Майже два роки після важкого поранення білопілець Богдан Некрасов день за днем переконує себе та інших, що за кожен крок у цьому житті треба боротись. Його приклад має вселяти віру в тих, кому здається, що в житті все втрачено, що найкращі моменти життя залишились у минулому.
Ми продовжуємо розповіді в газеті про наших мужніх земляків, як захисників, так і мирних жителів, які, попри виклики, знаходять сили не просто вижити, а й повернутись до максимально нормального життя. Редакція збирає ці історії і як свідчення злочинів ворога проти мирних людей, і як доказ мужності та стійкості українців.
Як живе і де знаходить сили після ампутації ноги та тривалого лікування, Богдан розповів під час нашої зустрічі.
19 квітня 2024 року стало чорним днем для Білопілля. Ворог нещадно обстріляв місто, і снаряди накрили житлові квартали, забравши життя мирних людей, зруйнувавши десятки будинків. Серед поранених був і наш земляк Богдан Некрасов.
Богдана добре знають Білопіллі. Він понад 20 років був власником магазину з продажу мобільних телефонів. Власне, сам створив бізнес, в якому працювала вся його родина, відкривав нові робочі місця, платив податки, брав участь у громадському житті міста. Виховував двох синів, працював і думав про те, що забезпечить себе і родину на майбутнє, розвивав бізнес, мріяв про забезпечену щасливу старість.
Богдан Некрасов (2016 рік)Фото: З особистої ФБ-сторінки Б.Некрасова
Попри початок війни і бойових дій на Білопільщині, продовжував працювати у місті, хоча родина і наполягала на тому, щоб повністю виїхати.
- Менший син Тимофій був дуже наляканий вибухами і ми з дружиною відвезли його у Суми. Але і там чули вибухи і обстріли. Щоразу, приїжджаючи у Білопілля, я бачив наслідки чергових обстрілів та руйнувань і думав: ну гірше вже не буде. Той день 19 квітня я вважаю другим днем народження.
Я опинився під вогнем буквально за хвилину після того, як вийшов із власного магазину. Снаряд розірвався поруч. Мене відкинуло вибуховою хвилею, а уламки вмить розтрощили праву ногу. Ліва — вивернута, закривавлена. Я опинився під завалами, і, прийшовши до тями, побачив, як із мене тече кров. Зламані ребра пробили легеню — і я задихався. Розгубленість, біль, паніка. Але найстрашніше — самотність. Повз по землі, залишаючи за собою кривавий слід. Стукав у двері одного з магазинів — не відчинили. Лише продавчиня з сусідньої крамниці винесла турнікет. Сам наклав його на ногу. Цей момент — межа між життям і смертю.
Далі Богдана доправили до лікарні у Білопіллі. Медики боролися за нього, як могли. Весь персонал кинувся на допомогу — крапельниці, турнікети, розрізали одяг, боролися з кровотечею. Легеня пробита — йому провели термінову маніпуляцію, щоб зупинити внутрішню кровотечу.
- Якби мене не стабілізували в Білопільській лікарні, то до Сум би не довезли, - згадує Богдан. - У мене гемоглобін був 30. (Критично можливий для життя, як стверджують лікарі, 50).
Потім доправили в реанімацію до Сум, де він кілька днів був на межі між життям і смертю. І тоді поширились чутки: "Богдана більше немає".
Але він вижив. Вижив, коли шанси були мінімальні.
Праву ногу довелося ампутувати відразу — вона була фактично відірвана. Ліва — під питанням. У ній — шість переломів, розбиті кістки, ушкоджені нерви, відсутнє відчуття пальців. Лікарі довго не знали, чи вдасться її зберегти. Але Богдан вирішив боротися. Операції, металеві конструкції, апарат Єлізарова, біль, фізіотерапія — терпів усе.
Він згадує: “Найтяжче — це ніч. Біль не дає спати, думки давлять, а попереду — чергове втручання. Але я знав, що здаватися — не варіант”.
