові набори, хімію. В першу чергу її отримують наші підопічні. Це, в основному, одинокі люди чи ті, в кого діти за кордоном. Є серед них і такі, хто власним дітям, на жаль, не потрібен… Коли я почала працювати у соцсфері, була вражена до глибини душі, що люди, які все життя вкладали у своїх дітей, на старості ставали для них зайвим тягарем.
- Кілька добрих слів - Вашим соцробітникам, які, незважаючи ні на що, продовжують виконувати свою нелегку місію.
- Я ніколи не жалкую для своїх дівчат добрих слів, бо розумію складність їхньої роботи. Тому, хто не стикався з роботою в соціальній сфері, важко зрозуміти її специфіку.
До кожної людини треба знайти підхід, особливо коли це людина з інвалідністю чи похилого віку. Ця категорія емоційно вразлива. І я дуже вдячна своїм дівчатам, що у кожної з них є, не побоюся цього слова, талант підібрати ключик до кожного свого підопічного. Їхні старенькі люблять їх до глибини душі і завжди з нетерпінням на них чекають.
Їхня щирість і любов виявляються в буденних речах. У тих же словах: «Як добре, що ти прийшла, а я ще не снідала/не обідала, тебе чекаю. Давай разом поїмо»…
Бажаю своїм колегам сили і терпіння. Інколи їхнє терпіння мене просто вражає! Буває, роблю об'їзд підопічних Центру, спілкуюся з людьми. І така в мене вдача – кожну проблему пропускаю через себе і часто не можу сприймати її без сліз. А мої дівчата навчилися стримувати ці сльози.
На їхньому місці я з тією ж бабусею сіла би поруч, обнялась і розплакалась разом із нею. А дівчата іноді можуть на них навіть гримнути і водночас своїм впевненим настроєм підбадьорити: «Ану не розкисати! Все буде добре!». І старенькі на них не ображаються, навпаки, отримують такий собі емоційний поштовх триматися і бути в тонусі.
Бажаю дівчатам ангела-охоронця, бо коли ми ще працювали у громаді, їхнє життя часто було в небезпеці. Бувало, дзвоню: «Дівчата, сьогодні побудьте вдома, дрони літають, стріляють». А у відповідь чую: «У мене ж сьогодні день, мені треба купити продукти. Вони ж мене чекають. Я повинна їсти сьогодні зварити...»
Бувало, що обстріли заставали дівчат у дорозі до підопічних. Доводилося ховатись від артобстрілів, дронів у найближчому дворі чи сидіти в підвалах і погребах разом із підопічними.
Тож нехай над кожною моєю працівницею буде ангел-охоронець, який даватиме сили й терпіння. І щоб ми якнайшвидше дочекалися мирної тиші, - говорить Лідія Кравцова.
Довідково:
-
Адміністративним центром Хотінської громади є селище Хотінь, що знаходиться приблизно за 20 км на північ від Сум і всього за 7 км від кордону з росією.
-
У деяких селах громади, таких як Костянтинівка і Степне, є території, де закінчуються людські городи і одразу починається росія.
-
Раніше у Центрі надання соціальних послуг Хотінської громади було 10 соціальних робітників і близько 140 підопічних.
-
Сьогодні в колективі працює 5 соцробітників, які обслуговують 55 осіб.
-
Контакти Центру надання соціальних послуг:
-
М.Суми, вул. Соборна, 45. Тел.: (0542) 697-296.
-
30 квітня 2024 року жителям пʼятикілометрової зони Хотінської громади було повідомлено, що слід тимчасово виїхати з власних домівок.
-
За даними Вікіпедії станом на 29 травня 2025 року, з 14 н.п. Хотінської громади можна було з певним ризиком доїхати тільки до двох. Із 12 населених пунктів люди евакуйовані – це вже мертві села.
"Влада — це не приміщення, влада — це народ". У Хотіні замінили згорілий прапор
Селищний голова Хотіні Микола Торяник разом із поліцейським офіцером громади Юрієм Гамотою замінили український прапор біля приміщення сільради. Той, що був там до цього, згорів наприкінці вересня, коли російські військовослужбовці обстріляли Хотінь.
"Їм важко пояснити, що зруйнувати заклади освіти, медицини, сільську раду — це не вибили владу. Влада — це не приміщення, влада — це народ, територія і символи. Народ є. Територія Хотіні — наша, під контролем Збройних сил України. І якщо там є прапор та українські символи, значить, є і Україна", — сказав Микола Торяник у коментарі Суспільному. За його словами, селище значноипошкоджене обстрілами. Особливо, верхня його частина. Після чергової російської атаки у вересні і було зруйноване приміщення селищної ради.
