30 грудня 2025 року будинок культури у Нових Вирках відзначив своє 60-річчя.
Історія, що зникає
Про це нагадала лише табличка на фасаді будівлі, яку заклали будівельники на пам’ять про рік, коли здали споруду в експлуатацію. І дуже правильно зробили. Адже іншої офіційної інформації, окрім спогадів жителів села, ми не знайшли.
Я особисто маю до Нововирківського будинку культури особливі почуття, особливу симпатію, тож охоче підтримала ідею написати історію цього закладу. І тут довелося працювати не просто як журналіст, який описує події, збирає спогади і фотографії, а як журналіст-розслідувач.
Виявляється, по історії, навіть недавній, відомого закладу є багато питань. От побачили ми на фасаді приміщення дату 1965. І все. Жодних офіційно підтверджених документів на сьогодні не знайшли. Їх немає. Можливо, якби подали запити в архіви, почекали з пів року, то якусь офіційну інформацію і отримали б. Але тоді б час самого ювілею безнадійно сплив би…
Справа в тому, що ці будинки культури, фактично в усіх селах і селищах району, будувалися коштом місцевих сільгосппідприємств і довгий час були у них на балансі. Коли колгоспи почали розвалюватися, то заклади культури передали на баланс місцевих рад, потім відділів культури, а зараз – на баланс громад. Тож офіційні документи ходили туди-сюди і врешті опинились в архівах поза межами місцевих громад.
Клуби вже давно не юридичні особи, у них немає печаток і власних архівів. Добре, якщо десь ентузіасти зберегли хоча б фото чи альбоми минулих років. У Нових Вирках такі залишились. Тож наші джерела – винятково спогади тих жителів, які були і є нині дотичними до історії цього закладу.
Ще одне джерело – публікації в місцевій районній газеті. Тут взагалі детектив. Я особисто перегорнула всі до одного екземпляри «Радянської правди» за 1965 та 1966 роки. ЖОДНОГО згадування взагалі про існування Нововирківського будинку культури. Та і про Нові Вирки згадувалось лише двічі. Один раз було фото новозбудованого приміщення колгоспної контори. Все. Великого, схожого на римський пантенон клубу для тогочасних газетярів не існувало.
Ми в редакції обговорювали цей по суті феномен. Адже в ті часи щось новозбудоване і відкрите — це була подія навіть не районного масштабу. А тут — тиша. Ні про приміщення, ні про колгосп «Більшовик», ні про художню самодіяльність. Тихо! Можливо, це вже ми самі вирішували, у колгоспі були якісь проблеми з виконанням плану з прополки буряків чи надоями, можливо керівник отримав якусь догану по партійній лінії — про нього не можна було згадувати в пресі… Зараз важко це з’ясувати. Але якщо хтось пам’ятає чи може пояснити — дуже хотілось би почути. Тож наші джерела – жителі, які вийшли на зв’язок і змогли розказати про історію клубу і все, що з нею пов’язане, адже — це шістдесят років культурної пам’яті, людських історій, зустрічей, свят і подій.
Історія цього закладу — це історія самої громади, яка жила, розвивалась, боролась і трималась разом
Село Нові Вирки, як і сусіднє Старі Вирки, довгий час не мало повноцінного клубу. До 1965 року всі культурні події в цих селах відбувались у переобладнаній Миколаївській церкві — її перетворили на глядацьку залу, де крутили кіно, проводили танці, збори.
Моя перша співрозмовниця, жителька Нових Вирків Галина Степанівна Воліна згадує, як у церкві-клубі їй вперше вручали подяку як кращій працівниці колгоспу.
— Людей тоді в нашій сільраді було багато. Приходили в клуб і зі Старих Вирків, і з Бабаківки, а місця в колишій церкві було мало. Тоді в багатьох селах будували нові клуби. І наш тодішній голова колгоспу Борис Павлович Литвиненко вирішив не відставати від своїх колег і почав коштом колгоспу «Більшовик» будувати Будинок культури. Але згодом простору стало не вистачати.
Колгосп був знаний далеко за межами Сумщини, зокрема через трудову славу героїні соціалістичної праці Парасковії Парамузіної. Будівництвом особисто опікувався голова колгоспу. Проект клубу не був схожий ні на який інший. Подібних на Білопільщині не пам’ятаю.
Осередок культури і місце відпочинку
- І от уже до Нового 1965 року новий клуб урочисто відкрили. На відкриття зібралися жителі Нових і Старих Вирків, Бабаківки та навколишніх сіл. Святкову виставу підготували вчителі місцевої школи, — згадує Галина Воліна.
