12 травня у світі відзначають День медичної сестри — день тих, чия щоденна праця часто залишається поза гучними заголовками, але без якої неможливо уявити жодне врятоване життя. Сьогодні, коли Білопілля опинилося в зоні бойових дій, значення медичної допомоги важко переоцінити. У місті, де небезпека стала частиною повсякдення, лікарня залишається місцем, де борються за життя. І в цій боротьбі поруч із лікарями — медичні сестри, які тримають на собі величезну частину цієї відповідальності.
Саме тому сьогодні ми говоримо про Надію Іваськів — медичну сестру Білопільської міської лікарні, яка працює тут найдовше серед своїх колег. Її історія — це не просто трудовий шлях. Це історія лікарні, історія тисяч пацієнтів, історія довіри і відданості своїй справі.
За роки роботи вона бачила різне: і радість одужання, і біль втрат. Але завжди залишалася поруч із пацієнтами — уважна, спокійна, сильна.
Її робота — це не лише виконання медичних процедур. Це щоденне спілкування з людьми, які потребують не тільки лікування, а й підтримки. Це слова, які заспокоюють. Це погляд, який додає впевненості. Це присутність, яка іноді важливіша за ліки.
Кажуть, що медична сестра — це серце лікарні. І в цих словах немає перебільшення. Бо саме вона першою зустрічає пацієнта і часто залишається поруч до останнього.
У Білопіллі сьогодні це відчувається особливо гостро. Коли частина медичних та соціальних закладів працює не на повну потужність, коли виїхали люди, коли кожен день може бути непередбачуваним — лікарня, яка продовжує працювати, стає опорою для громади. І в цій лікарні є люди, які не залишили своє місце. Які залишилися поруч із тими, хто потребує допомоги. Надія Іваськів — одна з них.
Можливо, вона не скаже гучних слів про свій внесок. Можливо, не назве це подвигом. Але за роками її роботи — сотні врятованих і підтриманих життів. І, мабуть, найточніше про неї говорить сама назва цього матеріалу — свою любов вона залишила в терапії. І завжди варто згадувати історію, як усе починалось.
Народилась Надія Миколаївна на Тернопільщині в сільській родині. З дитинства мріяла стати медсестрою.
- Завжди носила з собою аптечку і хотіла всіх лікувати до кожному хотіла допомогти. Тож вступила до Чортківського медичного училища і після закінчення отримала диплом фельдшера та розподіл на Сумщину до Ямпільського району. Поїхали разом із чоловіком, з яким навчались в одному класі і фактично - все життя разом.
Там, на Ямпільщині, вони розпочали свій професійний шлях. Надія Миколаївна згадує той період як непростий, але дуже важливий: «Це було село… донори, маленькі діти, обходи по хатах, постійна робота з людьми. Там ти вчишся бути не просто медиком, а людиною, яка відповідає за все».
Через рік вони переїхали до Білопілля. Це був 1989 рік, із якого починається новий етап їхнього життя. Тоді народився їхній син Михайло, і з маленькою дитиною на руках родина приїхала у наше місто. І саме тоді Надія Миколаївна переступила поріг Білопільської лікарні. Її перевели у терапевтичне відділення. І, як з’ясувалося, — назавжди.
«Я пам’ятаю це відчуття: тепло, світло, нове обладнання, дуже хороші лікарі… Мене зустріли щиро, пояснили все, підтримали. Галина Єгорівна Ситник буквально ввела мене в професію, навчила тонкощам роботи саме в терапії», — згадує вона.
З 1989 року у Надії Миколаївни є лише один запис у трудовій книжці — Білопільська лікарня. Це не просто факт біографії. Це свідчення вірності, постійності і справжнього покликання.
Перші роки в Білопіллі були непростими. Вони приїхали сюди зовсім молодими — без родичів, без знайомих. Навіть мова вирізняла їх серед місцевих жителів — все ж таки Тернопільщина. Відчуття було таке, ніби ти трохи чужий у новому місті. Життя починалося буквально з нуля.
Перші місяці вони жили у місцевій пожежній частині, де працював чоловік. Не було ні власного житла, ні умов, до яких звикли. А на руках — маленька дитина. Але тоді, як згадує Надія Миколаївна, для молодої родини це не здавалося чимось надзвичайно важким. Була енергія, було бажання працювати, жити, будувати своє майбутнє.
Згодом отримали квартиру. Потроху облаштували побут. Син підростав. Життя входило у свій ритм. Чоловік Володимир Зіновійович спочатку працював у міліції, пізніше перейшов у пожежну частину. А Надія Миколаївна залишалася в лікарні — у терапевтичному відділенні, яке стало для неї другим домом.
