29 березня на щиті додому повернувся наш земляк, житель Миколаївської громади, воїн Анатолій Щербак. Солдат в/ч 3042 загинув у ході виконання бойових завдань 24 березня 2026 року в районі населеного пункту Перемога Харківської області внаслідок удару російського БпЛА-камікадзе. Полеглому захиснику було 55 років.
В неділю, 29 березня, мешканці Улянівки зустріли полеглого захисника живим коридором та провели земляка в останню путь.
Анатолій Олексійович Щербак народився у селі Мирлоги Павлівського старостату, 11 вересня 1971 року. Чоловік із сім’єю жив у Павлівці, дбав про свою дружину Оксану та двох донечок - Олену і Дашу. Безмежно любив свою маленьку внучку Маю…
Працював трактористом у фермерських господарствах «Ярослав 2005» та «Номеровський».
Повномасштабна війна, яка прийшла в Україну і в село під кордоном, змусила родину покинути рідний дім і шукати прихистку в Миколаївській громаді. В лютому 2024 року, коли на прикордонні стало зовсім неспокійно, Анатолій разом із сім’єю виїхав до Улянівки.
У серпні 2025 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Анатолій служив на Харківському напрямку.
- Тато був доброю, чесною та порядною людиною. Мав багато друзів, і в Павлівці, і в Улянівці. Він завжди відгукувався, коли комусь була потрібна його допомога, і за це його поважали… За його людяність і щирість.
А ще він був для нас найкращим татом – нашою підтримкою та опорою. Він дуже нас любив, піклувався і про дітей, і про нашу маму. Дуже важко зараз говорити, згадувати і усвідомлювати, що його більше ніколи не буде поруч, - розповідає донька Олена.
Про загиблого Анатолія Олексійовича пише жителька Улянівки Людмила Каштенкова:
"Весна, здається, сама опустила в безсиллі руки. Вона ж має нести тепло, світло, радість, перемогу над холодом, темрявою... Натомість...
Не встигла Улянівка ще оговтатися (та чи й зможе) від вибухів-руйнувань рашистських дронів, як чорна звістка: "На щиті. Анатолій Щербак"...
Підла, жорстока, людиноненависницька війна змусила його з родиною покинути все рідне, близьке, дороге. Шукати прихистку деінде, бо ворог знищує все на своєму шляху. Улянівка стала отим острівцем відносного спокою.
Але ж, мабуть, мало було для чорної косовиці, бо забрала й воїна. І залишилися недобудованими плани, незавершеними мрії, недоговореними слова... І знову - біль, сльози й вічна розлука.
Той, хто в найнебезпечніші, найчорніші часи для своєї землі, для своєї Батьківщини став на захист - уже Людина. Герой!
Багато, ой, як багато здіймається до Неба, понад хмари наших воїнів, захисників, дівчат і хлопців - нашого українського цвіту. Звіріє ворог, лютує, нищить... та здохне сам. Бо є в українців те, що не знищить ніякий зайда, ніякий окупант, ніякий ворог. І прошите воно в нас на рівні генетичному: воля.
Відпочинь, воїне, а потім уже з небесною раттю станеш на допомогу побратимам. Нам же - не забути! Не знецінити! Не викривити пам'ять! Не збайдужіти!
Легких хмаринок, воїне. Богові - душа, Україні - життя, а честь - собі".
Щирі співчуття родині та близьким. Нехай земля буде пухом, а пам'ять - вічною.