Будинок культури мав глядацьку залу на 400 місць, кінобудку, бібліотеку, тут працювали до десятка гуртків художньої самодіяльності. Гордістю клубу була Кімната бойової слави.
Першим директором був Микола Іванович Черняков. Регулярно проводились танці, кінопокази, виступи духового оркестру, хор, драмгурток, святкові вечори. Тут навіть стояв більярд — розвага рідкісна для села.
З перших днів роботи клуб став не лише культурним, а й громадським центром. Тут збирались не лише на кон-церти, а й на збори, обговорення життя села, важливі зустрічі. Взимку у теплій глядацькій залі ховалися від снігів і вітрів, а влітку — готували свята під відкритим небом.
— Кіно привозили тричі на тиждень, писали афішу і багато людей приходили подивитись фільми, — згадує Галина Степанівна. - Щотижня на вихідні у клубі були танці. Приходили туди всі: старші люди подивитись на молодь, молодь — потанцювати і познайомитись. Діти —побігати і погратись разом. Приїжджали з Ворожби, Пісок, Дяківки, Рижівки, Глушця. І ще б не приходити: у клубі грав справжній вокально-інструментальний ансамбль. На той час у нас було дві гітари, ударна установка, і навіть іоніка! Грали і співали місцеві хлопці - це була справжня подія, бо найближчий ансамбль грав лише у Ворожбі.
Не менш знаменитим був і наш духовий оркестр. Жодне свято не обходилось без його участі: від урочистостей— 9 травня, 1 травня - до похоронів. Їх запрошували в інші міста та села.
Добрі слова керівникам
У наступні роки заклад очолювали: Шевченко Олександр Іванович (двічі, і також керував духовим оркестром), Захаров Микола Васильович, Кузьмічов Олексій Миколайович, Кликова Надія (директорка) та її чоловік Микола (художній керівник), Сагарєв Олександр, Цюпка Микола Андрійович.
Микола Андрійович Цюпка
З особливою теплотою згадується Галина Воліна — колишня завідувачка бібліотеки. За її словами, люди самі прагнули брати участь у творчості, приносили ідеї, сценарії, готували виступи до свят — Нового року, 8 Березня. Будинок культури тоді ще перебував на балансі колгоспу, а згодом — сільської ради. Велику роль у його збереженні зіграв голова сільради Станіслав Володимирович Кириченко.
Нові традиції - з телевізора у клуб
У 70 роках з'явилась нова традиція — «вогники» за аналогією до телевізійних «Голубих вогників». Їх організовувала Галина Степанівна Воліна: кожен приносив страви, застеляли столи скатертинами, готувались номери для кожного учасника. Це були справжні свята єдності, яких із нетерпінням чекали.
Художня самодіяльність розвивалася завдяки ентузіастам. Люди після роботи на полях і фермах приходили на репетиції, приносили свої костюми, ділилися рецептами, вишивали рушники. Найактивніші жінки села перед святами прикрашали залу: розвішували гірлянди, ставили живі квіти, готували святкові столи. І хоч інколи не вистачало ресурсів, завжди вистачало душі.
Як не згадати найбільш активних членів художньої самодіяльності тих років? Хтось із них виїхав, хтось уже помер, але пам’ять зберігає їхні імена. Серед них - Віра Шавшина, Валентина Середенко, Катерина Ткаченко. Родина Кликових, Валентина Парамєєва, Галина Чернякова, родина Сагарєвих, родина Цюпки, Валентина Гуркіна, Надія Третякова, Марія Вишнякова, Анастасія Акінчена, Валентина Воліна та Таїсія Кобзенко (їхній дует часто називали Таїсія Повалій та Валентина Толкунова).
Від танців - до дискотеки і футболу
Кінець 90 — початок 2000 стали новим етапом і в житті клубу і в житті села. Кіно більше не возили, школа була зачинена, але клуб знову пристосувався до нового часу. Тут проводились
дискотеки, вечори відпочинку, змагання, діяли гуртки, відбувались Дні села.
Щедрувальники. 2018 рік.
Приміщення потребувало ремонту, який було розпочато у 2015 році за ініціативи тодішнього сільського голови Станіслава Володимировича Кириченка.