Сьогодні, згадуючи майже 40 років життя у Білопіллі, вона говорить про це місто як про свою другу батьківщину. І навіть попри всі труднощі, попри небезпеку, яка сьогодні є реальністю, вона не бачить для себе іншого місця. Бо тут — її життя.
З цих простих слів починається велика історія професії.
Робота медичної сестри — це не лише про процедури чи виконання призначень лікаря. Це значно більше.
«Це і робота лікаря, і психолога, і няньки, і санітарки… Усе зводиться до того, що ти і хворий залишаєтесь вдвох. І ти маєш допомогти — підтримати, заспокоїти, вилікувати словом, таблеткою, уколом», — говорить Надія Миколаївна.
У цих словах — вся суть професії. За роки роботи вона бачила дуже багато. І хорошого, і важкого.
«Для мене завжди найважчими були людські втрати… Завжди, коли йшла з роботи, думала тільки про одне: щоб повернутися і побачити цю людину живою. Щоб їй стало краще. Щоб вона одужала», — зізнається вона.
Це не просто професійна відповідальність. Це глибоке особисте переживання за кожного пацієнта. Можливо, саме тому за всі роки роботи у неї не було жодних доган чи зауважень.
«Чоловік правий… вся моя любов залишилась у терапії», — каже вона.
За цей час змінювалися керівники відділення, але кожен із них залишив свій слід у її житті. Вона з теплом згадує Галину Єгорівну Ситник, Олександра Миколайовича Годованця, Ларису Володимирівну Назаревську. Кожен із них був не просто керівником — наставником, порадником, людиною, яка підтримувала. І коли мова заходить про кар’єрне зростання, її відповідь звучить дуже щиро.
Так, їй неодноразово пропонували стати старшою медичною сестрою. Вона навіть кілька разів виконувала ці обов’язки — писала звіти, працювала з документацією, відповідала за ліки. Але це було не її.
«Це більше бухгалтерія… Ти не бачиш пацієнтів, не спілкуєшся з ними, не допомагаєш їм. Ти сидиш із паперами, звітами… Чесно кажучи, це не моє», — говорить вона.
Їй також пропонували перейти у хірургічне відділення, зайняти іншу посаду. Але відповідь завжди була одна. Вона залишалася. У терапії. Там, де вона потрібна найбільше. Там, де вона може робити те, що вміє найкраще — допомагати людям. І коли запитуєш Надію Миколаївну, що ж підтримувало її всі ці роки, відповідь звучить дуже просто — і водночас дуже сильно.
«Що мене підтримувало? Ну, по-перше, те, що мені завжди хотілося йти на роботу. Знаєте, я приходила завжди з задоволенням. Спілкувалася з кожним своїм хворим, із кожним пацієнтом. Коли йшла з роботи, весь час думала про них…»
І в цих словах — вся її сутність. Бо для неї робота ніколи не закінчувалася дверима відділення.
«Мабуть, так влаштоване моє життя, що я не уявляю себе без колективу, без того, що я маю робити найкраще», — говорить вона.
Іноді це справді виходило за межі звичайної роботи. Це впливало на побут, на домашні справи, на особистий час. Але інакше вона не могла.
«Мені доводилося часто ходити додому до людей — робити уколи, ставити крапельниці. Мене викликали сусіди, телефонували друзі… Ну як я могла їх залишити? Як я могла не прийти? Як я могла не допомогти?»
І ця готовність допомогти залишилася і сьогодні.
Надія Миколаївна разом із чоловіком і зараз у Білопіллі. Коли ми записували цю розповідь, у неї була коротка перерва між чергуваннями. І вони… садили город. Здавалося б — звичайна справа. Але навіть вона сьогодні тут має зовсім інший зміст.
«Чесно скажу, ми тричі тікали, ховалися… Дрони літали. Але город досадили. Бо мені в понеділок знову на зміну», — каже вона. Це звучить буденно. Але за цією буденністю — реальність війни. Підвали і укриття. Постійна тривога. Люди, яких привозять із різних населених пунктів. Робота в умовах, які ще кілька років тому здавалися неможливими.
«Ми і ховаємось, і працюємо. І слухаємо — як летить, як падає… Думаємо не тільки про себе. Думаємо про пацієнтів», — говорить вона. Але навіть у цій щоденній небезпеці є ще один, особистий біль. Її син Михайло — військовий. Десантник, штурмовик, учасник бойових дій. Він пройшов війну, отримав тяжке поранення і сьогодні перебуває у Сумах. Для матері — це найважче. Але навіть тут вона залишається собою — допомагає, підтримує, лікує вже свого сина. І водночас знаходить сили радіти.
Її найбільша втіха — онук Платон. Саме він сьогодні дає родині світло. Дає сенс триматися далі.
Поруч — чоловік Володимир Зіновійович. Його життєве кредо звучить просто, але дуже точно: «Якщо ми всі кинемо і підемо — то хто ж тут залишиться?»