Більше року — у візку. Десять місяців — з апаратом на нозі. Але він не зупинився. Поруч — рідні, друзі, незнайомі люди, які допомагали фінансово. Без цієї підтримки — не витримав би. Та найбільший поворот у його житті — SuperHumans - госпіталь у Львівській області, де лікують найтяжчих — військових і цивільних. Саме там Богдан побачив іншу реальність: сучасне обладнання, турбота, людяність. І — хлопці, яким по 20 років, без кінцівок, але з вогнем в очах.
У SuperHumans Богдан отримав якісний протез, реабілітацію, нову мотивацію. Він навіть зустрічався з принцем Гаррі, який приїжджав провідати поранених.
Але найбільше запам’яталась не ця зустріч, а підтримка чоловіків і жінок, які проходили те саме. Вони разом вчилися ходити, вчилися жити знову.
Сьогодні Богдан мешкає у Сумах. Самостійно пересувається з протезом — без палички. Водить авто. І навіть повернувся до улюбленого хобі — риболовлі. Каже, що вода заспокоює. Разом із земляком, керівником ГО «Ветеранський простір», ветераном війни Миколою Зарецьким тренується у команді з сидячого волейболу. А ще багато ходить. Його щоденна норма — 5 км: “Пропущу — і стає важче. Тіло забуває рух”.
Але, на жаль, випробування не завершились...
Боротьба за документи виявилась не менш жорстокою, ніж боротьба за життя. Попри очевидні ушкодження, інвалідність оформили не одразу. Пропонували навіть третю групу. Зрештою — другу. Це — за відсутності ноги і «несправній» другій. Йому відмовили у компенсації як постраждалому від агресії рф. Пенсії, посвідчення— усе з боєм.
"Це - система. Вона глуха до болю", —говорить Богдан. Але навіть у цьому — не здається. Він бореться далі. Не тільки за себе, а й за тих, хто проходить те саме.
Його історія — це не лише про травму. Це — про мужність, гідність, вдячність і віру. Вона про те, що навіть коли здається, що життя закінчилось — воно тільки починається. І поки є такі люди, як Богдан Некрасов, — ми не маємо права здаватись.
Я особисто не бачила Богдана з літа, але часто говорили телефоном, «бачились» у соцмережах. Ми багато чого згадали, про що поспілкувались.
На завершення нашої розмови я запитала у Богдана, що було для нього найважливішим за ці складні півтора року нового життя в інших умовах. Богдан трохи подумав і сказав:
- Найважливішим стало те, що я переоцінив своє життя, інакше подивився на роль деяких людей у ньому, навчився більше цінувати те, що маю поруч. Але найбільше — я хочу сказати слова вдячності й висловити свою безмежну любов своїй родині.
Знаєте, пораненим був не лише я — увесь цей час фактично поруч зі мною була й моя родина. І вони разом зі мною переживали весь той біль, ті страждання і виклики. А коли ти в сім’ї, і ти — голова, на тебе покладаються, на тебе сподіваються. Ти несеш головну відповідальність за все —за фінансовий стан, за добробут, за спокій родини. А якщо раптом стаєш фізично безпомічним, усе змінюється.
Та саме тоді мої найрідніші — дружина, сини, мама, теща — були зі мною. Вони підтримували мене, ділили біль і переживання. Іноді, думаю, їм було навіть важче, ніж мені, бо вони бачили все це збоку: і мої страждання, і моє безсилля. Вони, буквально, носили мене на руках, бо довго я не міг ходити, рухатись, і це було складно як для мене, так і для них. Але жодного разу ні на мить я не відчув, що їм важко або що вони втомились. Вони ніколи не показували цього. Я вдячний їм безмежно. Я полюбив їх іще сильніше. Зрозумів, що моя сім’я —це моя сила, мій тил, моя надія.
Сьогодні я інакше дивлюсь на життя, ціную кожну мить, ціную людей, які поруч. Мені допомагали друзі, знайомі, навіть незнайомі люди. Але ставлення до деяких людей змінилося — як кажуть, це вже не повернути. Найбільший урок, який я виніс, це цінувати життя. Боротися за нього. І берегти тих, хто з тобою, хто залишився поруч, коли було найважче. Цінувати вірних людей. Любити їх. Триматися за них і підтримувати їх.
Матеріал підготовлено за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відпові дальності», що реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