З 2017 року клуб очолив Микола Андрійович Цюпка. Розпочалась масштабна реконструкція. Будівлю переобладнали в спорткомплекс: оновили дах, систему опалення, провели воду, створили зал для мініфутболу і волейболу, тренажерну залу, душові, кабінет для методиста, а також меншу глядацьку залу. Планувався ремонт великого фойє, де вже стояв новий більярдний стіл.
- Нововирківський спортзал став осередком міжсільських змагань — сюди приїжджали команди з Пісок, Дяківки, Ворожби, Білопілля, Рижівки. Клуб залишався живим —тут проводились дискотеки, святкові події, турніри, — згадує Микола Андрійович.
Дні села пам’ятають усі
Найбільшим святом для села залишались Дні села. Найгучніше — 28 серпня, на Успіння Богородиці. Участь брали самодіяльні колективи, приїжджали спортсмени, варили юшку, вручали подарунки, вшановували господарів, співали пісні, виступали учасники клубу. Це було щире свято душі.
На зміну старшому поколінню місцевих аматорів прийшла молодь. Серед них Наталія Скрипа, Ірина Воліна, Тетяна Кадуріна, Вікторія Череватенко, Юлія Череватенко, сестри Акінчени, Михайло Максименко та інші небайдужі до культури жителі села.
— Влітку я крутив дискотеки на вулиці, взимку — у фойє клубу, — говорить колишній директор. - Людей було багато, але завжди був порядок. Відійшли в минуле колишні «з’ясовування стосунків» одного села з іншим. Як тільки починалась якась розбірка між приїжджими і місцевими, я одразу зупиняв музику і всі заспокоювались. У нас було неписане правило: не пити в клубі, не матюкатись і поводитись чемно. Поступово до цього звикали всі гості. Активно почала виступати і перемагати на районних турнарах місцева футбльна команда під керівництвом Олександра Воліна.
— Мали багато планів. Найбільше — відремонтувати фойє. Дуже сподіваюсь, що колись це зробимо.
Пошкоджений, але продовжує працювати
З 24 лютого 2022 року село опинилося в прикордонній зоні бойових дій. Багато жителів евакуювались, оголошено обов'язкову евакуацію. Але навіть у таких умовах будинок культури не зупинився. Працівники готували сценарії, зустрічі, підтримували громаду.
Найпам’ятнішими стали новорічні свята 2023 року: працівники клубу одягли костюми і пішли по хатах щедрувати. Люди були зворушені, просили, щоб до них зайшли. Це повернуло їм віру в життя і в те, що село ще тримається.
У 2022 році на День вишиванки працівники сфотографувались біля вирви від бомби — це стало символом незламності.
19 травня 2022 року в День вишиванки працівники Будинку культури біля вирви від бомби.
У 2024 році, як і багато будівель у селі, клуб зазнав пошкоджень. Дрон влучив у дах. Поки що відремонтували і дах закрили.
Зараз у Нових Вирках дуже небезпечна ситуація. Постійні загрози прильотів. Дрони літають фактично цілодобово. Часто до околиць дістає артилерія. Залишилось небагато людей. Але у клубі все одно відбуваються хоч і малочисельні, але заходи. Місцева бібліотекарка Наталія Скрипа та художній керівник Ірина Воліна до кожного свята готують вітання для своїх односельців.
— Ми вітаємо з усіма державними святами, хочемо, щоб люди знали, що село ще живе, що ми пам’ятаємо і про тих, хто залишився, і звертаємось до тих, хто виїхав. Хочемо зберегти і наш клуб, і нашу історію, — говорить Наталія Скрипа. — Ми обов’язково відновимо роботу після Перемоги, згадаємо всі традиції, зберемо як колишніх учасників самодіяльності, так і залучимо нових. Ми віримо, що ще не один раз тут пройдуть заходи, а історія клубу наповниться новим змістом.
Нововирківський будинок культури — це більше, ніж будівля. Це частина душі громади. Він пережив десятки змін, періоди злетів і падінь, війну — але ніколи не зрадив свого призначення: бути місцем, де живе тепло людських сердець.
Від редакції
Робота над цим матеріалом змушує нас більше уваги приділяти нашій історії, навіть недавньому минулому. Здавалося б, усього 60 років, але матеріалів майже не залишається. А що вже говорити про заклади, які повністю знищені? Тож закликаю всіх нас максимально берегти нашу пам’ять, фото, записувати спогади ще живих людей, зберігати все, що вже стало історією.
Фото з архівів редакції «Білопільщини», Миколи Цюпки, Наталії Скрипи та Галини Воліної.