Він багато років працював у пожежно-рятувальній службі. Знає, що таке небезпека. Знає, як допомагати людям. І навіть сьогодні не відступає. Нещодавно він разом із колегою виїхав ліквідовувати наслідки обстрілу одного з навчальних закладів. Почався повторний обстріл. Згоріла його машина. Але і в цій ситуації він говорить спокійно: «Головне, що я всіх людей відправив у підвал. А потім, коли почала горіти машина, я забрав документи. Ну і що? Ми живі. Люди живі. Документи цілі».
Ось так живе ця родина сьогодні. Працює. Тримається. Допомагає. Без гучних слів. Без пафосу. Просто робить свою справу. І своїм життям показує дуже важливу річ: залишатися людьми — навіть тоді, коли навколо війна. Залишатися на своєму місці і пам’ятати, що поруч із тобою — інші. Ті, кому ти потрібен.
І ще один важливий штрих до цієї історії — погляд збоку. Не як на медичну сестру, не як на працівницю, а як на людину. Як на друга. Як на частину великої родини Білопільської міської лікарні.
Саме так про Надію Миколаївну говорить нинішня завідувачка терапевтичного відділення Лариса Володимирівна Назаревська. Вона прийшла працювати у відділення вже тоді, коли Надія Миколаївна була тут. І з того часу, як зізнається, складається відчуття, що вони завжди працювали разом.
«Я прийшла в лікарню у терапевтичне відділення лікаркою після закінчення медінституту. Надія Миколаївна вже працювала тут. І таке враження, що ми були разом завжди…»
Це не просто слова про довгий стаж. Це про зв’язок, який формується роками спільної роботи, довіри і взаємної підтримки.
«Ми завжди ділилися проблемами, спілкувалися. Але ніколи не обговорювали це при хворих. Ніхто не знав, що відбувається у кожного в сім’ї. І це ніколи не впливало на роботу», — підкреслює вона.
Це — про професійну етику. Про внутрішню культуру. Про вміння залишати особисте поза палатами. Але водночас — це колектив, який став родиною.
«У цьому колективі ми не просто працювали — ми тут жили. Тут виросли наші діти…»
І за цими словами — цілі десятиліття життя. Вона згадує, як вперше побачила маленького Михайлика — сина Надії Миколаївни.
«Я прийшла на роботу, а він мене зустрічає і каже: “Давайте познайомимося, мене звуть Михайло, мені сьогодні чотири роки, у мене день народження”».
Ці моменти — не про медицину. Вони про життя, яке проходило поруч із роботою. Діти, яких приводили у відділення, коли не було з ким залишити. Дитячий сміх серед лікарняних коридорів. І це було нормально. Це було частиною великої родини. І в цій родині Надія Миколаївна — особлива.
«Вона ніколи не відмовляла. Треба допомогти — вона допоможе. Треба написати звіт — вона поруч. Треба піти до когось додому — вона піде», — говорить Лариса Володимирівна. І додає дуже важливе: «Якщо вона за щось береться — можна не перевіряти. Все буде зроблено якнайкраще».
Це — найвища форма довіри. Вона не просто досвідчена. Вона — надійна. І при цьому — без жодної зверхності.
«Вона не показує свого досвіду. Вона не підкреслює, що знає більше. Вона завжди на рівних. Завжди підкаже, підтримає», — говорить завідувачка. І саме тому для багатьох молодших колег вона стала наставником. Не формальним. Справжнім.
«Для наших медичних сестер вона — приклад», — каже Лариса Володимирівна. І в цьому, мабуть, є головне. Бо справжній професіонал — це не лише про знання. Це про ставлення. Про людяність. Про здатність пропускати через себе біль інших. І саме про це — її побажання, яке звучить як підсумок усього сказаного:
«Я хочу, щоб наші медичні сестри не втрачали людяності. Щоб вони не ставали тими медиками, для яких стан хворого — це просто запис у звіті…»
Колектив терапевтичного відділення (архівне фото минулих років)
Вона чесно говорить: це важко — переживати кожну історію. Але саме це і рятує. Саме це допомагає. Саме це залишає людину людиною.
І наприкінці — прості, щирі слова, які сьогодні звучать особливо важливо:
«Я бажаю всім здоров’я, сили, терпіння. І вірю, що ми ще не раз разом відзначимо і День медичної сестри, і День медичного працівника».
І коли складаєш до купи всі ці голоси — самої Надії Миколаївни, її родини, її колег — народжується не просто історія. Це портрет людини, яка не змінила місце роботи за десятки років. Але змінила дуже багато життів. Людини, яка справді залишила свою любов — у терапії.
Підписатися на сторінку Facebook | групу Facebook | Telegram | Instagram | YouTube
